Чи можливо зберегти районне друковане видання, коли війна змінює не лише життя його читачів, а й саму географію журналістської роботи? Як працювати з громадами, куди ще кілька місяців тому журналісти їздили за матеріалами, а сьогодні дорога стає надто небезпечною? І чи може невелика редакція одночасно зберегти друковане видання та розвиватися як сучасне онлайн-медіа?
Про це говорили у Запорізькому Центрі журналістської солідарності під час презентації оновленої версії газети «Червоний промінь». Зустріч мала назву «Новий подих легенди: від поважної історії до сучасного медіа». Історії тут справді вистачає — першому номеру районки вже 87 років. Але розмова вийшла далеко за межі історичного екскурсу. Говорили про те, як газета пережила перші роки повномасштабної війни, хто сьогодні її робить, як вона потрапляє до читачів і яким бачить своє майбутнє її команда.
87 років районної хроніки
Перший номер газети вийшов 6 серпня 1939 року. Називалася вона тоді відповідно до своєї епохи — «За більшовицькі колгоспи». Згодом були «Зоря комунізму», «Дніпровські вогні», а у 1965 році видання отримало назву «Червоний промінь». У 2000-х роках редакція пропонувала читачам змінити назву. Та вони захотіли залишити ту, до якої звикли.
— Так з нею і крокуємо всі ці часи, — згадує журналістка, екс-редакторка газети Наталія Стіна.
За роки існування газети через редакцію пройшло багато талановитих журналістів і яскравих особистостей. Її першим редактором був Микола Киценко, який потім, будучи заступником голови обласної ради домігся прийняття Постанови Уряду про присвоєння Хортиці статусу Національного заповідника. Був ініціатором створення Музею Запорозького козацтва, стояв біля витоків утвердження Незалежності України на Запоріжжі. Потім нею керували відомі журналісти Віктор Шепель, Григорій Кузьменко, Ольга Якименко. Чимало молодих журналістів набували тут професійної майстерності й потім працювали у провідних виданнях області та України. Недарма ж останній довоєнний редактор «Червоного променя» назвала видання «кузнею журналістських кадрів».
Видання було авторитетним в районі, мало чималий наклад. А потім для газети, як і для всієї країни, настали зовсім інші часи.
«Колектив роз’їхався, я залишилася сама»
Під час російських обстрілів було пошкоджене приміщення редакції. Архів вдалося зберегти. На той час видання очолювала Наталія Стіна. Спочатку був складний ковідний період, потім — повномасштабна війна.
— Колектив роз’їхався, я залишилася сама. Але я продовжувала інформувати читачів через сайт, соцмережі. Інколи вдавалось залучати гранти, їх було небагато, але тоді я випускала газету. Та, зрештою, професійно вигоріла. Добре, що прийшла нова команда, підхопила газету, — розповіла Наталія Стіна. До речі, тепер вона знову працює з «Червоним променем», допомагає із сайтом та соціальними мережами.
Нинішній редактор Дмитро Єгоров розповів, що перейняв газету у грудні минулого року і відразу запропонував Наталії продовжити працювати разом. Після короткого відпочинку Наталя повернулася в рідне видання.
— Ми тепер разом над цим працюємо, вже як два покоління «Червоного проміня», — говорить Дмитро. – Втім, суттєвого розширення редакції не відбулося. Доводиться економити кошти, водночас тримаючи високу планку, завдяки інтенсифікації праці і відданості колективу своїй місії.
— Зараз така ситуація, що, як в тій анекдотичній задачці, де працювало два з половиною землекопи, — пожартував редактор.
Фактично постійно над виданням працюють Дмитро, Наталія та верстальниця, яка має й іншу роботу. Є також фотокореспондент Олексій Мотревич і дописувачі — фрілансери та залучені автори. Важливою для збереження видання стала підтримка Національної спілки журналістів України. Дмитро Єгоров говорить про це прямо:
— Газета не існувала б, якби не опіка Національної спілки журналістів України. «Червоний промінь» отримав підтримку в межах проєкту «Фронтлайн прес» (спільна ініціатива НСЖУ та Шведської медіабізнес-асоціації, започаткована наприкінці 2025 року), який об’єднав 25 газет із прифронтових регіонів. Завдяки НСЖУ ми маємо можливість виходити і робити ще щось, що нам допоможе потім, коли цей проєкт завершиться, — зазначив він.
Видання Запорізького району
Саме так — «видання», а не лише «газета» — Дмитро Єгоров говорить про майбутнє «Червоного проміня».
Свою інформаційну нішу команда бачить саме у Запорізькому районі. На думку редактора, медіа, які працюють у Запоріжжі, здебільшого зосереджуються на обласному центрі. Натомість у районі є своя аудиторія і теми, які можуть залишатися поза увагою обласних та національних медіа.
— Є неохоплена аудиторія, є якісь актуальні теми, які можуть бути нецікаві обласному та національним медіа. Тобто є, над чим працювати. На це ми орієнтуємося, хочемо триматися і продовжувати рухатися в тому напрямку, що ми видання саме Запорізького району, — пояснив він.
Але працювати безпосередньо в громадах стає дедалі складніше. Один із перших номерів після приходу нового редактора містив матеріал про проблеми з водопостачанням у Долинській громаді. Кореспондентка поїхала туди і працювала на місці. Уже тоді існувала загроза КАБів, через що поїздки іноді доводилося відкладати. Минуло лише три-чотири місяці — і ситуація змінилася.
— Вона ще тоді з жартами казала, що промахнулася, мало в наступне село не поїхала. Тепер вже не пожартуєш, бо тепер в Біленьке взагалі не рекомендується їздити, село розбите вщент і постійно під обстрілами ворога, — розповів Дмитро Єгоров.
Поки дозволяла безпекова ситуація, кореспондентка їздила і в Павлівку за Вільнянськом. Зі зростанням небезпеки від таких поїздок відмовилися. Тож звідти, куди редакційні журналісти не можуть дістатися, інформацію отримують телефоном та онлайн. Спілкуються і з представниками громад, які приїжджають до Запоріжжя. Але для Дмитра Єгорова дистанційне спілкування не замінює репортерської роботи.
— Я розумію, що цінність того, коли людина сама поїхала і побачила своїми очима, — просто золото. І тому я цю репортерську роботу дуже ціную, люблю. Але послати людину на такий ризик чисто для того, щоб це був золотий матеріал, я не можу морально.
Про умови, в яких сьогодні працює районне видання, говорив і голова Запорізької районної військової адміністрації Олег Буряк.
За його словами, після адміністративної реформи Запорізький район об’єднав 17 територіальних громад, серед яких міста Запоріжжя і Вільнянськ та 15 сільських і селищних громад. Сім громад, як зазначив Олег Буряк, нині належать до зон активних бойових дій.
— Для того, щоб ви розуміли, в яких умовах зараз розповсюджується газета, скажу, що далеко не у всі громади зараз можна доїхати просто так, — пояснив він.
Олег Буряк розповів і про рішення постійно допомагати виданню. «Я розумію значення газети для людей, особливо зараз, коли місцевої печатної преси практично не залишилось. Якщо буде потрібно, будемо випускати наш «Промінь» самостійно. Збережемо видання та його історію для наших нащадків.
Тисяча примірників і свій шлях до читача
Після відновлення наклад «Червоного променя» становить п’ять тисяч примірників. Традиційної передплати немає. Поки не планують її і на 2027 рік. Дмитро Єгоров пояснює це тим, що організація передплати потребує залучення людей, а щодо доставки через «Укрпошту», за його словами, немає гарантій. Тому газета знаходить свій шлях до читача по-різному.
— Хтось готовий взяти і довезти в деякі населені пункти, і її там роздати читачам, або покласти в якомусь гуманітарному хабі. Бувають випадки, коли голова громади особисто забирає примірники для своїх мешканців, — розповів Дмитро Єгоров. – Допомагають редакції і представники Запорізької районної військової адміністрації.
Заступниця голови РВА Олена Сопіна, до речі, відома журналістка, член правління ЗОО НСЖУ, розповіла, що вона та Олег Буряк співпрацюють із газетою як фрілансери, волонтери, без гонорарів. Допомагають із виїздами фотокореспондента, поширенням та доставкою газети.
— Ми маємо можливість виїжджати в громади… Ми возимо фотокореспондента, який там робить репортажі, роздаємо свіжі номери газети, займаємося доставкою. Безпосередньо в деяких громадах, де люди вже виїхали з своїх територій, є хаби в місті Запоріжжі, туди газету доставляємо для того, щоб переселенці мали можливість читати і володіти інформацією із Запорізького району.
Папір залишиться, але майбутнє — в онлайні
Нова команда не планує відмовлятися від друкованої газети. Проте майбутнє «Червоного променя» вже не пов’язує лише з папером.
— Друк і папір — це дуже класно: є що потримати, можна роздати і сказати: «Ось це наш доробок». Це дуже виручає, коли немає світла, чи немає інтернету. Але ми розуміємо, що економічно дуже складно продовжувати робити повноцінно саме друковану газету, — говорить Дмитро Єгоров. – Тому стратегія редакції — продовжувати видавати газету і паралельно розвиватися як інтернет-медіа.
Сайт уже оновили, за словами редактора, після редизайну він став легшим візуально й технічно, його почали системніше наповнювати. Мета зробити повноцінне онлайн-видання, яке оновлюватиметься щодня і матиме по кілька матеріалів на день.
— Вдається поки що, так скажемо, на 70%. Але ми рухаємося вперед. Ще один ресурс — Facebook, яким займається Наталія Стіна. — Там просто величезні охоплення. Підтягуємо туди і наш сайт, — розповів Дмитро Єгоров.
Своє бачення майбутнього паперової преси висловив і гість зустрічі — італійський журналіст Крістіан Еккер, який нині працює у Сербії на радіо, телебаченні та в друкованому виданні «Данас». Дізнавшись про презентацію «Червоного променя», він, за його словами, вирішив під час відрядження залишитися у Запоріжжі ще на два дні. Раніше вже читав матеріали газети в інтернеті.
Особливо важливим Крістіан Еккер вважає те, що «Червоний промінь» існує не лише онлайн, а й на папері.
— Коли людина читає газету, вона має час думати, а не просто дивитися, тому що в інтернеті люди тільки дивляться, не читають, — сказав журналіст. А далі сформулював ще одну відмінність паперової локальної газети від онлайн-медіа:
— Онлайн-газету ми можемо робити всюди — в Англії, в Італії. А паперова — вона поруч з людьми, які тут живуть. Коли вони тримають паперове видання в руках, то відчувають зв’язок із територією.
На запитання, чи існують подібні невеликі локальні газети в інших країнах, він відповів ствердно.
— Люди за кордоном не можуть жити без газети. Вранці треба пити каву і читати пресу. Є національна газета, є міжнародна, але є і квартальна (авт. – локальна). Люди хочуть усього цього. Але, на жаль, це втрачається, тому що є інтернет, тому що більше немає грошей. Це велика проблема всюди, — сказав журналіст.
Сьогодні 87-річному «Червоному проміню» доводиться шукати новий спосіб тримати руку на пульсі району – на папері й на екрані, безпосередньо в громадах і в Запоріжжі, де працюють хаби для тих, хто був змушений виїхати. І роблять це разом ті самі два покоління газети — люди, які працювали з виданням у найважчий для нього час, і ті, хто сьогодні робить цю благородну справу – продовжує його історію.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Світлана Карпенко, фото Ірини Єгорової та Дмитра Іванова
Дискусія з цього приводу: