Моя перша особиста кров, пролита за Україну – якраз у День Незалежності. Після 10 років війни. «Іскандер» зовсім поруч. Трохи порізало мені татуювання на правій руці, де у мене намальовані волошки, переплетені з колоском пшениці, невипадково в кольорах українського прапора…
Коли незадовго до цього у Варшаві мені вручили нагороду «Stand with Ukraine Awards». Символічно? У будь-якому разі, це фото людини, яка просто їхала ввечері через Краматорськ, і друге, що ілюструє інтер’єр її автомобіля. Так може виглядати будь-яка людина, в будь-якому місці України, по якому росіяни вирішать вдарити ракетою.
Не по лінії фронту – просто по місту в Донецькій області, де наперекір геноцидним діям Росії все ще триває життя, працюють кав’ярні, салони краси, діти граються на дитячих майданчиках. Просто їдеш по місту. Просто живеш. Просто дихаєш. Росіянам цього достатньо, щоб спробувати тебе вбити і вдарити «Іскандером» зовсім поруч з дорогою, якою ти якраз їдеш автомобілем, до речі, по цивільному об’єкту, що розміщений метрів за 20 далі.
Порізи обробимо, це дрібниці. Татуювання виправимо. Витягну скло з волосся та руки. З авто складніше, вставлять нові вікна, зрештою, не вперше. І далі буду допомагати ЗСУ. Якщо хочете це підтримати – ось наші збори з Щепаном Твардохом. Я приїхала на Донбас саме для того, щоб передати вашу допомогу. Допомагайте, чим більше підтримки для ЗСУ, тим менше воєнних злочинів.
Я допомагаю ЗСУ саме для того, щоб російські ракети не били по інших людях, які просто їздять автомобілями по своїй землі.
I stand with Ukraine. Always.
PS1: Що ж, у моєму житті били зовсім поруч і по моїх автах різні види артилерії, але «Іскандера» ще не було. Що наступне, атомна бомба?
PS2: У мене все ще є 4 наразі (один знайшов власника!) песики з лінії фронту, які шукають дім. Хто хоче?
Моніка Андрушевська, польська журналістка
