Напередодні нашого професійного свята згадалися не такі вже далекі часи, коли в редакції самопливом ще приходили читацькі листи. Залежно від специфіки, спрямованості, цільової аудиторії видань вони надходили в різних, часом неймовірних кількостях. Іноді — цілими мішками. І в штаті були спеціально призначені люди, чия робота полягала в їх прочитанні і визначенні подальшої долі: яким дати хід, на які просто відповісти (це було обов’язково), а які взяти до відома і відправити в архів.
За формою і змістом пошта сильно різнилася. Були редакції, де саме листи читачів служили певним творчим орієнтиром і своєрідним камертоном, видом зворотного зв’язку. Їх автори часто підказували цікаві теми, давали поради, пропонували зосередитися на якихось незвичайних, нестандартних фактах, явищах, тенденціях, підтримували чи критикували уже надруковані публікації.
Зустрічалися серед інших допитливі, в’їдливі читачі, що буквально під лупою вивчали кожен номер у пошуках помилок, неточностей, недоречностей, на жаль, частих у газетній практиці, аби потім з легкою іронією, розчаруванням, обуренням (непотрібне — закреслити) повідомити про кричущу журналістську безграмотність, неуважність, редакторський поспіх, похибку коректорів.
Газетярі старої школи, як правило, ставилися до листів шанобливо, сказав би, трепетно, якщо знаходили в них неформальні, розумні, зацікавлені роздуми, живі, яскраві відгуки, доброзичливі, принципові і часто справедливі зауваження. Редакційна пошта передбачала суворий облік і контроль. Вхідна кореспонденція реєструвалася в окремому журналі, розписувалася конкретним виконавцям — до відома та керівництва до дії.
Найбільш важливі, злободенні повідомлення спонукали до оперативного втручання, вимагали термінового реагування. Журналісти виїжджали на місця, і після перевірки, збору додаткових відомостей друкували гострі, резонансні матеріали для рубрик «Відрядження за тривожним листом» і «Лист покликав у дорогу». Вони викликали новий сплеск читацької активності. Деякі листи пересилалися редакцією для вжиття заходів до міністерств, відомств, організацій, від яких залежало вирішення питань. Якщо там відмовчувалися, або приходила бездушна відписка, доводилося нагадувати, а то і готувати ще одну публікацію.
Сьогодні послугами звичайної пошти читачі майже не користуються, зв’язок з редакціями спростили імейл, соцмережі. Те, про що пишу, виглядає безнадійно архаїчним, що назавжди відійшло у минуле. Але в особистому журналістському архіві бережу листи, які раніше ніде не публікувалися, і про які не гріх згадати. Трьома поділюся з вами, друзі. Сподіваюся, зрозумієте, чому.
«ДЯКУЮ ЗА ОБ’ЄКТИВНІСТЬ І ГЛИБИНУ …»
Зараз дякувати журналістам не прийнято. І листи міністри їм не шлють. А колись не вважали це зайвим.
«… Завжди з цікавістю читаю Ваші публікації. Щиро вдячний за об’єктивність і глибину осмислення при висвітленні діяльності органів внутрішніх справ. Дуже сподобався і один з останніх Ваших матеріалів «Кіднепінг по-вінницьки. Як викрадали і шукали Андрійка Іванова «, в якому відображені професіоналізм, відданість своїй справі і людяність наших співробітників. Безумовно, такі публікації сприяють підвищенню іміджу міліції, довіри до неї з боку населення, зміцненню законності і правопорядку в Україні. Від щирого серця бажаю Вам щастя , здоров’я, благополуччя, подальших творчих успіхів в ім’я наших людей, світлого майбутнього нашої молодої держави. З повагою, міністр Юрій Смирнов».
Так, у це важко повірити, але були й такі керівники. Реліквія. Зараз таких уже не зустріти.
«З ПОСЕРЕДНОСТІ ЗРОБИТИ ТРЮФЕЛЬ»
Колись давно, про що трохи розповідав раніше, я працював у найвіддаленішому північно-східному куточку Союзу, за яким починалася вже Аляска.
Затверджуючи редактором місцевої газети, попередили: «Буде важко. Район непростий. Між населеними пунктами десятки кілометрів. Доріг практично ніяких. Голима тундра. Погода непередбачувана. Вітри, хуртовини. І газета відверто слабка. Людей у редакції мало. Але ми віримо — не підведете».
