Ставлення до полонених під час війни регулюється у світі міжнародним гуманітарним правом. Кореспондент УНІАН на собі відчув, як його “дотримуються” в Росії. І після звільнення отримав можливість порівняти, як полонені росіяни та російські найманці утримуються в Україні.
Село на заході країни. На пагорбі посеред зелені дерев бовваніє біла велика будівля, яка здалека нагадує замок. Проте наша автівка наближається і наближаються деталі архітектури цього “замку”. Заґратовані вікна, колючий дріт, спостережні вежі промовисто уточнюють – це тюрма. А від початку великої війни – табір, в якому утримуються військовополонені – росіяни і громадяни третіх країн.
Всі в’язниці, збудовані за радянської доби, схожі одна на іншу: той же сірий похмурий паркан, спіралі колючого дроту поверх нього, маленькі вікна з іржавими гратами, металеві двері, непримітний “парадний” вхід. Але тут лаконічна табличка інформує, що це – не тюрма, а саме табір військовополонених.
Ще будучи сам у полоні, я чув від хлопців, які стали бранцями в наступні від початку “повномасштабки” роки, що московити утримуються в Україні зовсім не так, як ми – українські військовополонені і цивільні заручники Путіна. А рівно через рік від мого звільнення мені випала нагода пересвідчитися в цьому особисто.
“Вхід для людей” – написано на дверях, якими до табору заходять відвідувачі. А їх тут бачать часто. Як по свячену воду в табір навідуються дипломати, представники Міжнародного комітету Червоного хреста, правозахисні організації…
Людські умови утримання
Залізні двері з брязкотом зачиняються за спиною – ми на території. Безпосередньо за дверями, обличчям до стіни стоїть фігура у синій робі і штанах – військовополонений (в тюрмі таке правило – при наближенні сторонніх осіб полонений мусить повернутися обличчям до стіни і чекати, поки люди пройдуть, або поки його не забере супроводжуючий співробітник). Біля фігури в синьому – білий мішок і целофановий пакет. Крізь напівпрозорі стінки видно, що в мішку майонез, печиво, цукерки. В пакеті – десятки пачок цигарок. Пачки всі відкриті – їх відкривають при огляді співробітники закладу утримання, щоби там не сховали заборонені для тюрми речі, насамперед наркотичні засоби.
Інший бранець в цей час отримує свою посилку – ті ж цигарки і продукти, розписується, і обидва московити в супроводі охоронця йдуть геть.
Кількість передач для військовополонених не обмежена – хоч щодня. І багато хто користається цим. Яким чином? Родичі полонених Україною російських окупантів знаходять людей або організації в нашій країні, переказують їм кошти, і ті купують тут харчі й цигарки. Ймовірно, посередники беруть немалий відсоток за свої послуги – один полонений поскаржився у розмові, що посилки обходяться недешево.
Рухаємося далі. Металеві двері, напис “Магазин”. На полицях асортимент радянської крамниці в маленькому селі 80-х років минулого століття: м’ясні, рибні, овочеві консерви складають левову частину товарів. Ще є печиво, цукерки, розчинна кава… Все – продукти довготермінового зберігання. З непродовольчих товарів – шкарпетки, засоби гігієни, устілки для взуття.
Далі потрапляємо в “приймальне відділення”. Тут новоприбулі полонені віддають для зберігання свої однострої (які, до речі, перед тим, як поскладати в мішки, перуть), проходять санобробку (миються, стрижуться), проходять огляд лікаря та отримують комплект одягу і пакет із засобами гігієни. Ювелірні прикраси – ланцюжки, обручки, перстні полонені можуть не здавати на зберігання – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими дозволяє тримати їх при собі.
“Піду знову воювать”
На території бачимо невеличкий стадіон, як для міні-футболу. Збоку під накриттям – спортивний майданчик з тренажерами і гантелями. На майданчику близько п’ятнадцяти осіб, переважно темношкірі – найманці російських загарбників із країн Африки і Латинської Америки.
Проте, трапляються і так звані великороси. Спілкуємося з одним із таких “дітей Путіна”: хлопчина років 25-ти народився і пішов на війну при нинішньому російському “царі”. На початку розмови справляв враження критично мислячого: “Здався в полон, бо не було виходу – українські штурмовики під прикриттям дронів нас тіснили. Я вибрав полон і життя”. Але фрази “я – русскій, я – за Россію і поддєрживаю Владіміра Владіміровіча Путіна, я пойду снова воєвать”, і водночас “нічєго плохого об украінцах нє скажу, ізвергов я нє відел, отношеніє в плену намого лучше, чєм я ожидал”, ілюзій не лишають. Хлопчина – типовий путін-югенд. Бо ж “українці мені нічого поганого не зробили, але цар сказав – і я піду їх вибивати знову”. Навіть промайнула думка: “Шкода, що наші тебе не знищили, подарували шанс на життя”…
Йдемо на плац. Наближається обідня перерва. Біля сотні полонених, розбившись на групки, курять, спілкуються в очікувані шикування на обід. Один з чоловіків – молодик азійської зовнішності – про щось розмовляє з охоронцем, поглядаючи на нас. Долітають уривки фраз: “нєт, позвоніть нєльзя… іді спросі”.
