19 листопада йому б виповнилося 69. Проте спекотне літо, на жаль, стало для нього останнім у житті. Наш колега помер від важкої хвороби. А далі так сталося, що сумна іронія супроводжувала цю напрочуд світлу, веселу і дотепну людину навіть після смерті. Одне видання, друкуючи некролог, назвало його лауреатом Нобелівської премії, хоч насправді йшлося про премію Нобельську, яку вручають майстрам веселого слова у селі Нобель на Рівненщині.
Ідеться про письменника-гумориста і сатирика, фейлетоніста, багаторічного редактора журналу «Перець» Михайла Прудника. До речі, вся родина Прудників творча, адже дружина гумориста і сатирика Світлана теж письменниця. Вона багато років працювала у не менш популярному вітчизняному журналі для дітей «Барвінок», авторка зовсім не сумних книжок. Наша сьогоднішня співрозмовниця — журналістка і письменниця Світлана ПРУДНИК.
— Пані Світлано, схоже, з майбутнім чоловіком ви познайомилися на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де разом навчалися. Пам’ятаєте вашу першу зустріч?
— З Михайлом ми познайомилися у новорічну ніч 1975-го. Розмовляли кілька годин, але забули домовитися про найголовніше: коли наше наступне побачення. Тож уранці і він, і я раз у раз квапилися з чайником на кухню: може, пощастить зустрітися в коридорі. Жили на одному поверсі в четвертому гуртожитку на вулиці Ломоносова. Тільки він уже був п’ятикурсником, а я — другокурсницею.
Веселе життя почалося відразу після весілля. Вийшли з ресторану «Столичний» на Хрещатику (його потім знесли, Михайло жартував: «А щоб там більше ніхто не женився!»), а таксисти побачили молодят і заправили таку ціну. Грошей у нас не було. Глянув він на мене і мовив рішуче: «Поїдемо в метро!» Поїхали, бо зняли кімнату аж на Русанівці. Спускаємося ескалатором, а всі, хто їде нагору, усміхаються і вітають нас.
— Чи відчували ви на початку творчої кар’єри, що тоді ще молодий автор у майбутньому може стати на рівні з відомими вітчизняними майстрами веселого слова?
— Інакше і не могло бути. У «Перці» тоді працювали визнані гумористи і сатирики, художники-карикатуристи. То був, так би мовити, гумористично-сатиричний олімп. Якщо вже потрапив туди, треба й самому ставати таким. А талант у Михайла був, і працювати він умів.
— Михайло Васильович пройшов у журналі, який виходив майже тримільйонним накладом, усі творчі щаблі: працював фейлетоністом, завідувачем відділу, відповідальним секретарем, редактором. Не повірю, що на всіх цих етапах йому ніколи не перепадало на горіхи за гострі сатиричні матеріали, на які нервово реагували чиновники.
— Та всякого було. Він написав у щоденнику: «Я гуморист, сатирик, вічний політв’язень у своїй країні». Точніше не скажеш. Треба покритикувати гостро, але не перетнути межі, за якою дістанеться на горіхи. Після виходу кожного фейлетону чекали на скарги в ЦК партії й відповідно догани. Однак головний редактор «Перця» Федір Маківчук знав, як іти мінним полем.
У редакції часто згадували таку історію. Володимир Щербицький поїхав у Москву і побачив на столі в Леоніда Брежнєва «Перець». Запам’ятав обкладинку, а коли повернувся до Києва, звелів знайти те число журналу і перечитав від першої до останньої літери: що ж там таке надруковано, що аж Брежнєву показують? Не знайшли нічого. А незабаром з Москви приїхав відповідальний і попросив зустрітися з колективом. Усі в редакції так і похололи. А він каже: «У вас є дуже вдячний читач — Леонід Ілліч».
— Остап Вишня якось написав у щоденнику: «Усе життя гумористом! Збожеволіти можна від суму!» Поряд із цим парадоксальним твердженням класика побутує стійке переконання, що справжні гумористи і сатирики в житті не дуже веселі. Можете підтвердити це чи спростувати на прикладі письменника Прудника?
— Михайло — добра і весела людина. Гостре, сатиричне, дошкульне слово — для героїв фейлетонів. А в житті він усміхнений, доброзичливий, переймався чужими бідами як власними. Не міг довго бути сердитим, бо завжди і всюди жартував.
Якось призначила йому побачення біля Палацу спорту, де був ярмарок: «Чекатиму на тебе під райською яблунькою». Ми вже давно мріяли посадити таку на дачі. Ось і купила її. А вона росла у великому, як відро, горщику, була півтора метра заввишки і вже з червоненькими яблучками. Тож і довелося кликати чоловіка на побачення. Приїхав. Знайшов. Поставили ми її в торбу й понесли удвох. А люди довкола раділи й усміхались, як колись молодятам у метро. Сіли в маршрутку. Пасажири штовхалися, сварилися. Та побачивши яблуньку, всміхалися. І в салоні зникла злість.
Жартував навіть у Болгарії, куди 2013 року їздив отримувати нагороду за перемогу в Міжнародному конкурсі на краще гумористичне оповідання «Алеко». Письменник Йордан Попов сказав: «Знаєш, Михайле, лауреатом якої премії ти став? Переможцем конкурсу був навіть Нобелівський лауреат Генріх Белль!» А Михайло відповів: «А я лауреат Нобельської премії». Усі завмерли від подиву. Аж тоді він пояснив, що лауреат не Нобелівської, а Нобельської премії, розповів про український Нобель. Присутнім сподобався жарт, вони захоплювалися: українці — такий веселий народ!
Він багато розмірковував, чому в усі важкі часи українці жартували і сміялися. Так у щоденнику з’явився запис: «Чому в Україні не було свого Езопа? Бо кожен українець — це Езоп». Вважав почуття гумору національною рисою українців, а сміх — ознакою мудрості.
Однак останнім часом із прогулянок приходив пригніченим. Зітхав: «Страшні часи настали: люди перестали розуміти жарти».
— Згадайте, будь ласка, ситуації, коли притаманні вашому чоловікові весела вдача, гумор і дотепність позитивно впливали на мікроклімат у вашій родині.
— Якось прийшов чоловік додому (це були важкі 1990-ті) й каже: «Прибирай все зі столу». Сховала вечерю. А він поставив на стіл київський торт (виступав перед читачами — заробив такий гонорар) і знову скомандував: «Клади на стіл три великі ложки і клич дітей». Прибігли хлопчики. «Сьогодні вечерю вам приготував тато», — сміюся. Двічі припрошувати не треба було. Їли великими ложками нерозрізаний торт і жартували, сміялися. І ми з чоловіком усміхалися.
— Пані Світлано, доки Михайло писав гуморески та фейлетони, а потім редагував авторські зразки гумору й сатири в «Перці», ви готували свої твори для дитячої газети «Зірка», а потім — улюбленого журналу української дітвори «Барвінок». Як вживалися вдома дві помітні творчі особистості? Співпрацювали у схожих жанрах, бо писати для дітей також потрібно весело, з вигадкою та фантазією?
— Нормально вживалися. Чоловік у кімнаті стукав на друкарській машинці, а я на кухні щось записувала, помішуючи варення чи доварюючи борщ. Найцікавіше починалося потім, коли треба було послухати нову гумореску. Часом чубилися за одне слово, та врешті-решт воно міцно вростало в розповідь, і пізніше вже жодні редактори не могли до нього присікатися. Але найчастіше казала: «Геніально!», бо шлях до серця чоловіка лежить не лише через пиріжки та вареники. І він знову біг до «Еріки» (друкарської машинки).
Для дітей і справді писати непросто. Щоб і весело, з вигадкою, фантазією. Та найголовніше — щиро. Одне не те слово — і маленький читач відразу це відчує, в нього згасне інтерес. А це найстрашніше. Я теж перевіряла свої казки — просила прочитати Михайла. І тоді знову починалися дебати — ще запальніші, ще вибуховіші. Куди тій Верховній Раді!
А чим закінчувалося? Казки з’яв-лялися на дитячій сторінці в «Перці». А потім ще й звучали у «Вечірній колисанці» на радіо. Послухавши їх у виконанні народних артистів Станіслава Станкевича (дідусь Стас), Василя Чорношкура (дідусь Василь), чоловік жартував: «І хто таку гарну казочку написав?»
Тепер слухаю їх з онуками Ярославом і Миколкою. Без дідуся…
Дуже вдячна журналістам і ведучим «Вечірньої колисанки» всіх років (а звучать мої казки там уже майже два десятиріччя) за підтримку. До речі, і тут не обійшлося без жарту. Якось отримала виклик до податкової: мовляв, маєте додатковий прибуток на радіо. Гадали, що багато отримую. Та коли заповнила декларацію і податківець побачила суму гонорару за казку — три гривні, обурилася: «Ідіть і більше не приходьте сюди! Не морочте людям голову!»
— Коли журнал «Перець», який мав самобутню історію, традиції й мільйони шанувальників, перестав існувати, це стало шоком для його авторів та читачів. А для головного редактора перетворилося на особисту трагедію, оскільки він докладав величезних зусиль для збереження видання. Згадайте трохи цей важкий період у житті чоловіка.
— У сімейному архіві є посвідка від 27.ХІ.1973 року: «Редакція журналу «Перець» свідчить, що тов. Пруднику Михайлу Васильовичу доручається перевірка матеріалів для журналу». Відтоді як увійшов «Перець» у його серце, так і залишився там до останніх днів життя.
Ставши головним редактором 2002 року (обрала редакційна колегія), дбав, щоб «Перець» залишався таким, яким його любив читач. Прикликав на його сторінки молодих гумористів і карикатуристів, відомих письменників і художників, не забував класиків. Журнал був веселим, дотепним, гострим, різноманітним за жанрами, насиченим не лише гумором, а й сатирою, спрямованою проти всього, що заважало незалежній Україні ставати на ноги.
Але крім творчості, на цій посаді йому випала ще й боротьба за збереження журналу і колективу. Чиновники не раз намагалися знищити його. Без згоди редакційного колективу зробили «Перець» підрозділом (читай цехом) видавництва «Преса України». А 2004 року журнал не внесли до Каталогу видань України на 2005-й.
Два місяці війни за виживання. Підняв на ноги колег із «Літературної України», «Сільських вістей», «Столиці», інших видань, Національної спілки журналістів України. Гуртом обстояли «Перець». Журнал і далі жив, сміявся, жартував, іронізував, критикував, висміював, давав перцю навіть тоді, коли у Москві вже не виходив «Крокодил». Аж до 2013 року, коли його свавільно закрили. Дирекція видавництва «Преса України», Державне управління справами, відоме як ДУСя, ухвалили рішення ліквідувати редакцію журналу «Перець» «у зв’язку зі збитковістю».
Знову боротьба. Михайло заручився підтримкою письменницької й мистецької громади: лист до Президента підписали лауреати премії ім. Тараса Шевченка, а спільну заяву-вимогу не допустити закриття легенди української журналістики журналу «Перець» завізували голови всіх творчих спілок України. Однак влада залишилася до них глухою. Лише за часів сталінських репресій «Перець» було тимчасово закрито. Журнал виходив навіть під час війни, а Янукович у боротьбі з ним продовжив справу Сталіна. А головному редакторові запропонували… попрацювати у брошурувальному цеху. Цинічно знущалися й надалі.
— Останні роки життя автор багатьох книжок гумору і сатири, серед яких «Дорогоцінна ґуля», «Репетитор для генія», «Бестселер», «Що скаже Люся?», «Лауреат всіх премій», заслужений журналіст України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, церковних Володимира ІІІ ступеня, Андрія Первозванного ІІІ ступеня, лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. О. Ковіньки та Нобельської нітрохи не спочивав на лаврах, а працював. Був членом приймальної комісії НСПУ, очолював творче об’єднання гумористів і сатириків Київської письменницької організації, брав участь у роботі Міжнародного фонду Павла Глазового, готував до друку збірник столичних авторів веселого слова «Колючі каштани». Які ще творчі плани залишилися незавершеними?
— Задумів було багато. У щоденниках є назви майбутніх книжок. Але встиг підготувати дитячу віршовану книжку «Пригоди Сашка Картузика» — залишилося знайти видавця. Планував збірник казок народів світу, які переповів, тобто адаптував для сучасних дітей. Мріяв про Історію українського гумору та Антологію українського гумору. Готував до друку книжку «Вічні гуморески».
Є в його щоденнику слова: «Відсміялася моя добра душа». Ні, не відсміялася. Таки прийде до читачів книжка «Вічні гуморески». А вічні вони тому, що в них справжній сміх, який не старіє і не згасає з плином років. І твори Михайла Прудника читають і читатимуть українці. І усміхатимуться. Він зав-жди бажав читачам: «Нехай буде сонячно!»
— Ваша цікава, дружна і творча родина багата не тільки літературними здобутками: вдалося виростити й виховати трьох синів. Розкажіть про дітей, які свого часу обрали фах журналіста.
— Сини не могли не заразитися творчістю від мами й тата. Тож у дитинстві вдома були і рукописні книжечки, і стіннівки, згодом — публікації у дитячих газетах «Зірка», «Пєрємєна», «Перченя», пізніше — у дорослих виданнях. Усі троє закінчили Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка.
Старший Михайло — журналіст, кандидат політичних наук, працює на телебаченні, автор і ведучий міжнародного тижневика «Час за Гринвічем». Середній Микола — головний і випусковий редактор програми «ДжеДАІ», канал «2+2», найменший Остап — артдиректор в ІТ-компанії. Писати і поважати слово їх вчив батько.
ДОСЬЄ «УК»
Світлана ПРУДНИК. Народилася у місті Нікополь Дніпропетровської області. Закінчила Нікопольську середню школу №19 із золотою медаллю, факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працювала в редакції дитячої газети «Зірка», редактором відділу літератури дитячого журналу «Барвінок».
Член національних спілок журналістів і письменників. Авторка книжок для малих читачів: «Казки Затишного лісу», «Острів балакунів», «Одинадцять казок про дванадцять місяців», «Якби ти був добрим», «Стрибаюче місто», «Як знайшлися літери» (2012 року увійшла в короткий список «Книги року» ВВС) та інших.
Заслужений журналіст України. Нагороджена Грамотою Верховної Ради та Почесною грамотою Кабінету Міністрів.
Джерело: сайт газети “Урядовий кур’єр”