У всьому районі навіть телебачення було відсутнє. Джерела інформації — місцеві газета та радіо. Журналістів — раз-два, й усе. І нових з материка не запросиш — житла немає, а без нього нікуди. Тягнули лямку вп’ятьох, а бувало, й утрьох. Друкарня — позаминуле століття. Але тричі на тиждень газета повинна була вийти на чотирьох шпальтах формату А3, хоч помри. І не про шкільні успіхи рапортувати, що раніше вважалося нормою ( «Пионерская правда» відпочивала), а про оленярів, звіробоїв, косторізів — район специфічний, національний, зі своїми традиціями, ремеслами, економікою і соціалкою, що дихали на ладан.
Відірваність від «Великої землі». Дуже нечасті літаки і вертушки. Суворий клімат. Аскетичний побут.
Не відразу, поступово роботу все ж вдалося налагодити. Допомагали молодість, запал і здорове честолюбство — не підвести. Обіцяв же.
Всяко бувало. Підстави, скарги, анонімки.
Головне ж — газету почали читати, поважати, передплачувати, чекати з нетерпінням чергового номера. З останнього місця за рік-півтора вирвалася вона до п’ятірки кращих районок області. Без хизування: то була найвища нагорода — за терпіння, витримку.
Прикро було лише втрачати співробітників. Одні лінувалися, халтурили, зривали завдання. З ними прощалися без жалю. А хтось із блискучих журналістів свій талант бездарно пропивав. Був і у нас такий. Коли тверезий — трудяга, яких ще пошукати. Але вип’є — край, виніс мозку. Вже як його відмовляли, і до совісті волаючи, і лікувати намагаючись — нуль. Через постійні пиятики перестав ходити на роботу. Прикривали як могли, до останнього. Врешті, довелося розлучитися. Відлітав з образою. А на кого ображатися? Хіба що на себе.
Через півроку прийшла від нього листівка — просив відправити кілька номерів нашої районки. У відповідь надіслав грунтовного покаянного листа. Зацитую лише фрагмент:
«… Бачить Бог, хотів написати відразу, як отримав від тебе цілий пакет. Та не одне, то інше. Газета ваша стала що треба. Часто беру в руки, переглядаю. І туга огортає серце. Коли читав, згадував слова Олександра Петренка із Східно-Чукотської геологорозвідувальної експедиції про життя розвідників надр 60-х років. Східна Чукотка вважалася безперспективною в плані видобутку золота. То Петренко сказав: «Але ж приїхав сюди українець на прізвище Рудих і всупереч прогнозам довів, що золото є». Тепер уже мені захотілося його перефразувати: «Приїхав з Києва у Чукотський район українець на прізвище Ільченко і примудрився з посередньої газети зробити не просто цукерку — трюфель». Відверто кажучи, я цьому неймовірно радий. Шкодую про одне — що був дурнем … Роздаруй привіти співробітникам редакції, друкарні і всім, хто мене по-доброму пам’ятає. Тисну руку «.
Не знаю, як склалося його подальше життя, ким став, де себе знайшов і чи зав’язав. Слова про трюфелі, звичайно, виглядали витонченим компліментом. Хоча будь-кому зрозуміло — газета тримається не на редакторі, точніше, не тільки на ньому. А все ж шкода, що шляхи-дороги наші розійшлися. Планірка у районці. Кожен багнет — на вагу золота. Фото Марка Журавського
«ДІЙШЛИ ДО ПРЕЗИДЕНТА, І НІХТО НЕ ДОПОМІГ!»
Автори багатьох листів зверталися у центральні газети як до останньої інстанції, не знайшовши правди на місцях. Причина була проста — ніхто не вникав у суть, не намагався розібратися, листи, не читаючи, спускали вниз, поки вони не потрапляли до тих, у кого люди просили допомоги і на чиє втручання розраховували. Нерідко така карусель тривала роками. Коло замикалося.
Однак і від редакції, і журналіста, до яких зверталися, залежало чимало.
Прийшов якось на моє ім’я лист від Надії Василівни Б. з Дніпра, тоді ще Дніпропетровська. Вона повідомляла, що вже понад 20 років просить встановити домашній телефон. У конверті була лише маленька частина листування з чиновниками районного, міського, обласного рівня. І відповідь з Адміністрації президента. Сенс тривалого діалогу зводився до того, що технічної можливості провести телефон немає, коли така з’явиться, невідомо, але на ближчу перспективу розраховувати не доводиться, бо черга рухається повільно.