Полонений підходить, хоче спілкуватися. Він – туркмен, який народився в Киргизії, а виріс в Росії.
“Як потрапив на війну?”, – питаю.
Відповідь типова для багатьох. Захотів легких грошей – закладав наркотики. Піймали, завели справу. Підеш на війну – справу закриємо. Обманули. Справу не закрили, потрапив у полон. Кається. Просить вибачення у рідних за свою криву доріжку і божиться, що українців убивати більше не піде.
Схожа історія у вірменина, чоловіка за 40 років. Він працює у теплиці і не хоче потрапляти в об’єктив камери. Так само не хоче більше на війну, на яку пішов за обіцянку скасування судимості. Чоловік має два паспорти – Росії і Вірменії. До Росії більше не хоче. А Вірменії він, вочевидь, не потрібен. Каже, що двічі через Червоний хрест звертався до консульства своєї батьківщини в Україні, відповіді не отримав…
Ситна їжа, нехитра робота, простий побут з книгами і телевізором
Полонені шеренгою по троє рушають до їдальні. Йдемо і ми покуштувати тюремних харчів.
Кухня, їдальня, пральня – все, що не пов’язане з охороною і медициною, забезпечується самими полоненими. В тім числі, готування їжі, випічка хліба.
У день наших відвідин на перше – перловий суп, друга страва – макарони з м’ясом. Є також салат з консервованих овочів і 200 грам білого хліба-цеглинки. Це – третина буханця. А на день полоненому видають буханець – 600 грамів.
Об’єм страв невеликий, проте вони – густі, калорійні. Я куштував. Їсти не хотілося аж до вечора.
Пізніше рушаємо на так звану промзону, де полонені працюють і навіть отримують зарплату. Виробниче приміщення – цех висотою зо п’ять метрів. В ньому полонені виготовляють плетені садові меблі – стільчики, диванчики. Зварений із арматури каркас необхідно обплести пластиковою “лозою”. До речі, в установи є контракт з великим будівельним гіпермаркетом, який і реалізує ці меблі.
Заробітки невеликі. Згідно з міжнародними конвенціями, праця полоненого є добровільна і має бути оплачувана. Мова про щонайменше четвертину швейцарського франка за вісім годин роботи. Нині це – близько 10 гривень. Власне, таку “мінімалку” й отримують на свій рахунок полонені. А витратити можуть в тюремному магазині.
Окрім спорту, дозвілля бранців полягає в читанні книг і перегляді телевізора. Телевізор у коридорі показує “Телемарафон”. У вечірні години виділено час для перегляду новин. Книги – у бібліотеці.
Співробітники закладу утримання кажуть, що читають усі, хто вміє читати. Переважна більшість літератури – книги ще радянського періоду видання. Класика – українська, російська, світова. Українську мову розуміють майже всі з полонених, хто володіє російською. А дехто вже навчився і читати. Є й ті, кому вчитися не потрібно – зрадники з окупованих територій сходу України і автономної республіки Крим. Ці – основні споживачі книжок українською.
Проте найбільшим попитом, судячи із запису в журналі видачі літератури, користується книга російською мовою польського автора про те, як Росія… розвалиться. І цей факт підтверджує сама книга – нова за роком видання і досить потріпана від постійного перебування у руках.
В українській тюрмі полоненим лікують навіть зуби
Здоров’я полонених росіян та найманців має були у задовільному стані, тому що кожен окупант – обмінний фонд. За нього ми рано чи пізно отримаємо щонайменше одного українського захисника з російського концтабору.
В санчастині постійно працює терапевт. Є новенький рентген-апарат і те, що мене дуже вразило – стоматологічне крісло з відповідним обладнанням. Вразило тому, що в моєму полоні стоматолог приходив раз на пів-року – рік, в прямому сенсі видирати зуби. До нього зверталися лише від безвиході, коли зубний біль примушував лізти на стінку тижнями. Полонений українець сідав на звичайний стілець і йому без знеболення стоматологічними обценьками саме видирали зуб…
Контрасти з полоном українців у російських концтаборах – в усьому. Розлогіше я говорю про них у відеоматеріалі: https://www.unian.ua/society/lyudi-i-nelyudi-yak-utrimuyut-polonenih-v-ukrajini-ta-v-rf-13489233.html
А тут зазначу головне. В очах російських полонених, найманців з третіх країн, в очах фанатиків Путіна, заробітчан з Африки, кримінальників, які вирішили на війні рятуватися від в’язниці, я не побачив страху, безвиході, чи відчаю. Всі вони усвідомлюють, що нічого страшного в полоні з ними не станеться.
А ще я не побачив у таборі для полонених окупантів приниження людської гідності. Право на гідність – чи не єдине, яке не має бути порушене ні за яких обставин. Адже, на відміну від нього, під час війни навіть право на життя не є безумовним. В російському полоні правом на гідність тотально нехтують. Приниження там – головний інструмент упокорення (разом із голодом).
Але ми – не вони. Ми – люди.
