Національна спілка журналістів України пропонує ознайомитися із адаптованим перекладом статті «The Washington Post» про те, як іноземні журналісти висвітлюють гарячі точки військового наступу РФ проти України.
“За кулісами” це серія, де ми показуємо як ми ведемо репортаж та здійснюємо нашу журналістську діяльність.
“The Post” уважно висвітлював ескалацію війни в Україні за допомогою численних кореспондентів в Україні та інших команд по всьому світу, які відслідковували зміни у режимі 24/7. Ми поговорили з московським кореспондентом Ізабель Хуршудьян, відеожурналісткою Уітні Лімінг і штатним фотографом Салваном Джорджесом. Ці троє разом доповідали про лінію фронту конфлікту на сході України. Вони говорили з нами з Дніпра, після того як виїхали з Харкова після обстрілу міста у понеділок. Ми поговорили з кожною людиною по телефону. Інтерв’ю було відредаговано для об’єму та ясності.
Як давно ви висвітлюєте російсько-український конфлікт? Коли ви вирішили за необхідне поїхати в Україну?
Ізабель: Для мене конфлікт справді почався минулої весни, коли ми побачили перше нарощування сили навколо України з боку Росії. Тоді всі були впевнені, що це демонстрація сили: брязкання шаблями, виклик адміністрації Байдена. Люди не сприймали нарощування серйозно. Через місяць-два Росія почала відтягувати частину своїх сил. Ми знову побачили нарощування в жовтні, і воно продовжувалося.
Я була в Україні в грудні, одразу після того, як у секретному звіті американської розвідки було сказано, що США очікує багатостороннього вторгнення за участю 175 000 російських військових.
Після Нового року було зрозуміло, що ситуація загостриться. Ми з редакцією прийняли рішення, що ми повинні бути тут до вторгнення, тому що ми знали, що як тільки воно почнеться, потрапити сюди буде дуже важко. Я приїхала в Україну 22 чи 23 січня, і я тут з того часу.
Можете дати нам свої враження від місця, де ви зараз знаходитесь?
Уітні: Мені [Дніпро] дуже схожий на Чикаго — він на річці і тут дуже холодно. У місті є кілька мостів.
На даний момент тут не було багато бомбардувань чи боїв, але воно перебуває у важкому становищі. Російські війська наступають з півдня.
[У вівторок], коли ми вийшли робити репортаж, це була справжня боротьба. Люди дуже, дуже роздратовані. У Telegram ходить багато чуток про те, що російські агенти видають себе за ЗМІ, що вони фотографують різні речі, на які вони хочуть напасти або захопити.
За останні кілька днів ситуація так швидко змінилася. Як ви вирішуєте, на яких історіях варто зосередитися, і хто куди поїде?
Уітні: Інституційні знання Ізабель про Росію та Україну були безцінними. Вона багато чому навчила мене і Салвана. Ми щойно заселилися в готель на сході, і приблизно через п’ять хвилин вона сказала: «Я думаю, що нам потрібно їхати до Харкова, я думаю, що вторгнення наближається до нас». Через годину ми були в машині й під’їхали до Харкова. А через два дні ми прокинулися від вторгнення, яке почалося з бомбардувань.
Ізабель: Ти намагаєшся розмірковувати, але це так важко. Одна справа, коли вторгнення ще не почалося. Після вторгнення ситуація змінюється так швидко. У вас є план поїхати в одне місце, а потім воно більше недоступне через присутність російських військ чи обстріли, або через небезпечність дороги.
Ми організували все розумно, у нас є команда репортерів на заході, команда в столиці, яка є центром, і група на сході. Будь-яку історію, яку ми робимо, ми можемо охопити у всіх трьох місцях та отримати різні точки зору.
Салван, як фотограф, що ви шукаєте, коли робите репортаж? Як ви вирішуєте, що знімати?
Салван: У кожній війні, жертвами є люди, а не політики чи політика чи щось інше. Як колишній біженець та особа, яка виросла у війну у 90-ті в Іроку, я б ніколи цього нікому не побажав. Але я справді може відчути коннект з людьми, з їхніми відчуттями та з тим, як вони реагують.
