Айсберги, пінгвіни та «Ноосфера» – усе це частина розповіді журналіста «Фактів» журналіст національного телеканалу ICTVКостянтина Мельникова, який відправився у подорож на Антарктиду, аби зафільмувати перезмінку експедицій. Про враження, роботу на Антарктиді та труднощі читайте в інтерв’ю медійника для Центру журналістської солідарності НСЖУ у Львові.
–Костянтине, розкажіть, будь ласка, як з’явилася змога з’їздити на Антарктику? Якою була мета поїздки?
–Змога з’явилась дуже неочікувано. На початку березня мені подзвонила подруга, яка працює на телеканалі «КИЇВ 24», і запропонувала поїхати в Антарктиду, тому що в іншого фотографа не вийшло й одне місце звільнилося. Оскільки я працював у телемарафоні «Єдині новини», мав охоплення аудиторії, вона запросила мене долучитися до команди, яка висвітлюватиме цю поїздку. Власне, це було документування перезмінки 29-ї на 30-ту українську антарктичну експедицію. Саме 6 лютого виповнилося 30 років, як британці передали нам цю станцію. І от 30 років наші науковці їздять до Антарктиди досліджувати материк, його біологію, клімат і так далі. Ми їхали з ювілейною 30-ю експедицією і назад супроводжували 29-ту.
–Чи важка була для вас дорога? Як це – дістатися взагалі на іншу частину світу з України?
–Я не скажу, що для мене дорога була дуже важка. Я часто їжджу, подорожую Україною. Як воєнний кореспондент, їжджу на Схід, а дорога з Києва, наприклад, на Донеччину займає близько 10 годин. Тому, в принципі, довгі переїзди, якісь там подорожі для мене не дивина.
Звичайно, тут був трансатлантичний переліт – вперше у моєму житті. Наш маршрут був таким: Київ-Варшава потягом, Варшава-Париж літак, потім Париж-Сантьяго, теж літаком до Чилі. І з Сантьяго переліт до Пунта-Аренаса. Загалом майже три доби, але сказати, що мені було дуже важко, то, мабуть, ні.
–Що здивувало на «Вернадського» найбільше? Можливо, умови?
–Не тільки на станції «Академік Вернадський». Ще починаючи з криголаму «Ноосфери», дуже здивували люди. Це просто неймовірна команда: наші науковці – вони дійсно круті й професіонали своєї справи, щирі, відверті, з ними комфортно було працювати, добиратися і взагалі розділити подорож. Тому я б більше акцентував не на умовах, а на людях. Погодьтеся, що добиратися 5 днів морем і потім рік прожити не кожна людина зможе, а вони можуть – і це от захоплює.
Звичайно, неймовірно дивує природа. Ще дорогою, коли пливеш відкритим океаном і поступово починають з’являтися айсберги, ти намагаєшся його сфоткати, зняти з усіх ракурсів. Потім цих айсбергів стає більше, більше й більше і вже буденно до них ставишся. Тоді виходиш на острів Галіндез, де розташована станція, а там вже купа пінгвінів і ти такий: «О, пінгвіни!», пізніше й до них ставишся більш адекватно, перестаєш знімати і фотографувати кожну секунду. Це, справді, дуже вражає, багато фото, відео маю, але вони зовсім не передають те, що бачить око, тому що це якась зовсім інша природа. У моєму житті такої практики ще не було, коли настільки захоплюєшся тим, що ти бачиш, що в якийсь момент розумієш, що стоїш і залипаєш в якусь точку вже 40 хвилин.
–Якою була підготовка до подорожі? Що варто було взяти обов’язково?
–Підготовка була швидкою і не тяжкою, тому що часу у мене було дуже мало. Від дзвінка до поїздки приблизно за тиждень. За цей тиждень треба було вирішити питання з документацією виїзду за кордон, оскільки я чоловічої статі, і всі ці дозволи на відрядження, тому в принципі часу збиратися не було взагалі. Мені пощастило, що мій друг був раніше в 27-й експедиції, а ми статурою дуже схожі, тому я зміг просто позичити в нього екіпіровку.
Що обов’язково треба: трекінгові чоботи, щоб можна було ходити по скелях або по великих кусках льоду, одяг, який водо- та вітро відштовхуючий. Я ще перестрахувався й брав грілки для ніг, але вони не знадобилися, оскільки під час поїздки була зміна полярного літа на полярну осінь, тож температура сягала близько 0 ºС, + 2ºС, -2 ºС – отакі коливання.
–Поділіться, про що саме вийшли сюжети?
–У мене виходило на нашому на ютуб-каналі «Фактів» два блоги. Перший про саму поїздку до Чилі, в порт Пунта-Аренас й уже зустріч з полярниками – більш така туристична історія. А другий – екскурсія по станції «Академік Вернадський».
Також виходили сюжети про перезмінку полярників 29-30 експедиції, про біологів і як вони досліджують природу Антарктиди. Вона там є, бо багато моху, тварин.
Робив сюжет про пінгвінів до Міжнародного дня пінгвінів 25 квітня.
Ще був матеріал про океанічні дослідження на шляху з «Ноосфери»: я щиро був здивований, що в Україні є океанографи. Тоді Україна вперше запускала спеціальні буї, які вимірюють певні параметри океану: солоність, температуру і щільність води чи течії. Це вперше в історії Україна запустила шість таких буїв в ділянці океану по дорозі за протокою Дрейка, де таких буїв ще не запускала жодна країна.
