Діти – найбільш незахищені жертви російської агресії. Наразі, за даними Unicef, в Україні через війну загинули вже близько 700 дітей, а понад 1800 – були поранені. Кожна пʼята дитина в Україні втратила родича або близького. І майже кожна дитина живе з впливом війни на її дитинство. Історії про постраждалих від війни дітей, зокрема, в міжнародних медіа, викликають в аудиторії найбільший емоційний відгук. Відтак кожен журналістський матеріал – це маленька цеглинка в доказову базу, що проти України та українців росія чинить геноцидні дії. Про це говорила медіатренерка, журналістка з досвідом висвітлення війни з 2014 року у міжнародних медіа Юлія Суркова під час менторської сесії в межах навчального курсу «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією».
«Є така відома цитата письменника Марка Твена: він казав, що для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки краще. Перефразовуючи її, я завжди кажу, що ПРО дітей треба писати так само, як про дорослих, тільки краще. Про дітей писати важливо, бо це частина нашої історичної памʼяті, адвокації, шляху до правосуддя. Але коли ми пишемо історії про дітей, які зазнали того чи іншого жахливого досвіду, слід памʼятати, що дитина – важливіша, ніж її травма. Тому всі журналістські історії повинні бути максимально емпатичними», – зауважила Юлія Суркова.
Далі – кілька основних правил для журналістів, які працюють з дітьми.
Дозвіл на інтервʼю, фото- чи відеозйомку
Юлія Суркова розповідає: коли збирається у відрядження на лінію фронту або ж на висвітлення обстрілів чи інших трагічних подій, разом із базовим набором речей бере із собою бланки для згоди на зйомку чи інтерв’ювання дітей від батьків чи опікунів. Це базове правило, визначене в Конвенцією ООН про права дитини, яка ратифікована Україною.
«Перебуваючи на екстремальній події, ви маєте одразу представитися і означити, що ви журналіст. Адже в хаосі дитина не завжди може зрозуміти, що за людина до неї підійшла – чи ви волонтер, чи співробітник гуманітарної організації чи просто небайдужа людина», – додає Юлія Суркова.
Якщо редакція не має фірмового бланку на згоду фото- чи відеозйомки, варто просто на чистому аркуші вказати необхідну інформацію і попросити батьків чи опікунів дитини поставити свій підпис.
«Важливий нюанс: навіть якщо батьки, з якими ви домовляєтеся, чи опікуни не проти цього інтервʼю, ви все одно повинні спитати в дитини. Її голос – основний. Якщо дитина не хоче спілкуватися, це знак зупинитися і не робити історію», – говорить Юлія Суркова.
Є окремі вимоги щодо зйомок дітей, які мають ВІЛ-позитивний статус: обличчя таких дітей знімати і показувати не можна. Відтак, їх знімають зі спини або ж заблюрюють обличчя.
Є також і застереження стосовно дітей, які перебувають у дитячих будинках чи прийомних сімʼях, щоб не розкрити їхню приватну інформацію. Адже може трапитися таке, що їх впізнають біологічні батьки, почнуть, приміром, їх шукати, створювати проблеми і дітям, і опікунам.
Ретравматизація: чому історії дітей – це не сенсаційні новини
Дитячі історії – це не breaking news, не новини сенсаційного характеру, не те, що варто швидко показувати після обстрілу чи іншої події.
«Коли ми одразу спілкуємося з дитиною, яка пережила травматичний досвід для таких «гарячих» новин, ми можемо її ретравмувати, тобто завдати повторної травми, розпитуючи її про трагічні події. Тому історії дітей – потребують часу. Це підготовка якогось безпечного середовища (наприклад, зустріч не біля руїн дому, а десь у парку), забезпечення спокійної та довірливої розмови».
Готуючи журналістські матеріали про дітей, варто уникати надмірної деталізації подій. Наприклад, коли поширення набула сумнозвісна гра «Синій кит», і журналісти висвітлювали дитячі самогубства, багато медійників припускалися однієї й тієї ж помилки: детально описували, як саме діти скоїли це самогубство: які таблетки ковтали, яким чином кинулися з даху тощо.
«Це дуже неетично: ми не маємо права показувати іншим дітям такий собі «рецепт», як це зробити, – коментує Юлія Суркова. – Так само неетичною є деталізація сексуальних злочинів. А ще варто дуже ретельно добирати лексику, яка не образить дитину».
Журналістка навела приклад: ще на початку повномасштабного вторгнення робила матеріал про дітей, які тоді жили у підземному паркінгу, оскільки місто тоді дуже сильно обстрілювалося. В той же час на одному з українських телеканалів вийшов сюжет про цих дітей під заголовком «Діти підземелля». Після його виходу один із батьків цих дітей пішов воювати, бо сказав, що не може залишатися на цивільній посаді після того, як на всю країну його дітей так назвали. Звісно, каже Юлія, це вибір дорослої людини. Але чи повинні були журналісти підштовхувати чоловіка до цього? Імовірно, що ні.