Те, що я шукаю як фотограф, це насправді те, показує вплив на людей. Це те, що розриває моє серце. Ми були в Харкові за пару днів до початку війни, і я втратив дар мови, коли побачив, як у такому жвавому місті уже о 20:00 ніхто не стояв на вулиці. Ми пішли до метро, яке було переповнене сотнями людей — багато жінок і дітей, тому що чоловіки зголосилися воювати. Бути там було сюрреалістично. Ви не знаєте де фотографувати. Мені довелося ставитися з повагою до людей, а також відкласти свою камеру і спочатку спостерігати та встановити зв’язок з людьми. Це те, що я зробив, але це було так сумно бачити, тому що це нагадало мені втечу з Іраку. Я сподіваюся, що всі ці люди в порядку, тому що, знову ж таки, у кожній війні жертвами завжди є люди — невинні люди. І саме це відбувається в цій війні.
Ви та інші журналісти The Post подали кілька депеш, які показують, як криза впливає на звичайних українців. Як ви знаходите підхід до людей у цих ситуаціях і як вони реагували на вас? Чи були вони готові поділитися своїми історіями?
Уітні: Я не розмовляю ні українською, ні російською. Я дуже покладалася на дивовижні мовні навички Ізабель. Ми намагаємося дуже поважати те, що зараз переживають люди. Ми підходимо до них без камери і розмовляємо з ними кілька хвилин. І багато людей хочуть поділитися своєю історією. Вони розуміють силу медіа, розуміють силу відео та власного голосу. Ми просто намагаємося пояснити, хто ми, що ми робимо і що ми не росіяни.
Ізабель: Я вільно володію російською мовою, це дійсно допомагає. Інша справа, що я багато разів сказала людям, що моя родина з України, з Одеси. Я була першою з моєї родини, хто народився в США. Це як: “Моя родина з України. Ваша історія – це також моя історія”. Це не означає, що у мене немає професійної дистанції, але я думаю, що люди більше охоче довіряють вам у цій ситуації, знаючи, що ви не зовсім чужий, що у вас є культурне розуміння.
Я кажу їм, що наша робота полягає в тому, щоб повідомляти про те, що відбувається на місцях, показати, які наслідки цього, показати людям, що насправді коїться.
Салван: Ви повинні дійсно поважати людей і не фотографувати їх у найуразливіший час. Завжди є баланс між з ефектною фотографією та не переступанням межі. Тому я завжди намагаюся встановити зв’язок, посміхнутися, поговорити з ними. І не просто ходити, фотографувати, а потім піти і ніколи не думати про цих людей — тому що ці ситуації залишаються зі мною на все життя. Я думаю, що мій досвід проживання подібних речей йде на користь, адже я можу повністю це зрозуміти і відчути.
Про конфлікт поширюється багато дезінформації. На додачу до ваших власних спостережень, як ви оцінюєте, яким джерелам можна довіряти, і як перевіряєте цю інформацію?
Уітні: З людьми, яких ми зустрічали, ми підтримували зв’зок. Наприклад, на площі Свободи в центрі Харкова, де розміщувалася територіальна оборона, був складський намет, де збиралися люди, щоб вийти на завдання, і їх розвозили на різні станції, щоб захистити своє місто — [у намет] влучив принаймні один снаряд. Багато з цих відео надходили через Telegram, і в The Post є чудова команда, яка працює над перевіркою цих відео та дає нам знати, які з них, з великою долею вірогідності, є правдиві. Є канал Slack, на якому ми з Ізабель можемо ділитися кліпами в Twitter та Instagram, і вони проаналізують чи можна це перевірити. І ми працюємо з людьми на місцях — у нас було щонайменше дві людини, які змогли дати уявлення про те, що відбувається на площі.
Уітні: З людьми, яких ми зустрічали, ми підтримували зв’зок. Наприклад, на площі Свободи в центрі Харкова, де розміщувалася територіальна оборона, був складський намет, де збиралися люди, щоб вийти на завдання, і їх розвозили на різні станції, щоб захистити своє місто — [у намет] влучив принаймні один снаряд. Багато з цих відео надходили через Telegram, і в The Post є чудова команда, яка працює над перевіркою цих відео та дає нам знати, які з них, з великою долею вірогідності, є правдиві. Є канал Slack, на якому ми з Ізабель можемо ділитися кліпами в Twitter та Instagram, і вони проаналізують чи можна це перевірити. І ми працюємо з людьми на місцях — у нас було щонайменше дві людини, які змогли дати уявлення про те, що відбувається на площі.
З усього, що трапилося, що вас найбільше вразило наразі? Що залишається у вас в голові?
Уітні: Трохи егоїстично, але в останні дні я була дуже вражена, що люди готові зробити, щоб допомогти нам з нашими репортажами. Фіксери, яким довелося піти, щоб подбати про свої сім’ї, зараз звертаються до нас із запитанням: «Чим ми можемо допомогти?» Наш фіксер [у вівторок] намагався відмовитися від оплати, коли ми вперше почали з ним розмовляти, і коли ми дали йому гроші, він сказав: «Я жертвую це благодійним організаціям. Про все, що вам потрібно від мене, навіть після того, як ви покинете місто, дайте мені знати». Люди прагнуть допомогти всім, чим можуть.
(Фіксер — місцевий журналіст або контакт, який допомагає іншим журналістам у сферах, з якими вони не так знайомі, часто виступаючи перекладачами.)
Ізабель: Я думаю, що це була б стійкість і зухвалість українців. Незалежно від того, чи це літні жінки, які витрачають свій час на плетіння маскувальних сіток для військового спорядження, чи це люди, які є добровольцями в силах територіальної оборони. Ви бачите черги до банку крові у 3000 людей, і вони стоять у черзі, поки триває обстріл. Люди знаходять власні способи мобілізації. І я думаю, що Росія недооцінила, як насправді виглядатиме цивільний опір.
Салван, яка фотографія залишиться з тобою? Чи можете ви розповісти мені історію цієї фотографії?
Салван: Одна з фотографій, яка розійшлася в моєму Instagram, — це родина на тому вокзалі [у Харкові]. Є дві фотографії, але одна запам’яталася мені.
На тому вокзалі я пам’ятаю матір — намагався підійти до неї. Вона посміхнулася мені, не кажучи, щоб я почекав секунду, коли вона намагалася втішити свою дочку. Я, звичайно, з повагою підійшов до них і поговорив. [Мати] сказала мені, що тато [її дочки] зараз в армії. І це зачепило мене, тому що ця молода дівчина невідомо чи побачить вона свого тата знову, а мати робила все можливе, щоб її втішити.
Уітні, ви зняли відео хлопчика, який грає на піаніно в Харкові, що викликало бурхливу реакцію в мережі. Як це відео з’явилося?
Уітні: Це був перший день вторгнення. Ми змінили готель і чекали на заїзд. У фойє було досить напружено. Ходили чутки, що російські війська збираються увійти в місто будь-якої хвилини. Я зайшла у свою кімнату та почув фортепіано. Насправді це була пісня, яку моя мама вночі грала, коли я була маленькою та не могла заснути. Я підійшла до коридору і подивилася вниз, а там був хлопець-підліток, напевно років 12 чи 14, який грав на піаніно. Я записала відео, в основному, щоб надіслати мамі, а потім Ізабель подумала: “Ти маєш опублікувати це”. Потім ми пішли на репортаж, і я більше ніколи не бачила цього малюка.
Чесно кажучи, у мене не було часу зосередитися [на будь-якій реакції], але я радий, що це вразило багатьох людей. Я думаю, що це одна з тих речей, яка трапляється в часи великих руйнувань та жахіть, це був момент умиротворення та краси, за які люди чіпляються.
Ізабель, я чув, що вам нещодавно виповнилося 30, коли ви були в бункері. Ви можете розповісти нам про це?
Ізабель: Ми були в Харкові, який достатньо сильно постраждав. Місцева влада опублікувала таке повідомлення: “Якщо ви сьогодні вийдете на вулицю, поліція може прийняти вас за російського диверсанта і застрелити”. Тож ми зробили стільки репортажів, скільки могли, не заходячи занадто далеко, і більшу частину дня провели всередині бункера.
Але було приємно. Салван приніс мені шматок торта зі сніданку. Готель подарував мені пляшку вина, хоча вони не повинні продавати алкоголь, і деякі позаштатні та інші ЗМІ святкували разом зі мною. Я точно не так уявляла собі, як проведу своє 30-річчя, але враховуючи все, я відчувала, що мене по-справжньому люблять. І я, чесно кажучи, не хотіла би зараз бути деінде. Я думаю, що це один із небагатьох моментів, принаймні в моєму випадку, коли ви відчуваєте, що те, про що ви пишете, дійсно, дуже важливо, і ви надаєте справжню послугу. Таким чином, як би важко або небезпечно це не було, це справді велика відповідальність, яку ви хочете взяти на себе.
Ми взяли інтерв’ю у Ізабель, Уітні та Салвана на тижні 28 лютого. Прочитайте деякі з їхніх останніх історій:
• Місто подалі від російських рубежів стало притулком для тих, хто тікає з Харкова. Але як надовго?
• Чому Харків, місто, відоме своїми поетами, став ключовим полем битви в Україні
• “Тікати нікуди”: українці юрбляться в станціях метро у пошуках укриття