У кожному сюжеті я намагався акцентувати, що «Вернадський» це не тільки про пінгвінів – так, їх там багато, вони милі, кумедні і притягують око – але насправді там відбувається безліч роботи, яка взагалі не пов’язана з пінгвінами, і вона набагато серйозніша і важливіша: це і зміни клімату, і кількість мікропластику, який потрапляє в океани, і як це все впливає на наше середовище, тому що будь-які зміни, які відбуваються в Антарктиді, вже дуже скоро будуть відчутні і на території України зокрема. Матеріалів загалом було майже десять.
–Як ви працювали над матеріалами? У вас була маленька команда?
–Команда була дуже маленька: я і все. Тобто, я був і журналістом, і оператором, і навіть монтажером, тому що жити нам доводилось на кораблі. Чого кажу «нам», бо було кілька знімальних груп.
Працювати було непросто: хоча інтернет на «Ноосфері» є через старлінки, команда дозволила використовувати його в обмежених лімітах, тому мені доводилось монтувати весь матеріал, щоб переганяти на канал вже чистий, без нічого зайвого. Тож варіанту, щоб монтували спеціалісти в Києві зовсім не було.
Звичайно, важко бути три в одному: коли ти журналіст, коли тобі треба зібрати матеріал, фактаж тощо, плюс тобі треба це відзняти як оператору, плюс це все опрацьовувати. Це не просто, це важко, враховуючи, що добирання кожен раз «зодіаками» (невеликі човни на Антарктиді – ред.) через лід, туди-назад, кожного дня їздити і робити втричі більше роботи, ніж зазвичай. Це не просто, але можливо. Як показує практика, універсальні журналісти зараз дуже потрібні, тому дуже крутий скіл для людини – вміти і набрати фактаж, матеріал, і ще й змонтувати.
–Як щодо погодних умов, адже техніка сідає, а руки мерзнуть. Швидко адаптувалися?
–Температура була не дуже шокуюча – тоді у Києві було холодніше, бо опускалась температура до -5ºС, в нас було максимум -2ºС. А техніку заряджати я спокійно міг на кораблі, або якщо треба, то підзаряджались на станції. Плюс зараз технічні можливості телефонів дозволяють знімати непоганий контент.
З того, що мені завадила погода – я втопив свій дрон. Декілька знятих планів мені вдалося врятувати, тому що я їх злив до того, як коптер потонув в антарктичних водах. Тоді був сильний вітер і я намагався облетіти гору. З точки, де я злітав дроном, була абсолютно нормальна погода, але тільки-но я залетів за гору, піднявся значно сильніший вітер і дрон почало відносити у бік моря. Це був Mavic Mini, його технічні потужності не найкращі, він не впорався з тими поривами вітру, завис у певній точці до моменту, поки не сіла батарея. Зрештою він впав у воду. Тому це, напевно, в плані робота-погода було най-най-найгірше.
–Які ще складнощі спіткали Вас?
–Насправді ніяких складнощів не було, якщо не брати до уваги проходження протоки Дрейка, яка вважається найнебезпечнішим місцем у світовому океані. Але, як виявилося, у мене немає морської хвороби, тому в перший день мені було трохи погано, але це такий просто дуже втомлений стан, а далі було все окей.
У цьому сезоні «Ноосфера» зробила десять подорожей в Антарктиду й назад, тобто стільки ж перетнула протоку Дрейка. Наше повернення вже з Антарктиди було одне з найгірших у цьому сезоні. Через дуже високі хвилі, шторми нам доводилося пливти зиґзаґами, що трохи довше, але в цілому все пройшло нормально. Я навіть маю сертифікат від команди про проходження протоки Дрейка.
Хоча з труднощів те, що мій багаж по дорозі назад двічі загубили, але це історія більше аеропортова. Зрештою його знайшли і повернули.
–Поділіться цікавою історією з цієї подорожі
–Власне, сама подорож – дуже цікава історія, тому що не кожному журналісту, а тим більше просто людині, вдається потрапити до Антарктиди. І коли ти отримуєш цю можливість, це нереально круто. Кожного разу змінюється картинка: спершу Чилі, потім Пунта-Аренас – дуже гарне містечко, спокійне – тоді сама «Ноосфера», спілкування з командою криголама. Мені важко виокремити щось одне. Адже, як я казав, ти бачиш айсберг, починаєш ним захоплюватись, потім їх з’являється набагато більше і ти вже ставишся до цього спокійніш. Теж саме – і з пінгвінами. До речі, навколо станції дуже багато горбатих китів: це неймовірне явище, коли кит виринає з води, набирає повітря, випускає струмінь води, занурюється, махає хвостом. Це дуже красиво і залишає певні враження. Окрім китів, довкола станції також багато різних тварин виду тюленевих, зокрема морських котиків, леопардів.
Ще з такого, що запам’яталося – в останній день мого перебування в Антарктиді я наважився стрибнути в воду. Там вода замерзає при -3-2 ºС градусах, оскільки вона солона. І на той момент, коли я пірнав, була -1,5ºС градуса. Враження ще ті.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Дар’я Маркова
Дискусія з цього приводу: