Зниклими безвісти за особливих обставин вважаються особи, які зникли у зв’язку зі збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру. Статус такої особи визначається з моменту реєстрації інформації про її зникнення у заяві, поданій до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти внаслідок подібних обставин.
Про ситуацію із темою зниклих безвісти в Україні, законодавчу базу щодо допомоги родинам під час пошуку та після повернення додому зниклого, про те, яку державну і громадську підтримку можна отримати вже сьогодні, говоримо з представником Омбудсмена в системі органів сектору безпеки й оборони, керівником робочої групи з питань захисту прав і свобод цивільних осіб Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Олександром Кононенком.
— За міжнародною статистикою, в сучасній історії в Україні найбільша кількість зниклих безвісти – щомісяця надходить інформація приблизно щодо тисячі людей з якими зник зв’язок. Яка пошукова робота проводиться?
— Складно зараз сказати, чи це тисяча. На жаль, може так статися після деокупації території, що цифра буде більшою. На сьогодні в реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин, кількість людей, які вважають зниклими, понад 40 тисяч. Це і військові, і цивільні, і діти. Будемо казати про таку цифру.
Насправді щодо здійснення пошукових заходів, це в першу чергу, треба звертатись безумовно до правоохоронних органів, тому що вони займаються розшуком зниклих безвісти. Але наскільки нам відомо з досвіду, дуже важливим є момент деокупація територій. Саме зниклі безвісти та зниклі безвісти за особливих обставин, вони відрізняються своїм статусом.
Зниклі безвісти за особливих обставин, вони пов’язані з веденням бойових дій. І, якщо ми кажемо про військових, то вони, як правило, зникають під час ведення бойових дій. А, якщо ми ведемо розмову про цивільних, то або люди, на жаль, можуть загинути під час тих же бойових дій, до прикладу: Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, будь-яке місто, будь-яке селище, де відбувається агресія РФ, люди можуть загинути. Або можуть стати жертвами насильницьких дій — незаконно затриманими, і вони будуть вважатись зниклими безвісти.
— Яка нині проводиться пошукова робота, по яких напрямках?
— Нині пошукова головна робота – це звернення до Російської Федерації стосовно всіх зниклих безвісти за особливих обставин. Ми звертаємось до російської сторони, в першу чергу, як Офіс Уповноваженого, до Офісу Москалькової, з проханням встановити тих чи інших громадян. Але це ми робимо за згодою громадян, якщо у нас буде звернення до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини. Це те, що робимо ми. Безумовно, ці люди також подаються в списки на обмін.
Як відомо, у нас 30% військовополонених, колишніх військовополонених, які повернулися з полону, це саме були в статусі безвісти зниклих за особливих обставин. Тому, найголовніше, люди мають розуміти, що серйозні пошуки можуть розпочатись вже після деокупації території. Важливим є момент потрапляння на локацію, де, скажімо, востаннє бачили тих чи інших громадян, чи військових, і ця локація вважається, останньою точкою, де перебували ці особи.
В першу чергу, потрібно все ж таки її деокупувати, після цього відповідним чином оглянути, тоді вже робити висновки. Якщо там не знайдено тіл або ж інших розпізнавальних ознак, є сподівання, що людина потрапила в полон, таким чином відбуваються пошуки.
— Відомо, що всі перемовини з Росією дуже складно відбуваються на державному рівні. Яку роль в цьому процесі грають міжнародні організації, а також громадські організації, благодійні фонди?
— Дуже складно все казати. Взагалі, потрібно зазначити про Формулу миру президента Володимира Зеленського. Є там четвертий пункт, за який безпосередньо відповідає, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.
І четвертий пункт, якраз він присвячений поверненню всіх наших громадян, як військових, цивільних, так і дітей до своїх домівок. Тут якраз дуже важливим є залучення і фондів, і міжнародних, і громадських організацій.
— Наскільки сьогодні це все відбувається ефективно?
— Якби було ефективно, то кількість звільнених людей була б значно більша.
Наразі фактично створена міжнародна коаліція про повернення дітей. Ми чекаємо доєднання країн якраз по пункту четвертому, співголовами там є Канада і Норвегія. В очікуванні долучення інших країн.
— Можна сказати, що одне з питань, яке буде підійматися під час саміту у Швейцарії, це саме якраз пункт четвертий Формули миру — це звільнення військовополонених, цивільних і дітей. Тобто, ми сподіваємося на активізацію цього процесу після цього саміту, так?
— Ми, всі дотичні українські державні органи до цього процесу, з надією на активізацію. Але за обставин, які не залежать умовно від української сторони, а водночас ще й від Росії. Ця активізація, на жаль, не відбувається.
Активізація, найперше та найголовніше для людей, це про повернення рідних додому. А наскільки складно підтвердити, що людина зникла, і ніби її серед неживих немає, але де він в Росії? Звичайно, люди мають розуміти, що є статус. Людина, умовно кажучи, може вважатися загиблою.
Є статус зниклий безвісти – це, умовно кажучи, жива людина. Це особа, знову-таки, повертаюся до цього, що 30% військових з полону повернулися, які перебували в статусі безвісти зниклий. Тому точно тут не потрібно втрачати надії, і потрібно робити всі можливі заходи для того, щоб цих осіб підтвердити. Єдине офіційне підтвердження про перебування, скажімо, в полоні. В полоні у нас перебувають лише військові. Це підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Це визначено міжнародними конвенціями. Перебування в полоні можуть підтвердити та верифікувати лише вони.
— А волонтери, журналісти? Це все цивільні…
— Дивіться, є військові, є цивільні. Волонтери та журналісти потрапляють під категорію цивільних громадян. Це зрозуміло. Просто Женевські конвенції визначають комбатант — некомбатанти. Це людина, яка зі зброєю та виконує накази.
Зрозуміло, що волонтери та журналісти – це просто цивільні громадяни. Стосовно них, там є четверта Женевська конвенція, яка чітко визначає, що, по-перше, цивільні заручники мають бути звільнені, і якщо навіть цивільні затримані, то в них має бути забезпечений доступ адвоката, і родині має бути повідомлено, де він знаходиться, і надані відповідні засоби зв’язку. Цього, на жаль, не відбувається.
На сьогодні з 1741 громадянина України, які підтверджені, з цивільних саме, більш як 900 затверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ). А от якраз всі інші, фактично половина, узгоджені тими чи іншими джерелами. Наприклад, рідні звертаються, є організація «Пошук полону», яка здійснює пошуки людей на території Російської Федерації тими чи іншими запитами. Вони отримують відповідь, до прикладу, від Міністерства оборони Російської Федерації, від прокуратури, від Федеральної служби «исполнення наказания». Там є в листах просто вказано, що такий-то громадянин утримується. Фактично, це є підтвердження того, що людина жива і перебуває в руках Російської Федерації.
Але з погляду Міжнародних конвенцій, як я вже казав, єдиним підтверджувальним моментом є інформація лише МКЧХ. Тобто, ми з неофіційних джерел дізнаємося? Так, це умовно означає, можна сказати, ймовірність полону. Але знову ж таки 1741 громадянин, в них 900 підтверджено Червоним Хрестом, але всіх інших ми теж рахуємо.
І наразі принципове завдання для всіх органів, які входять як до координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, а функції штабу розширені до того, щоб займатися з цивільними, якраз полягають в тому, щоб зменшити кількість зниклих безвісти. І збільшити кількість хороших звісток для родин. Дуже важливо мати інформацію, що рідний перебуває в полоні чи утримується. Ну, а подальші вже кроки – це звільнення цих людей.
— Про цивільних ви сказали, а щодо військових, скільки зараз військових у полоні?
— Дивіться, щодо військових ця інформація, вона більш закрита. Це більш доцільно запитувати в координаційному штабі. Але називалися різні цифри, тому ми більше, все ж таки, кажемо про цифри звернень людей безпосередньо до Офісу уповноваженого.
— Яка допомога надається родинам людей, які зниклі безвісти? Яка робота з ними проводиться?
— Поясню, на жаль, є у нас зниклі безвісти. До категорії зниклих безвісти відносяться, як військові, так і цивільні. Так і діти, до речі. Але категорія саме цивільних зниклих безвісти, вона найменш захищена, і ці люди страждають найбільше.
Чому? Поясню, все ж таки, військові отримують і грошове отримання, і вислуга років, є підтримка від військових частин, все це є. І це все пояснюється ще тим, що військовий, він проходить службу в військовому підрозділі, про нього всі знають. Цивільна людина, умовно кажучи, проживала десь, вона зникла, і все. І тут виникає питання трудового стажу, отримання якоїсь заробітної плати.
Добре, якщо це державна установа, але, скажімо, ми навіть фіксуємо факти того, що навіть перебуваючи на роботі в держслужбі чи на держпідприємствах, люди нічого не отримують. Тому така проблема відома, і нині в законі про зниклих безвісти за особливих обставин, там передбачені деякі пільги та захист людей від держави, але потребується ще удосконалення законодавства на рівні постанов Кабінету Міністрів України.
Світлана Федчун, інформаційна служба НСЖУ
Фото: Євген Зінченко