Надія Василівна була інвалідом другої групи. Разом з нею проживали такі ж обділені долею люди — прикута до ліжка мати, учасниця Великої Вітчизняної війни, і син. Телефон для сім’ї — аж ніяк не розкіш, а гостра життєва необхідність. Звичайний стаціонарний апарат (про мобільники тоді ніхто не знав) міг би стати єдиною ниточкою із зовнішнім світом. Викликати невідкладну, «швидку допомогу», зателефонувати знайомим, друзям — прямуй до сусідів, ну або ж до вуличного автомату. А на милицях чи легко це… Лист у газету як останню інстанцію
Виїхати до Дніпропетровська не міг. Зв’язався з місцевими журналістами, попросивши з’ясувати, чи все в листі відповідає дійсності. Колеги відгукнулися швидко, додавши, що і самі хотіли допомогти чужій біді, але всюди натрапляли на глуху стіну черствості й байдужості.
Редакція направила запит до обладміністрації. Минув місяць, відведений на відповідь — тиша.
І тоді ми вирішили йти ва-банк, вдавшись до невеликої комбінації. Безпосередньо, минаючи прес-службу (тоді це було цілком реально), зателефонували у відділ листів Адміністрації президента. І запропонували розповісти про роботу зі зверненнями громадян. Нас вислухали і, як не дивно, погодилися (зараз би точно відфутболили або, пославшись на зайнятість, відклали на невизначене потім).
Співробітники АПУ докладно відповідали на запитання, знайомили із статистикою, ділилися, як часто пишуть президенту, про що просять, на кого скаржаться, як у відділі контролюють виконання тощо.
Матеріалу назбиралося достатньо. Уже в кінці розмови показав співрозмовникам той самий лист з доданими до нього чиновницькими відписками. І сказав як є, відверто:
— Ця жінка адже і до вас зверталася. Більше 20 років ходіння по муках. Невже нічим не можна допомогти трьом інвалідам … «Звертаємося з надією, що хоч ви прочитаєте…»
Матеріал про роботу з листами в АПУ газета надрукувала. Правда, без згадки поневірянь сім’ї Надії Василівни. Ми свідомо пішли на цей крок, залишивши її звернення до редакції ніби за рамками спілкування, хоча саме воно ініціювало публікацію, і… не помилилися.
Через кілька днів пошта принесла конверт з уже знайомою зворотньою адресою:
«… У кожної людини в житті бувають такі моменти, коли вона не в змозі висловити словами почуття вдячності, які переживає! Ось і у нас зараз такий момент. Кілька разів ми намагалися Вам додзвонитися (з нашого телефону, яким уже користуємося завдяки Вам! Так, так, так! Тільки завдяки Вашій чуйності, чуйності і, головне, доброті (що в наш час, на жаль, зустрічається вкрай рідко), і ще, звичайно ж, величезній популярності газети, в якій працюєте. Але не застали на місці, тому вирішили подякувати письмово. Ми, коли писали Вам, були зовсім уже зневірені в тому, що десь нас зрозуміють, увійдуть в наше становище або проявлять співчуття до трьох інвалідів, які просили встановити життєво необхідний для себе телефон. Зверталися до всіх інстанцій, дійшли навіть до президента України, проте ніхто, крім Вас, не захотів зрозуміти! Зараз ми можемо викликати «швидку», послугами якої, на превеликий жаль, дуже часто користуємося, зателефонувати лікарю тощо… Удачі у всіх Ваших починаннях, успіхів у важкій, часом небезпечній, але благородній праці, і на своєму життєвому шляху зустріти якомога більше добрих людей! Ще раз дякуємо і низько вклоняємося. З добром вся наша сім’я «.
Багато років минуло. І води спливло чимало.
Але пожовклі сторінки дбайливо зберігають тепло і щирість тих, для кого журналісти працюють.
Одне слово, зі святом, колеги! Нашим святом!
Автор – Олександр Ільченко
Джерело: https://vecherkom.info/project/bajka-vid-mihalicha-tri-listi-z-minulogo-zhittya.html
