Пам’яті Лесі Джадан
«Життя дається на добрі справи», – якось почула влучний вислів від волонтерки і журналістки Лесі Джадан. Цю місію вона гордо несла по життю. Її добрі справи живуть серед багатодітних родин, переселенців, військових, рятувальників і комунальників, журналістів і ротарійців… Житимуть довго. Житимуть за неї… А вона – жінка з величезним серцем, яка встигла за своє коротке життя зробити стільки, що більшості не вдається за відміряні довгі роки, споглядатиме за ними з легких хмаринок…
Плекала кожен номер як дитину
“Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…”, – саме ці слова Ліни Костенко спали на думку, після спілкування з колегами Лесі Джадан із чернігівської “Деснянки”. Газети, яка багато у кого асоціюється саме з Лесею. Адже вона була її незмінною літературною редакторкою.
Саме завдяки креативній і наполегливій керівниці, стиль видання був непідробним, зміст – завжди доречним, а наповнення – об’єктивним, чесним та всебічним.
“Леся була унікальною людиною, без перебільшень, – наголошує колега і найближча подруга “довжиною” у 27 років життя Лариса Мілова. – І тільки зараз прийшло розуміння цього, а тоді це були звичні речі. Вона робила все досконало: від новорічної іграшки чи ляльки-мотанки до газети. Вона чітко знала, як повинно бути, і не погоджувалася на щось інше, на «як-небудь». Леся була вимоглива насамперед до себе”.
Як зізнається Лариса, кожний День народження своєї найближчої подруги вона вітала її словами подяки: “Я щаслива, що ти є в моєму житті та дякую Богові за це щастя».
За щастя було і працювати під Лесиним наставництвом. В газету приходили молоді журналісти, які щойно покинули студентські аудиторії. Та Леся вірила в кожного і до кожного знала підхід, аби якнайкраще розкрити їхні здібності.
“Ми познайомилися навесні 2008-го у Чернігові, – пригадує журналістка Наталія Найдюк. – Я, тоді студентка політеху, принесла резюме в редакцію газети “Деснянська правда”, де Леся була редакторкою. Я не мала досвіду, спеціальної освіти, тільки величезне бажання бути журналісткою. Що зробила Леся? Повірила і дала шанс спробувати. Я їй за це безмежно вдячна: за практику, навчання, за ті роки роботи в газеті”.
Леся рано зайняла керівну посаду, але це не заважало їй пожинати щедрий урожай на журналістській ниві. Кожна її стаття викликала широкий суспільний резонанс, проте вона ніколи не працювала заради слави. Попри все ставила репутацію видання і впізнаваність на ринку преси.
“Свої статті Леся підписувала псевдонімами, один із них – Олександра Білич. Лесина творчість і майстерність завше ховалися за чужими іменами. Для неї, вочевидь, популярність не грала особливої ролі. Надважливим був резонанс, відгуки навколо виплеканих матеріалів, – констатує журналістка Лариса Галета. – Я вчилася у неї витримки, захоплювалася її ідеями, прислухалася до її порад”.
«Вона вміла наповнювати день життям»
Про те, що Леся плекала кожен номер газети як дитину, згадує кожен, хто мав відношення до чернігівського обласного видання. Вона й сама колись про це зізнавалася.
“Закриваю очі: і ось наша Леся Анатоліївна «цокає» своїми підборами по нашій редакції… Сидить на стільці біля вікна в «дизайнерській» і разом з дівчатами мудрує, як втиснути в газетну шпальту роботу одного з колег, а потім бере ручку і за лічені хвилини з довжелезного розмитого тексту робить лаконічні, цікаві речення, – пригадує коректорка Світлана Сокол. – А ось вона в журналістській: зі свіжим номером в руках і отим своїм поглядом: «Ну і як ви могли пропустити цю помилку?!”. Ось ми в день журналіста їдемо в Батурин…
А тут вона вже проголошує тост на одному з корпоративів: «У кожного з нас життя наповнене днями, але не в кожного день наповнений життям». Вона вміла наповнювати день життям: і тоді, коли ми працювали разом, і потім, коли я вже читала її дописи в соціальних мережах. І захоплювалась, захоплювалась, захоплювалась.
