Досвідчений журналіст Олександр Зубар – автор численних матеріалів у куп’янських газетах «Вісник Куп’янщини», «Український формат», «Франт» і «Наш город» та декількох підготовлених до друку, але ще не виданих через брак коштів книжок, юрист, краєзнавець. Попри жахливі обстріли Куп’янська, він залишається у цьому місті, де веде волонтерську діяльність і продовжує писати.
– Дружина в евакуації, дві доньки і син живуть у Харкові, а я господарюю сам, – каже журналіст. – «Освободітєлі» постійно обстрілюють. Виживаю як усі.
Куп’янськ, районний центр Харківської області, до війни мав понад 26 тисяч осіб населення, був потужним залізничним вузлом. Після російської окупації, яка тривала з 27 лютого по 10 вересня 2022 року, й наступних масованих обстрілів він став майже пустелею. Історичний центр цього заснованого в XVII столітті міста перетворився на руїни.
Якось у Олександра Зубаря його колеги, що нині в евакуації, запитали, чи багато в місті залишилося людей. Він відповів, що як ітиме в центр міста, то порахує, скількох людей зустріне. Пройшовши з кілометр, зустрів аж… 11 осіб!
– Війна показала, хто є хто. На Куп’янщині знайшлося багато зрадників, які під час окупації казали російським пропагандистам, мовляв, «наконєц-то Куп’янськ вернулся на родіну». Таких було максимум відсотків з десять. Ще частина казала, що «Росію нам не перемогти, а жити треба. Тому треба пристосовуватися». Багато було і таких, яким «какая разница, под кем жить, лишь бы не стреляли». Але також маємо і багатьох патріотів! – наголосив у коментарі інформаційній службі НСЖУ Олександр Микитович. – Дуже багато куп’янчан захищає Україну на фронті. Маємо двох Героїв України. На жаль, немало й загинуло…
Проукраїнськи налаштований журналіст, депутат районної ради від партії «Європейська Солідарність», волонтер, автор репортажів із передової на Донбасі, в минулому оперативний працівник правоохоронних органів весь період російської окупації очікував можливого арешту, але – обійшлося. Вочевидь, в окупантів просто не дійшли до нього руки.
– До імовірного арешту я готувався ретельно. Як досвідчений оперативник, я знав, які питання мені будуть задавати оперативники ФСБ, які будуть від них пропозиції, які методи будуть застосовувати до мене, в тому числі фізичні, й ретельно відпрацьовував свою лінію поведінки, – розповідає Олександр Зубар. – Змінив зовнішність так, що навіть мало хто із знайомих впізнавав мене. Ну, і намагався виходити з дому якомога рідше. А коли виходив, то «оперським» оком придивлявся до людей, одразу визначаючи серед них ворожих агентів. З ними був обачнішим. А їх було немало, особливо в багатолюдних чергах. От, наприклад, благообразна літня жінка в черзі за хлібом єлейним голоском розповідає, що «украинские солдаты старушку 99 лет выкинули из дому на улицу и сказали – мол, теперь мы тут будем жить». В цей час російські військові колони поряд йшли безперервним потоком. Хтось перепитав: «Російські солдати?» А вона у відповідь: «Нет, наши украинские солдаты. Есть и среди наших сволочи». Я зачекав, коли ця жінка візьме хліба, підійшов до неї і сказав, що у мене теща евакуювалася, а її квартира пустує. Хай ця 99-літня бабуся поселяється в її квартиру». Але у відповідь почув: «Мужчина, что вы хотите? Я эту старушку не знаю, это мне женщина рассказала, которую я тоже не знаю». І співрозмовниця поспішила геть. Таких «агентів впливу» було немало, і навколо них збиралися люди, які все це сприймали за істину. Стояти в таких чергах для мене було справжньою мукою.
Коли через 3 дні після визволення Куп’янська розпочалися масовані обстріли міста, на півтора місяця Олександр Микитович виїхав у безпечніший регіон України.
– Приїхали друзі-волонтери, сказали, що треба негайно евакуюватися. Слідом за ними приїхали своєю машиною старша дочка з зятем та онучкою, кажуть, тату, треба їхати – Куп’янськ будуть рівняти з землею. Коли я виїхав, і мій телефон після тривалої перерви з’явився в мережі (в Куп’янську зв’язку не було), багато людей почали телефонувати: «Ти живий? Ти живий?» – «Живий», кажу. Один колега сказав: «А я думав, тебе вже нема. Бо варто було окупантам лише взяти в руки підшивку газет з твоїми статтями і репортажами… Це чистий розстріл!» Але, дякувати Богу, вижив.
Дружина Олександра Микитовича з братом ще в квітні 2022 року евакуювалися на батьківщину своєї матері – в село Благодатне Золотоніського району Черкаської області, туди ж згодом виїхали його молодша донька з зятем і син з невісткою, які жили в Харкові.
– Дочка в перші ж дні евакуації телефонує мені й каже: «Тату, тут, на Золотоніщині, не те що золоті люди, а святі! Село велике, асфальтоване, парк, 15 кілометрів до Черкас!», – розповідає журналіст.
Як тільки його сім’я приїхала в Благодатне, їм дали нічийну хату в доброму стані, господарі якої померли. У дворі – два сараї, два погреби, гараж, літня кухня з піччю, 52 сотки городу… Місцеві жителі принесли розсаду, картоплю, посуд, одяг: «Ви ж з Куп’янська, ви ж натерпілися, ми ж знаємо, що таке Куп’янськ!» Дуже допомогає і односельцям і біженцям місцева баптистська громада.
– Нарешті приїхав у Благодатне і я. Побув там місяць і десять днів. Там здорово було! Брат дружини сказав, що житло в Харкові продасть і переїде «доживати» в Благодатному. Заради хоча б самих людей, які там живуть. Які вітаються з тобою, хоч тебе ніколи й не бачили! Держслужбовці і в обласному і в районному центрах, до яких доводилося звертатися, на диво привітні, ставляться як до рідного. Сподобалося дуже й мені. Але… але незабаром повернувся – дуже тягнуло додому, – розповідає Олександр Микитович.
Зараз, коли місто зруйноване відсотків на 70 і оголошена обов’язкова евакуація, журналіст усе ще залишається у місті.
– Всі рідні кажуть: «Тікай!» А мені важко. Хату, де я живу, ми будували разом із батьком своїми руками. Потім добудовував, перебудовував, проводив газ і воду вже сам. Для цього працював на двох-трьох, а то й чотирьох роботах, – розповідає Олександр Микитович. – Я все свідоме життя жив майбутнім. Працював до 69 років. Думав: вийду на пенсію – тоді вже поживу спокійно. І ось тобі…
Від «прильотів» Олександр Микитович ховається у літній кухні: сподівається, що основний удар прийме на себе будинок. Один «прильот» уже був буквально через дорогу… На щастя, обійшлося по мінімуму – вибуховою хвилею знесло паркан, вибило з десяток шибок та з’явилося кілька дірок в шиферній покрівлі. В інших сусідів руйнації були набагато більші.
Незважаючи на поважний вік, чоловік веде волонтерську діяльність, допомагає розподіляти гуманітарну допомогу, розселяти воїнів ЗСУ, надавати юридичну допомогу землякам.
– З багатьма людьми працювати дуже важко. Вони сильно дезорієнтовані, не розуміють, що відбувається. Телебачення у нас немає. Інтернету в більшості людей немає також. Газету «Вісник Куп’янщини» привозять, їх охоче беруть. Але було б бажано, щоб газет було більше. Основне джерело інформації – балачки в натовпі, «агентство ОБС» (одна баба сказала), – розповідає Олександр Зубар.
Не полишає Олександр Микитович і свої улюблені журналістику та краєзнавство. Після визволення міста журналіст зробив декілька інтерв’ю з місцевими людьми, які під час окупації побували в окупантів «на підвалі», тобто в катівні.
– Планую далі писати про період окупації, про наших героїчних земляків, серед яких вже є два Героя України, зокрема, про Віталія Мовчана, який поліг 24 лютого 2022 року на бойовому посту в Трьохізбенці, а згодом – і про ще одного нашого Героя України, ім’я якого поки що засекречене, – каже Олександр Зубар. – А взагалі-то, в нас сьогодні героїв багато. Рятувальники, правоохоронці, медики, навіть ті, хто підтримує водопостачання, електропостачання, газопостачання в цей час, під постійними обстрілами, ризикуючи життям, – це справжні герої!
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото надав Олександр Зубар
