Перспектива опинитися в заручниках, бути підданим фізичним тортурам і моральним знущанням, а то й загинути, стала реальною для сотень журналістів, які залишилися на загарбаних росіянами територіях України.
Як зазначалося під час нещодавнього тренінгу «Безпека журналістів, які висвітлюють війну в Україні», проведеного Національною спілкою журналістів України спільно з ЮНЕСКО і організацією «Репортери без кордонів», уже понад два десятка журналістів загинули від рук російських загарбників, близько десяти пройшли через полон тільки під час повномасштабної фази російсько-української війни.
– Тисячі українських журналістів в один момент стали фронтовими кореспондентами. При цьому не маючи відповідних навичок та захисного спорядження. Наша місія – максимально убезпечити життя та здоров’я журналістів, які висвітлюють війну в Україні, – наголосив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко.
Як додала перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, одразу після захоплення населеного пункту журналіст опиняється перед вибором із чотирьох альтернатив. Або залишити територію, яка тимчасово контролюється росіянами (якщо виїзд можливий), або продовжити роботу журналіста вже на нелегальному становищі, або працювати на окупантів (що для українського медійника цілком неприйнятно), або, зрештою, припинити займатися журналістикою, змінити сферу діяльності.
Журналістика на окупованій території
Ті журналісти, які в умовах окупації зважуються продовжити журналістську діяльність, дуже ризикують.
– Робота журналіста на захопленій ворогом території є дуже небезпечною, адже вона пов’язана зі збором інформації. Тому кожну твою дію чи бездію можуть витлумачити проти тебе. Кожне слово може бути приводом для арешту/викрадення, – зауважив у коментарі пресслужбі НСЖУ журналіст із Тростянця Сумської області, який перебував під окупацією з 24 лютого по 26 березня, редактор видання «Тиждень» Павло Зленко.
Завдання журналістів на окупованих територіях – зробити матеріал, а не повалити окупаційний режим. На цьому наголосила під час тренінгу НСЖУ Ліна Кущ.
– Живучи і працюючи в окупації, ви захочете поділитися своїми думками, своїм ставленням до події. Стримайте бажання висловитися на персональній сторінці в соціальній мережі. Ви журналіст (або журналістка) і працюєте насамперед для вашої аудиторії, – додала пані Кущ.
Журналіст із Херсонщини Олег Батурін, який пройшов через восьмиденний полон, у коментарі пресслужбі НСЖУ наполегливо радив журналістам, які перебувають на захоплених територіях, по можливості виїжджати.
– Залишатися там дуже небезпечно, – наголосив медійник. – Це може наразити на серйозний ризик і вас, і ваших близьких.
Інша річ, що можливість залишити захоплену ворогом територію є далеко не у всіх. Десь шляхи від’їзду перекрито ворогом, у деяких випадках журналіст має літніх або хворих родичів, які не здатні пересуватися, хтось не може залишити домівку.
– Мені пропонували виїхати кілька разів. Навіть обіцяли знайти житло й роботу, – розповів у коментарі НСЖУ один із херсонських журналістів, який залишився працювати у своєму регіоні. – Але родинні обставини не дозволяють мені цього зробити. Чекаємо тут, віримо, що Україна переможе. Я поставив собі за мету протриматися до приходу української влади.
Залишаючись на захопленій ворогом території, наш співрозмовник продовжує вести журналістську діяльність.
– Я розміщую нейтральні матеріали: корисні поради, пояснення, консультації, все, що необхідне пересічним громадянам, – сказав медійник. – Люди на захоплених росіянами територіях часто відірвані від об’єктивної інформації. Мені часто телефонують постійні читачі, особливо літні жінки і чоловіки: «Скажіть хоч два слова, що там, як там, яка ситуація в Україні». Буває, телефон буквально не замовкає. Особливо «гаряче» було в перший місяць – дзвінок за дзвінком. Нічого, працюємо. Збираємо інформацію з нашого регіону, перевіряємо її на правдивість. Хочеться якось допомогти людям. З’являється дуже багато маніпуляцій, фейкової інформації – все це треба спростовувати.
Спілкування з окупантами
Усі медійники, що побували під владою загарбників, радять наскільки можливо мінімізувати контакти із російською окупаційною адміністрацією і місцевими колаборантами. На щастя, російське військо не настільки велике, щоб забезпечити тотальний контроль над усією захопленою територією, і сконцентроване головним чином уздовж лінії фронту. Тому вглибині загарбаної території контакти місцевого населення з ворогом часто обмежуються перетинанням різноманітних блокпостів і спілкуванням під час періодичних подвірних обходів росгвардійцями задля «перевірки документів».
– Щоб зберегти життя і здоров’я, на жодні провокації піддаватися не можна, – радить журналіст із Тростянця Сумської області, редактор видання «Тиждень» Павло Зленко. Його місто більше місяця перебувало під контролем російських збройних сил. – На всі запитання слід відповідати ухильно, коротко, по можливості обмежуватися короткими фразами або навіть жестами, адже чим менше ви скажете, тем менше у окупанта приводів до ваших слів «причепитися».
Самому Павлові на одному з блокпостів усередині міста загарбники, перевіривши паспорт, задали провокаційне запитання: «Почему не хотите эвакуироваться в Россию? Вас ждут в Москве. Мы ведь народы-братья?». Журналіст відповів, що не може виїхати, бо має в Тростянці лежачих близьких родичів.
– Не провокувати, не злити їх, пам’ятати, що найбільшу цінність має людське життя – своє, близьких, – радить херсонський журналіст Олег Батурін.
Утім, як в один голос кажуть журналісти із захоплених росіянами територій, єдиного рецепта «правильного» спілкування з окупантом не існує. Опинившись на загарбаних українських землях у ситуації вседозволеності, російські солдати дуже по-різному реагують на цю вседозволеність. Хтось намагається зберегти в собі людину, а хтось зовсім пускається берега. Тому стиль спілкування із українцями в цих росіян дуже різний. Тому-то журналісти, які пройшли окупацію й полон, і радять про всяк випадок мінімізувати спілкування з ворогами і в будь-якому разі їм не вірити.
На переконання журналістів, які мають досвід спілкування із окупантами, краще, щоб загарбники не знали про вашу професію. Тому, якщо можливо приховати, що ви журналіст, краще це зробити.
– Одразу після завершення тренінгу НСЖУ, присвяченого безпеці журналістів, я зробив частину того, про що йшлося, – розповів у телефонному коментарі пресслужбі НСЖУ журналіст із захопленої російськими військами території. – Раніше я більше приділяв увагу гаджетам: прибирав із них усе, що може викликати підозру окупантів. Натомість, зовсім випустив із уваги свої паперові нотатки. Після застережень Ліни Кущ значну частину блокнотів довелося спалити.
Також завдяки рекомендаціям із тренінгу наш співрозмовник переглянув умови «виходу в люди». Тепер вдягається так, щоб жодним чином не виділятися із натовпу. Коли потрібно кудись пройти із ноутбуком, кладе його не в наплічник, як раніше, а в щось на кшталт господарської сумки. Закрив свій профіль у соціальній мережі. Попередив рідних, куди слід зателефонувати, якщо, борони Боже, станеться щось непередбачуване.
– Іноді представники окупаційної влади виходять із родичами викраденого на контакт і пропонують «в інтересах затриманого» не надавати розголосу факту його «затримання», – зазначає Олег Батурін. – Наприклад, в моєму випадку вони заспокоювали моїх рідних, що зі мною нібито все добре, що мене годують, що я в теплі, що медична допомога мені надається в повному обсязі, що в мене все гаразд. Звісно, все це була повна брехня: мене в цей час били і ображали. Не можна вірити жодному слову, яке кажуть місцеві колаборанти або представники окупаційної влади! Треба пам’ятати, що максимальний розголос – це єдиний дієвий шлях до визволення викраденої людини. Навіть коли окупанти вимагають мовчати, поводьтеся так, як вам підказує здоровий глузд: якщо людину викрали, і хтось вимагає, щоб про це мовчали, – це лише для того, що приховати злочин, замісти сліди – і все!
Якщо опинився в полоні
– Якщо вас викрали/затримали, слід чітко для себе усвідомити, що подія поза вашим контролем. Головне – не панікувати, – радить секретар НСЖУ Валерій Макеєв, який у перший етап війни провів у полоні на Донбасі близько ста днів. – Найважчі випробування бувають у перші години, першу добу. У цей час може так статися, що з вами спілкуватимуться агресивні особи без статусу на проведення офіційних допитів. Це просто потрібно пережити.
Про це говорить і Олег Батурін, із яким найжорстокіше поводилися саме в першу добу: били, принижували, залякували, погрожували страшними тортурами.