Право не відповідати
Для спілкування з дитиною треба вибрати спокійне місце і врахувати важливу деталь: треба опуститися до рівня зросту дитини, щоб не ставити її в незручне становище. Тому краще стати навколішки чи присісти, щоб ваші очі були на рівні очей дитини.
Крім цього, розпитуючи дитину про те, що з нею сталося, не можна тиснути. Журналіст повинен не лише представитися, розповісти навіщо бере це інтервʼю, а й попередити, що дитина має повне право не відповідати на ті питання, які їй не подобаються.
«Зазвичай діти виховані так, що якщо дорослий питає, то треба відповідати. Але дитині може бути боляче говорити про якісь речі, а відмовитися вона не може, бо ви ж дорослий. Тому треба обовʼязково сказати, що відповідати чи ні – це її право».
Не обмежуйте себе в часі
Попри дедлайни, в яких живуть журналісти, працюючи над історіями дітей, не треба намагатися вкластися в якісь часові рамки. Можливо, для того, щоб зробити глибоке інтервʼю, вам знадобиться навіть не одна зустріч.
Юлія згадує: ще до повномасштабного вторгнення вона брала інтервʼю у хлопчика, який разом з друзями підірвався на міні. Живим залишився тільки він.
«Коли ми приїхали в лікарню, розуміли, що не маємо жодного морального права розпитувати дитину, в якої кілька годин тому на очах загинули друзі. У хлопчика не було батьків, які б могли відвідувати його в медзакладі, і просто по-людськи його дідусь попросив нас із ним посидіти. Спочатку ми просто грали в гру. У другу нашу зустріч хлопчик попросив вивести його на вулицю. А коли ми приїхали втретє, він уже повинен був виписуватися. І в якийсь момент сам сказав, що хотів би розповісти про своїх друзів. Хотів би, щоб про них щось написали. Я навіть не ставила запитань. Мій колега ввімкнув камеру, і дитина просто виговорювалася. І це вийшла така історія, якою він її бачив. Пройшло вже 7 чи 8 років з того часу, але я досі памʼятаю це інтервʼю», – говорить Юлія і додає: якби почала розпитувати його в першу зустріч, матеріал не тільки б не вийшов таким глибоким, а й завдав би додаткової травми дитині.
Табуйоване, але суперпопулярне: яке запитання не треба ставити дитині
Часто, каже Юлія Суркова, колеги з міжнародних медіа, висвітлюючи обстріли в населених пунктах, постійно ставлять недоречне запитання: «Що ти відчував у той момент, коли?..». Це якраз те питання, яке й призводить до ретравматизації.
Також треба уникати запитань, які можуть викликати в дитини сором або почуття провини. Наприклад, «Чому ти не сховався, коли був обстріл?», «Чому ви не виїхали?» та інші.
Не варто задавати і такі запитання, які стосуються рішень. Скажімо, розпитувати, чи хоче дитина повернутися додому. Бо це рішення, яке будуть приймати батьки.
Так само не слід «втішати» дитину чи щось обіцяти, якщо ви не можете цього виконати.
«Часто журналісти кажуть щось на зразок: все буде добре, скоро закінчиться війна і ти зможеш повернутися додому. Це нечесно, бо дитина вам вірить. Ви дорослий та ще й журналіст. Після цього дитина відчуватиме дуже сильне розчарування».
Завершуйте «хорошим»
Здебільшого буває так, що дитині важко говорити про свій пережитий травматичний досвід – окупації чи обстрілів. Якщо важко розповідати про себе, можна переключити її увагу на того, хто був поряд з нею. Дитина може розповісти про маму, про свою тваринку, про улюблену іграшку.
«Коли ми завершуємо інтервʼю, то варто завершити розмовою про щось хороше, щоб ви не лишали дитину в травмі. Останні запитання мають бути, наприклад, про мрію дитини, про те, як вона проведе літо, про її хобі, улюблені книжки тощо», – додає Юлія Суркова.
Зрештою, якщо журналіст розуміє, що оприлюднення цієї історії може якимось чином нашкодити дитині, від матеріалу краще відмовитися взагалі, незважаючи на всю пророблену роботу.
***
Під час менторської сесії учасники обговорили теми, які вони можуть опрацювати для своїх майбутніх журналістських матеріалів. Редактори локальних медіа звернули увагу, що теми про дітей – досить непрості для них. Скажімо, інформацію про дітей, яких повернули з росії, дістати практично нереально. В багатьох випадках не можна називати школи чи інші дитячі установи з міркувань безпеки. Окрім цього, як зазначив головний редактор газети «Вісті Придніпровʼя» Олексій Ковальчук, редакціям бракує людських ресурсів, щоб виділити достатньо часу на тривалу роботу з історіями дітей:
«Зазвичай в радакції «півтори» людини, ми долучаємося до багатьох проєктів, щоб вижити, а працівників бракує».
Але під час практичної частини спільно з медіатренеркою кожен з учасників визначив теми, які зможуть реалізувати. Серед них – релокація дитячих будинків, дистанційне навчання і повернення до школи, життя дітей, які не виїхали з прифронтових громад, та інші.
Проєкт «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією» фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
Дискусія з цього приводу: