Тарас Подедворний, демобілізований офіцер і викладач Львівського національного університету імені Івана Франка мав особисті мотиви піти на фронт. Коли тиша університетських аудиторій змінюється на гуркіт фронту, а викладач замість ручки бере до рук зброю – світ і професія вже ніколи не будуть такими, як раніше. Про те, якою має бути журналістика майбутнього в умовах перенасичення інформацією та особисті трансформації медійник розповів в інтерв’ю.
Війну по-справжньому розуміють лише ті, хто має до неї прямий стосунок
–Тарасе, чому ви вирішили, що ваш внесок буде вагомим саме на фронті?
–Рішення піти на фронт було насамперед продиктоване відчуттям обов’язку та психологічним дискомфортом від того, що я залишався осторонь, маючи офіцерські знання та елементарні навички. Я не шукав можливості зробити якийсь особливий внесок чи підкорити щось, це була швидше емоційна реакція на повномасштабне вторгнення. Мені просто було некомфортно усвідомлювати, що я сиджу вдома, поки інші воюють. Для мене це була нормальна дія для здорового, адекватного чоловіка. Я не міг спати і відчував, що маю бути там, де потрібен.
Після отримання повістки 2 березня і кількох днів роздумів, я прийшов до ТЦК. За моєю військово-обліковою спеціальністю – офіцер з морально-психологічного забезпечення – на той момент не було вільних місць. Мої дані зафіксували, і я почав служити в місцевій територіальній обороні на Тернопільщині, де пробув трохи більше місяця.
Мій рюкзак завжди був спакований, бо ми розуміли, що в будь-який момент нас, офіцерів, можуть перекинути в інший підрозділ за наказом оперативного командування.
–Чи не здається вам, що війну можуть по-справжньому зрозуміти лише ті, хто має до неї безпосередній стосунок, і як це позначається на її сприйнятті суспільством?
–Я глибоко переконаний, що війну по-справжньому розуміють лише ті, хто має до неї прямий стосунок. Можу судити навіть по собі. Хоча війна триває з 2014 року, і багато хто брав участь в АТО, у мене особисто не було такого глибокого розуміння війни, доки я сам не став її безпосереднім учасником. Хлопці, з якими я служив, підтверджували, що інтенсивність боїв та загальний масштаб подій після 2022 року незрівнянні з попереднім періодом.
Це стосується і сімей: у тих родинах, де близький родич воює, є адекватне розуміння війни, адже вони бачать її безпосередньо очима своїх близьких. Натомість у сім’ях, де немає безпосереднього учасника бойових дій, часто відсутнє адекватне розуміння війни. Це може ображати, але я кажу це навіть близьким друзям, бо це реальність.
–Тарасе, а як ви сприймаєте пропаганду? Часто це про щось негативне, але чи може вона сприяти у формуванні здорового патріотизму?
–Я не боюся слова «пропаганда». У нашому суспільстві воно досі має негативний, радянський відтінок – щось, що нав’язується. Але ж ми нормально сприймаємо поняття екологічної чи, скажімо, пропаганди здорового способу життя. Так само й патріотична пропаганда – це не лише допустимо, а й необхідно, особливо під час війни.
Зараз багато хто транслює нісенітниці про патріотизм, особливо на тлі проблем з ухилянтством або наративів про «не нашу війну», тому адекватне сприйняття мілітарної справи – це надзвичайно важливо. Зараз, під час вишколів молоді, я бачу це бажання і адекватне сприйняття військової справи.
Багато років нам нав’язували, що ми миролюбна нація, яка не вміє воювати, що нам не потрібна зброя, що “голодні діти не повинні служити в армії”. Це все нісенітниця. Ми – нація воїнів, так було завжди. І це адекватне усвідомлення, що я – воїн, змінює ситуацію, тому пропагування нормального історичного сприйняття є вкрай важливим.
Ціна помилок у військовій журналістиці надто висока
–Як ваш військовий досвід змінив ваше ставлення до журналістики?
–Суттєво, особливо в контексті висвітлення військових подій. Хоча я особисто не пов’язую свою травму з приїздом журналістів, деякі з моїх побратимів вважають, що саме їхня присутність спровокувала ворожий приліт.
Цей інцидент стався після того, як журналісти «Радіо Свобода» знімали сюжет про звільнення населеного пункту Надія на Харківському напрямку. Через кілька днів після їхнього від’їзду стався приліт керованої авіаційної бомби, внаслідок якого я отримав травму.
Цей випадок підкреслив, наскільки специфічною та небезпечною є журналістика на війні. Моє ставлення до неї не погіршилося, але значно зросли вимоги до роботи журналістів у таких умовах.
–З огляду на це, які повинні бути вимоги до журналістів, що висвітлюють війну?
–Зі свого досвіду – мають бути посилені вимоги до журналістів, які висвітлюють війну. Це не романтична подорож, а дуже серйозна і відповідальна робота.
Я вважаю, що висвітлювати війну повинні люди, які мають життєвий досвід, необхідно мати розуміння важливості процесів, що відбуваються на війні, та психологічну зрілість. Це не просто поїздка на фронт, а усвідомлена робота в екстремальних умовах.