– Дехто намагається вишукувати серед тюремників найбільш «людяного» і налагоджувати із ним контакти. Але такий підхід – ризикований, бо ти не можеш знати логіки поведінки того чи того окупанта, – каже Олег Батурін. – Навіть якщо вам удасться вийти з кимсь із окупантів на особистий контакт, треба бути дуже обережним.
Звісно, на підконтрольній Україні території всі розуміють, що все, що публічно говорить полонений, сказано під примусом. Але, як зазначає Валерій Макеєв, не можна погоджуватися на все, що вам пропонують окупанти.
– Хоч би що ви говорили за цих обставин, завжди тримайте певну межу, яку нізащо не згодитеся перетнути, – радить колишній полонений. – Це може бути, приміром, «пропозиція» вистрелити в колегу чи потоптати державний прапор… Тут раджу встановити особисте табу. Таку стійкість нерідко можуть оцінити й ті, хто допитують. А тих, що зламаються на всі сто відсотків – не поважає вже ніхто.
Олег Батурін радить за будь-яких обставин не намовляти ані на себе, ані на інших і намагатися своїми словами не нашкодити комусь із співвітчизників.
– Наприклад, від мене вимагали дати дані про тих людей, які ведуть у Херсонській області телеграм-канали, – пригадує медійник. – Тут вони від мене не почули жодної інформації. Я їм сказав, що телеграм-канали – це не моє, я «не в темі»… Втім, такий підхід діє не завжди і не на всіх. Як поталанить. Але треба пам’ятати головне: ваші «свідчення», сказані під примусом, не повинні нашкодити іншим людям. Оце ключове.
Разом із тим, як заявляв у своїх інтерв’ю журналіст і блогер Станіслав Асєєв, який свого часу провів у полоні 31 місяць, у деяких окупаційних установах налагоджено таку систему тортур, що підпис полоненого зазвичай з’являється на документах уже в перші години допиту. Тому сподіватися на свою силу волі не завжди можливо.
На думку журналістів, які пройшли полон, виступити із якоюсь публічною «заявою» може бути навіть корисним: у вільній Україні дізнаються про те, що ви живі, й будуть боротися за ваше звільнення. За словами Олега Батуріна, усвідомлення того, що про вас знають, і що ви – не наодинці зі своєю бідою, дуже заспокоює і надає сил.
Щоб зламати дух полоненого, окупанти часто розповідають йому байки про те, що він нікому не потрібний, про нього всі забули й що, взагалі, росіяни вже давно взяли Київ, а то й Львів. До таких заяв треба ставитися скептично – за словами Валерія Макеєва, це – класика тиску на полонених ще з 2014 року.
І, нарешті, в полоні не можна «розслаблятися» ні на мить, особливо в перші дні.
– Я постійно був змушений бути в максимально сконцентрованому стані під час полону, – розповідає Олег Батурін. – Я постійно тримав своє тіло у стані готовності. Що робити, коли до мене прийдуть? Як зберегти контактні лінзи, які легко загубити? Де мені сидіти, щоб не було гострих кутів поруч? Якщо вони мене кинуть на підлогу, куди я упаду? Тобто, я був сконцентрований на цьому. Як результат, принаймні, лінзи я не втратив. Якби я втратив лінзи, я взагалі не знаю, що зі мною було б.
Ну, і, нарешті, в полоні, особливо тривалому, важливо зберегти психічне здоров’я.
– Знаходьте хвилини для виходу зі стресового стану, – радить Валерій Макеєв. – Знаходьте підстави для маленьких побутових радощів. Вас можуть звільнити і за день, і за десять днів, а можете очікувати і сто днів полону. Знайте – це все можна пережити… І… моліться. Навіть подумки/пошепки – Господь точно Вас почує. Навіть якщо ви до цього не знали молитов, у полоні ви їх вивчите.
P.S. Організація «Репортери без кордонів» спільно з Національною спілкою журналістів України за підтримки ЮНЕСКО підготувала українську версію «Посібника з безпеки для журналістів». Посібник пропонує практичні поради для журналістів, які працюють у зонах високого ризику, а також короткі інструкції щодо підготовки до різного типу небезпек, які можуть включати збройні конфлікти, епідемії, стихійні лиха та вуличні протести. Окрім порад щодо запобіжних заходів, довідник містить розповіді іноземних кореспондентів про їхній досвід під час подорожей до районів підвищеного ризику.