Лесю Анатоліївно… Моя дорога редакторка, я ніколи не розгублю Вашу науку”.
Глиба національного масштабу: від журналістики до волонтерства
Як не дивно, але чоловіча частина “Деснянки” не менше дивувалася витримці та захоплювалася професіоналізмом тендітної керівниці.
“Перші враження, коли перейшов з іншої газети у “Деснянку” – згуртований та дружній колектив. Тут всі були рівними й одне одному допомагали. Велика заслуга в цьому саме Лесі, яка зуміла направити колектив у потрібне русло, – констатує журналіст Віталій Назаренко. – Власне, саме Леся вчила мене буквально по-новому журналістики. Доводилось переписувати багато текстів, аж доки не вписався. Наш колектив згадую і по нині, як одну велику дружню родину. Леся ж, яка формально пішла з журналістики, продовжувала приносити неоціненну користь державі вже як волонтер-ротарієць. Безумовно, це глиба національного масштабу: скромна, тендітна, але відповідальна та ініціативна. Життя таких людей не проходить безслідно…”
Військовий журналіст Ігор Левенок пригадує знайомство з Лесею Кошель з особливим трепетом, бо для нього, колишнього держслужбовця, “Деснянка” стала місцем справжніх людей, які працювали задля досягнення єдиної мети. У попередніх колективах йому саме цього бракувало, зізнається Ігор:
“Коли я прийшов у “Деснянку” після держслужби, перше, що мене вразило, що можна в колективі працювати по-людськи. Тебе вислухають, тебе заохотять. Нема такого, щоб тоді дали наказ і ти швидко його виконуєш. У Лесі була така жилка – вона горіла своєю справою і від того хотілося працювати більше. По максимуму викладатися, дивлячись, як керівниця сама так робить.
У “Деснянці” завжди працювалося комфортно. Тут відчувалася щирість і непідробність. Після початку великої війни я дізнався, що Леся займається волонтерством. Перше, що спало на думку: у неї троє маленьких діток, а вона настільки завзято взялася допомагати іншим. Досі не вкладається в голові, що немає більше молодої, красивої, завзятої жінки, яка множила добро. Їй би жити, виховувати діток, бути коханою і любити”.
«Їхнє кохання зароджувалося на наших очах»
За Лесею любили спостерігати всі. Вона завжди стильна, вишукана, енергійна, ідейна.., а ще в неї завжди горіли очі. Кожен з колективу пам’ятає, як на їхніх очах зароджувалося кохання. Лесине кохання…
“Я часто згадую нашу «Деснянку». Не лише будні й життя «від номера до номера». Того чорного дня, коли не стало Лесі, чомусь пригадалося свято. День народження Лариси Мілової. Здається, то було 2012-го року, – поринає у спогади колега Наталія Бушай. – Леся – ще на той час Кошель – танцювала з Андрієм Джаданом. Їхні відносини розвивалися на наших очах, і ми боялися дихнути, щоб не загасити перші паростки жевріючого кохання. Як тоді сяяли Лесині очі! Якою щасливою вона була! Здавалося, що для них з Андрієм не існувало тоді нічого, крім їхнього власного Всесвіту, головним творцем якого була любов. Так, то було справжнє кохання, ощасливлене згодом трьома чудовими дітками. А потім розірване цією несправедливою смертю. Розірване, пошматоване, але не знищене…”.
А ще Леся вміла не лише кохати, а й зігрівати своєю любов’ю оточуючих. І завжди була щедрою на теплі емоції.
“Якось після підписання до друку важкого газетного номера вона підійшла до мене, обійняла і тихо сказала: «Наташо, я вас дуже люблю». Погодьтеся, зазвичай, ми здатні лише на запізнілі слова подяки й підтримки одне до одного, – констатує пані Наталія. – Ми визнаємо й усвідомлюємо, наскільки цінували рідних, друзів, колег, лише коли вже не можемо їм особисто про це сказати. Леся була не такою. Вона жила категоріями «тут» і «тепер». Це те, чого я навчилася у неї й за що завжди їй вдячна.
У пам’яті завжди живі всі, кого любимо ми, й вони повертаються до нас на крилах наших спогадів. Це лейтмотив мого прочитання відомої пісні «Memories». Український текст до неї я написала в перших числах лютого. Не знаючи, що 12-го ми всі переживемо чергову втрату. Не розумію, чому мені не хочеться писати традиційні в таких випадках «Вічна пам’ять» і «Царство Небесне». Це скаже чи напише хтось інший. Я хотіла б сказати Лесі саме ці слова:
Вірю, що десь в небесах
Посмішка в твоїх очах,
В твоїх очах… Горить завжди,
Бо ти не любиш сліз.
Знаю, чекаєш мене,
Човен життя мій пливе, човен пливе…
І ми зустрінемось
Колись іще в країні мрій.
Широка війна: Президентка доброї волі
“Це вона першою написала мені 28 лютого 2022 року, коли росіяни обстріляли мій дім: «Ларочко, ви живі? В безпеці?», – пригадує Лариса Галета. – Леся переживала за всіх на світі. Завжди була на зв’язку. Так хочеться почути її традиційне прощальне «Цілую, люблю!».
Коли у 2022-ому році на наші землі прийшла широкомасштабна війна, Леся вкотре проявила себе, як сильна особистість. Вона, на той час, мама трьох дітей і ротарійка, яку вже знали у Києві, серйозно зайнялася волонтерством.
Попередній президент Ротарі-клубу “Київ Столиця” Руслан Краплич одразу пішов у ТРО, а його наступницею мала бути саме Леся.
І вона не розгубилася, обрала захист своєї країни, адже волонтери – це найпотужніша частина громадянського суспільства, без яких ми давно вже програли б цю війну.
Троє малолітніх дітей на руках. На той час Лізі було сім років, Софії — п’ять, а наймолодшому Данилу — лише два. І вибір — лишатися в Україні й нести почесну місію чи обрати виїзд за кордон і безпеку дітей. Чоловік Андрій пропонував різні варіанти, але підтримав рішення дружини залишатися в країні.
Через півтора року після початку великої війни, Леся зізнається мені під час інтерв’ю:
«Я мала приступати до президентських обов’язків лише через півроку, але… Чи хвилювалася я? Так, звісно. Страх це нормально. Головне, вчасно взяти себе в руки й вирішити: або ми піддаємося цьому страху, або ми переборюємо його і робимо все, що залежить від нас на благо свого народу, своєї країни. Наші українські ресурси Ротарі клубу були вичерпані ще на початку російського вторгнення. Тоді у тих надважких умовах, до яких ніхто не готувався ми й відчули підтримку великої ротарійської спільноти з багатьох куточків світу».
Вона не любила себе нахвалювати, тому постійно в інтерв’ю казала про те, що зроблено великою ротарійською родиною. Але ж ми знаємо скільки всього Леся скинула на свої тендітні плечі. Вона жила в режимі нон-стоп. Писала звернення до міжнародної спільноти, організовувала допомогу, розподіляла її… Сама їхала на отримання, а часом і розвантаження тоннів вантажу.
До неї зверталися військові й переселенці, рятувальники, медики, комунальники, важкохворі й родини, які втратили найближчих людей. Всім потрібна була допомога. Леся слухала кожного, пропускаючи крізь себе їхній біль. Ночами не спала, в думках, як допомогти. Як не пропустити когось… Вона не могла інакше. Звалила на свої тендітні плечі купу справ і щодня викреслювала зроблене, але щось знову дописувала, Хвилювалася потайки, але робила.
“Пам’ятаю, як Леся захоплено розповідала про багатодітну родину з Ічнянщини, які дивом вижили, але залишилися без житла. Тоді Ротарі “Київ-Столиця”, де Леся в той час була президенткою, встановив їм модульний дім з усім необхідним. Знаю, що ця родина була не одна… Попри величезний шмат часу, який витрачала на благодійність, Леся підтримувала журналістику всілякими проєктами, співпрацею. Вона поєднувала в собі абсолютно різні ролі і, здається, встигала все, – констатує Наталія Найдюк. – Я досі не можу усвідомити, що Лесі немає. Бачити в фейсбуці фото її пам’ятника – це дивно і боляче водночас…
Якось ми розмовляли, що ця війна – марафон. Невідомо, скільки ще бігти, але ми маємо це робити, інакше ніяк. І я вірю, що Леся не зійшла з дистанції, для мене вона долає його і підтримує досі, але вже десь у інших світах”.
Допомога ротарійки вимірювалася модульними будинками і спецтехнікою для рятувальників, фронтовими автомобілями і багатофункціональними ліжками для важкопоранених, медикаментами і речами першої потреби, продуктовими наборами.
“Вона була для Всіх і для Кожної людини зокрема. Вона ділилася своїм теплом з усіма і не залишила для себе… В одному зі своїх постів, Леся написала: «… ціную кожну мить і кожну людину в моєму житті…», – розповідає, не стримуючи сліз Лариса Мілова. – А яка ж красива вона в материнстві. Її чудові, розумні, виховані дітки… Наші Дітки…”.
Важко уявити, яким має бути серце людини, яка продовжує допомагати між операцією і курсом променевої терапії. Більшість людей про хворобу Лесі не знали. Таким було її бажання. Та навіть у ті дні, коли було нестерпно важко самій, вона не припиняла допомагати іншим.
“Широмасштабна війна «закрила» нашу газету, але Леся Джадан та Лариса Мілова підтримували усіх морально й матеріально. Надсилали гуманітарну допомогу, – розповідає дизайнерка видання Вікторія Шестак. – На жаль, остання наша розмова була за тиждень до того, як Леся пішла з життя. Тоді вона допомогла донатом чернігівським військовим, хоча сама була хворою… Дякую долі, що в моєму житті була така Людина, як Леся…”.
Майже кожен член колективу поділився спогадом про День журналіста 2021-го року. Тоді креативна редакторка вручила всім своїм колегам “Оскара” у різних номінаціях. Тепер ця статуетка нагадує про сильну особистість і витончену жінку, талановиту журналістку і невтомну волонтерку, яка без перебільшення, заслуговує на власного “Оскара” – тільки не за кращу кінострічку чи роль, як це прийнято, а за життя прожите на користь людям!
…Пам’ять про неймовірну жінку Лесю Джадан житиме у серцях рідних, близьких, колег і навіть не дуже знайомих людей. У серці дитини, якій волонтерка знайшла кошти на дороговартісну операцію і у модульних будинках, де мешкають родини переселенці, про яких подбала Леся, використовуючи допомогу Ротарі; у пожежній частині, де за допомогою сучасної техніки щодня рятують життя на Чернігівщині; і у медичних закладах Краматорська і Дніпра, куди ротарійка організовувала допомогу на медобладнання, ліки й речі для поранених… Цей список можна продовжувати безкінечно. Бо її життя було присвячене добрим справам. А у її великому серці знаходилося місце для всіх і кожного.
Біла сукня, глибокі, добрі очі,
ласкавий блиск волосся кольору смоли,
Ти завжди вишукана і така жіночна,
а серцем і душею десь там “на нулі”.
Добром Ти захищала Україну,
молилась тихо серед сотні справ –
За донечок і за Данила-сина…
За що Всевишній рано так тебе забрав?
Зворушлива й завжди ніжна мама,
Несла на крилах ласку і любов,
Ти обіймала, пестила словами
і множила добро знов і знов.
…Зійшли сніги, зазеленіла навкруги трава,
вже другий місяць від твого прощання,
а у моїх очах красива і жива –
Нестерпно, Лесю, від твого мовчання.
З повагою і любов’ю Сніжана БОЖОК