Важливо мати добре напрацьовані професійні вміння, щоб уникнути помилок, які можуть мати фатальні наслідки. Наприклад, банальна неуважність, як-от забутий увімкнений телефон, може наразити військових на небезпеку. Робота в умовах постійної загрози вимагає високої психологічної стійкості для адекватної реакції на нестандартні ситуації.
Ціна помилок у військовій журналістиці надто висока. Тому воєнним журналістом має бути людина, яка не лише володіє професійними навичками, але й має значний життєвий досвід та надзвичайну психологічну стійкість.
Що б ви порадили молодим журналістам, які прагнуть висвітлювати події на фронті?
Я вважаю, що молодим журналістам, які планують працювати в зоні бойових дій, насамперед необхідно ретельно підготуватися. Це не лише про професійні навички, а й про особисту готовність.
- Це фізична та психологічна підготовка – думайте про свій фізичний стан. Можливо, доведеться швидко переміщатися, і хороша фізична форма буде дуже доречною. Загалом, не завадить мати обізнаність у питаннях психології.
- Якщо ви вирушаєте в певний підрозділ, вивчіть правила поводження, які там діють.
- Ознайомтеся з рекомендаціями та пам’ятками щодо поведінки в зоні бойових дій: зараз ця інформація доступна на багатьох ресурсах – її можна вивчити самостійно.
- Обов’язково опануйте навички тактичної медицини. У випадку необхідності ви зможете надати допомогу собі або, не дай Боже, комусь іншому.
- Перед початком розмови з військовим визначте межі. Запитайте: «Про що б ви не хотіли говорити, щоб я випадково не викликала негативну реакцію або не зачепила болючу тему?» Визначення цих меж дозволить уникнути небажаних наслідків.
- Уміння слухати тут – це надзвичайно важливий навик. Як правило, у військових накопичується багато історій, досвіду чи переживань, якими вони хочуть поділитися. Головне – дати їм можливість говорити. У мене була студентка, яка готувала нарис, і вона казала, що фактично не ставила запитань. Вона на початку зуміла сформулювати підхід, а потім просто слухала.
- Проявляйте додаткову емпатію. Якщо ви відчуваєте, що людина переживає складний психологічний момент, можна запитати, чи можна її обійняти. Або сказати: «Якщо ви не хочете про це говорити, то не обов’язково».
Я не хочу, щоб до військових ставилися як до якихось «травмованих» людей. Я просто хочу, щоб до них ставилися доброзичливо, по-людськи, з емпатією та розумінням. Цього буде цілком достатньо. Не треба лякатися військових.
–А як відрізнити військового журналіста від воєнного, якщо людина не з медійного простору?
–Дуже важливо розрізняти два поняття, бо їх часто плутають у медійному просторі.
Воєнний журналіст – це кореспондент звичайного медіа, якого відряджають у зону бойових дій. Він приїжджає за попередньою домовленістю з інформаційними офіцерами бригади, збирає матеріал і повертається. Воєнні журналісти захищені Женевською конвенцією і, по ідеї, не повинні бути мішенню для ворога, з’являючись на фронті з написом «ПРЕСА». Вони не мають прямого стосунку до війська.
А військовий журналіст – це безпосередньо військовослужбовець, на якого поширюються всі вимоги та приписи військової служби. Він є частиною Збройних Сил України, виконує всі поставлені задачі, включно з бойовими.
На відміну від воєнного журналіста, військовий журналіст є законною ціллю для ворога. Сьогодні він може виконувати інформаційні завдання, а завтра – командувати підрозділом. Це розрізнення є критично важливим для розуміння ролі та відповідальності кожного з них у зоні бойових дій.
–Що вам допомагає відновлюватися після важких моментів у житті? У вас є якась така методика? Деякі займаються йогою, слухають музику…
–Я знаходжу найбільшу підтримку в своїх дітях та дружині, тобто в родині. Я б усім, хто намагається впоратися з психологічними проблемами, порекомендував не залишатися на самоті. Потрібно знайти собі якусь зайнятість, щоб не жити постійно зі своїми думками, адже це може бути кроком до алкоголізму чи інших проблем.
Загалом, найкраще лікування, наскільки це можливо, – це зайнятість: чимось зайнятися, щоб відволіктися. Йогу я не практикую, і я вже рік як звільнений зі ЗСУ, тому «кровоточить» вже не так сильно, як раніше. Пам’ятаю свою реакцію на початку: як іноді агресивно реагував на те, що здавалося мені неправильним. З часом це теж потихеньку проходить.
–Чи допомагає спілкування з побратимами у психологічній реабілітації?
–Так. Ми телефонуємо один одному і стаємо психотерапевтами. Годинами говоримо, згадуємо історії, ситуації, які пережили. Це стосується тих, хто залишився живим.
Іноді я телефоную родичам загиблих, ми їздимо на могили. Дякувати Богу, ми зберегли нормальні стосунки, можемо передзвонити. Буває, батько одного з хлопців дзвонив і хотів, щоб я розповів, як воював його син. Це важко, але так ми лікуємо одне одного.
Майбутнє за журналістикою розуміння
–Тарасе, ви викладаєте на факультеті журналістики Франкового вишу. Військовий досвід якось змінив підхід до викладання в університеті?
–Мій військовий досвід, безумовно, змінив мій підхід до організації та ведення справ, зокрема, і до викладання, хоча не можу сказати, що він повністю трансформував його. Зараз мене більше тягне до екологічної тематики, аніж до суто журналістської професійної діяльності, але це, мабуть, пов’язано з нинішньою ситуацією.
Що змінилося? Військовий досвід додав мені відчуття чіткості та організації. В армії все відбувається за принципом «наказ – дія»: є завдання, його виконання, засоби для цього, перешкоди і чіткий результат, звіт.
У цивільному житті, особливо у викладанні, дуже багато «напівтонів»: є вимога, але вона може бути не виконана або виконана пізніше, або не до кінця. Це створює певні труднощі, бо я не можу повністю застосувати військовий досвід до викладання – це було б занадто жорстко, хоча, можливо, і справедливіше в деяких аспектах.
Я не говорю, що я став кричати чи поводитися агресивно. Просто на нашому факультеті дуже ліберальне ставлення до студентів і до процесу навчання загалом. З одного боку, це добре, створює творчу атмосферу, але інколи цією ліберальністю зловживають як студенти, так і деякі викладачі. Військові навички, зокрема маневреність, дають розуміння, що потрібно чітко формулювати завдання, стежити за їхнім виконанням, забезпечувати достатні ресурси та контролювати процес. Мій досвід командування взводом з 30 людей, а також тимчасове виконання обов’язків командира роти, дали мені чітке розуміння роботи з великим колективом. Ці навички – контроль, чіткість, організація – є тими моментами, які, можливо, додалися з мого військового досвіду. Я не можу сказати, що я повноцінно реалізую їх у своєму викладанні, але прагну до чіткості та організації процесу.
Мені здається, що тепер я більше звертаю увагу на відповідальність студентів. Нормально, коли виникають обставини, і студенти просять перенести дедлайн, це життєва ситуація. Але я не розумію, коли студенти просто не ходили на заняття і не виконували ніяких завдань, а потім не можуть пояснити причину. Я розумію, що це може бути пов’язано з молодістю, але мобілізація вимагає самоконтролю та самодисципліни. Без цього неможливо виграти.
–Якою, на вашу думку, буде журналістика у майбутньому?
–Ми живемо в період, коли маємо дуже багато інформації, але мало розуміння. Це означає, що майбутнє за журналістикою розуміння, яка має доносити сенси та дійсно важливі речі до суспільства, відфільтровуючи інформаційний шум. Хвиля блогерів, наростаючий інформаційний фон – це все мине. Проте запит на сенси, на розуміння важливих речей, на постійне апелювання до цінностей – він завжди домінуватиме.
Зараз ми входимо у період, коли у світі дуже багато осередків нестабільності. Мені здається, це лише початок, і така ситуація триватиме не один рік, можливо, навіть десятиліття. Період воєн – це завжди період рентгену, коли просвічуються реальні цінності та справжні сенси. Відповідно, у цей момент зростає запит на тих людей, які зможуть ці сенси виявляти та показувати. У період перенасичення інформацією, журналістика майбутнього – це люди, які вміють розрізняти важливе у всьому цьому потоці.
Єдине питання: чи зуміємо ми прийняти цей виклик та адекватно виховати таких фахівців, які завжди будуть націлені на сенси та цінності? Ми живемо у XXI столітті, захоплюємося розвитком технологій, освоєнням космосу, цифровізацією та штучним інтелектом. Водночас бачимо, що значна частина людей залишається агресивно налаштованою, живе на рівні незабезпечення базових потреб, залишається неосвіченою. Це жахливо. Як можна тримати такі маси людей у такому стані, постійно «годуючи» їх, вибачте за слово, лайном?
Це дійсно феномен, який вивчатимуть з часом, коли Росія розвалиться. Для мене Росія – це колективне зло. Я не відрізняю Путіна від будь-якого окупанта, який прийшов сюди з автоматом. Для мене це просто личинки одного і того ж зла. Воно знайшло своє відображення у колективному форматі, інакшого пояснення я не знаходжу. Це зло проявляється у різних сферах: ідеологічній, економічній, і, звичайно, військ
Але наївно думати, що вбиває лише автомат Калашникова, а, наприклад, російські пісні та фільми – це «щось хороше». Ні, це все частинки того ж самого зла. Зло має різні форми, різні вияви, різні обличчя, і знайшовши колективне вираження, воно просто змінює маски, тому не потрібно нести у свою хату російську мову, російську культуру. Потрібно виховувати в собі здоровий імунітет проти цього вірусу зла, який знаходиться неподалік. Інша мета – вивчення свого супротивника. У цьому одна з наших переваг: вони не знають нас. Вони постійно торочать про «один народ», «такий же самий руський» та іншу маячню. І це, якщо чесно, дає нам великий шанс, адже у нас завжди є великий маневр проявити свою оригінальність. Вони весь час думають, що ми такі ж, як вони, але це не так.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Маргарита Татарова
