“Кілька тижнів тому команда українських журналістів телеканалу Freedom, мої друзі Олена та Женя, загинули. Я дуже добре їх знав. За день до цього я був на тій самій автозаправці…” – погіршення безпекової ситуації для медійників у прифронтових регіонах констатує фіксер, виконавчий директор Академії української преси, локальний продюсер для закордонних медійників Андрій Коваленко.
Фіксер поділився персональними історіями роботи на Сході України під час зустрічі у офісі Національної спілки журналістів України із представником Міністерства закордонних справ Норвегії Сігбйорном Древдаленом Літландом, який опікується питаннями Східної Європи, та другим секретарем Посольства Норвегії Карлом Гулліком Наккеном.
Андрій Коваленко закликає українських медійників подумати про нові протоколи роботи в гарячих точках:
– Потрібно переосмислити, як працювати в цих умовах. Вас можуть вразити у будь- якому місці. Наразі безпечних місць в Україні практично не існує. Так, у Краматорську, який приблизно за 20 кілометрів від лінії фронту, може статися все, що завгодно. Я минулого тижня повернувся з Донецької області, де працював із латвійським телебаченням. Все змінюється. Особливо через дрони. Якщо порівнювати питання безпеки декілька місяців тому і зараз, стає очевидно, що ситуація змінилася, бо зона ураження простягається на 20–30 кілометрів. Технології дронів значно покращилися. Раніше дрони на оптоволокні могли летіти до 5 кілометрів, а тепер – 15, 20 і більше. Тобто ніколи не знаєш, що може статися з тобою. Ситуація зараз дуже складна.
“З 2023 року я почав боятися ракет”
6 жовтня 2023 року я був у готелі, і рано вранці мене розбудила ракета. Вона впала приблизно за 50 метрів від готелю, а ударна хвиля знесла мене з ліжка. На згадку про цю подію мав зламані ребра. Машина була повністю знищена. Але, дякувати Богу, залишився живим.
У Харкові було зруйновано близько 5 чи 6 готелів, і там у готелях небезпечно залишатися. Тож потрібно шукати квартири або будинки. Особливо, у таких регіонах, як Харківська, Сумська, Запорізька, Донецька та Херсонська області. Безпечніше орендувати житло, ніж жити в готелях.
Фіксер згадує початок роботи і допомогу Спілки журналістів України
– Насправді я, мабуть, був одним із перших журналістів, яким допомогла Національна спілка журналістів. Я почав працювати фіксером і продюсером для португальського телебачення (RTP), державного телеканалу. Зокрема, в березні 2022 року – у Житомирській області, приблизно за 20 кілометрів від окупованих територій Київщини, ближче до Чорнобильської зони. Там точилися запеклі бої.
Моя команда мала бронежилети, шоломи, індивідуальні аптечки першої допомоги – усе необхідне. А в мене не було нічого, проте мусив працювати.
Коли я виклав фото у Facebook, голова НСЖУ Сергій Томіленко побачив його і запитав: «Андрію, де твій бронежилет?» Я відповів, що не маю. І через тиждень Спілка знайшла мені бронежилет. Він був дуже важкий, може 18 чи 20 кілограмів. Але я був радий. Після цього мені також дали шолом.
Зараз, ти їдеш працювати у гарячу точку, робиш сюжет за три-чотири години і повертаєшся. У 2022 ми виходили на вулицю в бронежилеті зранку і поверталися ввечері.
У мене були великі проблеми зі спиною через його вагу. Потім Національна спілка журналістів дала мені інший, легший бронежилет і аптечку першої допомоги. Дуже вдячний НСЖУ, вона допомагає не лише українським журналістам, а й іноземним.
Про співпрацю з українськими військовими
– Щоб почати працювати з військовими, потрібно отримати акредитацію від Збройних сил України. Спершу потрібно знайти військову бригаду, з якою хочеш працювати. Якщо є редакційне завдання, потрібно знайти відповідну військову бригаду та пресофіцера. Він звертається до командира, командир «дає добро», після підтвердження від оперативного командування відповідного напрямку можна робити потрібний сюжет. Раніше процес отримання дозволу займав до тижня. Зараз військові працюють швидше, але все залежить від конкретної історії.
Наразі точиться величезна дискусія, чи потрібне маркування «Преса». Практика показує, що, попри всі формальні вимоги, з міркувань безпеки краще, щоб їх не було.
Не можна їхати до військових позицій зі своїм авто, бо його одразу можуть знищити дроном. Також авто має бути захищене, наприклад, радіоелектронними системами боротьби. Це перша умова.
Друга – має бути спеціальний девайс. Так званий пристрій “Чуйка”, який виявляє і перехоплює відеосигнал з дрона. Він – як детектор дронів. Потрібно регулярно перевіряти, натискаючи кнопку, щоб змінювати зображення. Якщо бачиш своє авто на пристрої, потрібно зупинитися, швидко вибігти з машини і сховатися.
На дорогах є протидронові сітки і тунелі. Це схоже на божевілля, як у фільмах постапокаліпсису. Чи працюють сітки? Так, але росіяни можуть використовувати два дрони для подвійного удару, знищуючи їх. Проте все-таки це дає відчуття більшої безпеки.
Також я був у Харківській області, на Куп’янському напрямку, працював із Координаційним гуманітарним центром щодо евакуації цивільних на броньованих авто. Було дуже небезпечно і страшно, бо це близько до Куп’янська, приблизно 10 км. Ми не могли під’їхати ближче, і люди мусили йти 10 кілометрів, бо всюди були дрони. Їдеш дорогою – навколо знищені авто, деякі ще догорають, і напруга зростає, тривога стискає зсередини – це справжнє пекло.
А в Донецькій області дорога з Ізюма до Слов’янська – швидкий і хороший шлях, але дуже небезпечний. Росіяни з боку Лимана надто близько і влаштовують полювання на цивільні авто, знищуючи все підряд.
Зазвичай, коли ми готуємо матеріал про військових або про якусь конкретну бригаду, перед публікацією текст чи відео потрібно надіслати на погодження військовим. Це – питання безпеки. Вони не змінюють змісту історії і не вимагають прибрати критику. Наприклад, якщо хтось сказав щось неприємне про президента абощо. Мета лише одна – уникнути витоку даних, які можуть зашкодити підрозділам. Не можна вказувати позиції чи деталі, які можуть використати росіяни.
Після таких візитів матеріали іноземних колег зазвичай дуже сильні. Військові знають, що можливий ризик скандалу на рівні командування, але вони все одно йдуть на контакт, бо хочуть показати реальність. Наприклад, якщо бракує снарядів для танків, вони говорять про це. Після таких публікацій є реакція як у нас, так і за кордоном. Тому іноді журналістика, навіть критична, допомагає – це теж спосіб підтримки.
Наша мета – показувати правду, те, що відбувається насправді. Адже часто на верхньому рівні не всю інформацію подають відверто. І саме журналісти «з поля» показують реальну картину. Військові, як правило, дуже відкриті, але якщо не можуть щось сказати, чесно відповідають: «Не можу коментувати» або «Це лише для розуміння, не для публікації».
Останні, з ким я працював, – це 25-та військова бригада. Це був великий досвід.
Лариса Портянко, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: