Крістіна Атовска – єдина журналістка з Північної Македонії, яка робить репортажі про війну в Україні. Її політична програма виходить на місцевому каналі TV24. Медійниця виступала продюсеркою кількох документальних фільмів, у тому числі «Колискові сирени», який отримав вісім міжнародних кінонагород.
В рамках DW Global Media Forum Крістіна стала учасницею дискусії про виклики у висвітленні війни в 2023 році. Після дискусії в інтерв’ю для сайту Національної спілки журналістів України репортерка поділилася своїм досвідом поїздок до зони бойових дій в Україні.
– Якою була перша поїздка до України? Можливо, ви змінили якісь протоколи безпеки чи порядок дій, порівняно з іншими країнами?
– Мені було достатньо важко, тому що в Македонії не існує військової журналістики. Ніхто в країні, навіть наша спілка журналістів, не були готові до такого. Вони не змогли забезпечити мене захисним спорядженням, довелося позичити його в наших правоохоронних органів, потім знімати поліцейські маркери та пришивати якісь саморобні з написом “ПРЕСА”. Було справді важко знайти все це.
Але щодо акредитації та документів, то тут мені дуже допомогло Посольство України в Скоп’є. Вони інформували про законодавство, допомогли отримати акредитацію швидше, у мене з ними склалися хороші зв’язки. Перше, що мене цікавило в законодавстві – це те, що мені потрібно мати для роботи в України, та знати, що я можу, а що не можу робити. Всю цю інформацію я отримала в українському посольстві.
– Які теми та які регіони ви висвітлювали?
– Уперше за час повномасштабного вторгнення я відвідала Київ, коли частина області ще була в окупації. Після цього поїхала до Харкова, звідти разом з іншими журналістами ми на трьох машинах виїхали до Ізюмського району, а там – на передову.
У Харкові я пробула майже місяць, і те, що я там побачила і пережила, стало величезним життєвим досвідом. Це було дуже важко, але, з іншого боку, дуже рада, що мала можливість провести час з тими людьми, яких вважаю неймовірно сміливими. Маю на увазі, що понад півтора мільйона громадян залишалися у своєму місті і продовжували боротися за нього, не дозволяючи нікому сказати їм, що це не їхній дім. Я справді вражена хоробрістю цих людей.
– Ви працювали самі, чи у вас був фіксер та водій, чи співпрацювали з іншими колегами?
– Неможливо співпрацювати з величезними медіа. Оскільки вони мають справу з великими грошима, то женуться за ексклюзивними новинами, історіями. Більшу частину часу я працювала сама. Але в таких місцях, як Харківська область, довелося платити за водія, ми разом скидалися з деякими фрілансерами.
Найбільшою перешкодою виявилося те, що я була практично без грошей. В Україні я працювала сама. Хоча мала їхати з оператором, але в останній момент він сказав: «Я дуже боюся їхати туди». Здебільшого висвітлювала історії цивільних людей: як вони почуваються, як вони вижили, загалом – порушення прав людини та злочини проти цивільних.
– Які саме теми про злочини проти мирного населення ви висвітлювали?
– Насамперед висвітлювала ті масові вбивства, які явно були злочинами проти мирного населення, як-то в Бучі. Ми розповсюдили ті зображення, кадри, щоб було дуже чітко видно та не було сумнівів, що то були масові могили. Нам потрібно було мати достатньо доказів злочинів у цьому місті, саме в тій частині України. Адже на інших територіях країни братських могил тоді ще не було.
Я записувала розповіді мирних жителів про те, як вони вижили під час окупації і як їм вдалося вийти з тих ситуацій живими. Бачила багато людей, яких катували, і це є доказом того, що злочини проти цивільного населення і порушення прав людини відбувалися в Україні, у кожній частині країни, включно з тими територіями, де я була.
– Які теми найбільш цікаві вашій аудиторії?
– Як вже зазначила, я дуже розчарована ситуацією зі медіа на Балканах, тому що вони не дають правдивої інформації та не висвітлюють те, що повинно бути опубліковано. Копіюють якусь дрібну інформацію, яку оприлюднюють іноземні інформаційні агентства або український уряд. Медіа винні в тому, що увага людей прикута до чогось іншого, а не до цивільних. Вся моя кар’єра журналістки побудована на боротьбі з несправедливістю. І немає більшої несправедливості для людини, як прокинутися і побачити вороже військо на своєму подвір’ї. Моєю метою в Україні було боротися з цим. Практично бути поруч із цивільними громадянами і розповісти їхню історію.
Є ще одна річ, яка мене турбує: наприклад, те, що буде вивчатися в підручниках з історії. Це все буде у вигляді цифр: скільки людей загинуло, скільки техніки знищено. Але люди не цифри, і я не хочу, щоб усі згадували цю війну в діаграмах. Я хочу, щоб вони запам’ятали це в почуттях. Моєю метою було показати публіці, що відчуваєш у такій ситуації. Тому що це – єдиний спосіб побудувати масову думку про те, що війни ніде в світі не повинно бути.
– Чи продовжуєте ви контактувати з людьми, яких зустріли в Україні?
– Звичайно! Ми розмовляємо щодня. Щоразу коли я чую, що ракета влучила в район, де є мої знайомі, негайно дзвоню, щоб запитати, чи все добре. Я в щоденному спілкуванні з ними, знайшла в Україні багато близьких друзів. Тепер дійсно відчуваю їхній біль.
Мушу сказати, що мені, яка була там наодинці, без грошей, найбільше допомогли українці, з якими я стикалася під час роботи. Насправді вони допомогли мені більше, ніж мої ЗМІ, моя країна та моя асоціація журналістів, тому звичайно, матиму почуття до цих людей та залишатимуся з ними на зв’язку. Хочу побачити їх знову якнайшвидше.
Я готувала домашню прем’єру документального фільму у Скоп’є, із яким також допоміг український продюсер. Допоміг безкоштовно, просто побачив мій чесний намір й погодився допомогти зібрати відеоматеріали, які насправді доводять російські злочини проти мирного населення. Тож я відчуваю, що дійсно люблю цих людей і відчувала себе дуже бажаною в Україні. Я вдячна за допомогу, яку отримала там під час роботи.
– Помітно, що українські журналісти обмежують себе самоцензурою частіше за іноземних. На додаток до всіх застережень, українські журналісти уникають певних тем, керуючись принципом: допомагає це нам перемагати чи ні? Чи потрібно порушувати чутливі теми зараз, чи зробити це пізніше, після перемоги?
– Зрозуміло, що українські журналісти діють по-різному, тому що це їхня війна, це їхній дім. Ця подія їх сильно торкнулася особисто, тому вони не мають можливості бути лише професіоналами та залишити свої почуття позаду. Їх поведінка для мене зрозуміла. Але інше спостереження полягає в тому, що українські журналісти не так допомагали, як цивільні, яких я зустрічала.
– Ви відчуваєте страх під час роботи?
– Щодо загального страху — так. Коли я була у Харкові, там були постійні обстріли. Звичайно, мені було страшно. Але я думаю, що мій поклик більший за страх.
– Що можете порадити журналістам, які висвітлюють події в зоні бойових дій? Ваша головна порада щодо безпеки?
– Є багато правил, яким я навчилася на тренінгах та яких ми маємо дотримуватись. Не завжди це виходить. Наприклад, журналісти, які їдуть на передову, – це стосується і мене, – порушують перше правило у нашій роботі: не сідати у військову техніку чи не перебувати поруч із військовими, тому що таким чином ми стаємо мішенню. Але це повністю наше рішення, ми беремо на себе цей ризик добровільно.
Водночас багато речей можуть врятувати нам життя. Наприклад, аптечка першої допомоги, а також знання, як одягатися: журналістам не можна носити яскраві кольори чи мілітарі. Коли їдеш на передову, треба тримати рота відкритим на випадок вибуху. Є певні поради, куди та в якому напрямку і як далеко потрібно бігти в разі вибуху. Щодо обстрілів: наші інстинкти спонукають тікати, але безпечніше просто лягти на землю. Є багато речей, які варто знати журналісту, перш ніж поїхати, особливо на передову.
Згідно з правилами, ми не можемо зняти знак PRESS із нашого одягу. Але бувають випадки, ситуації, коли почуваємося безпечніше як звичайні цивільні без таких написів, коли відчуваємо, що можемо стати прямою мішенню лише через те, що ми журналісти. Це також стосується перебування серед військовослужбовців. Іноді бувають ситуації, коли почуваємося безпечніше поруч із військовими, ніж наодинці. Рішення диктує ситуація. Так, дуже часто доводиться не дотримуватися або порушувати ці загальні правила, щоб залишитися в живих.
– Ви сказали про труднощі з пошуком засобів безпеки після вторгнення та відсутність такого обладнання в Україні та Європі також. Національна спілка журналістів України має можливість надати в користування такі засоби безпеки для вас або для будь-яких колег з інших країн, які прибувають в Україну.
– Я була би дуже вдячна, якщо б ви надали їх мені наступного разу, коли я поїду, тому що вперше мені було дуже важко дістати це спорядження. Я запитувала усіх. Наша спілка журналістів не має такого обладнання, і навіть через рік, не надає жодного захисту. Було дуже важко знайти бронежилет і каску в сусідніх країнах Балкан.
В перший день війни було зрозуміло, що такого спорядження в Україні немає, а якби й було, то це також потрібно і українським журналістам, і їх там дуже багато. Тож жилет і каску я позичила у нашої поліції, зняла з них їхні написи, а вдома мусила приклеїти свої позначки.
Хоча всі кажуть, що це обов’язок медіа, в якому ви працюєте…. Але давайте будемо чесними: медіа в Північній Македонії не дуже багаті. У нас небагато заможних телеканалів і ми знаємо, що вони прибуткові, бо їхні власники – великі бізнесмени. Інші ЗМІ не мають стільки грошей, щоб забезпечити таке обладнання. Тому важливо, що спілка журналістів в Україні спроможна допомагати іноземним колегам.
Розмовляла Ліна КУЩ
