Чи помічали ви, як часом розмови з різними людьми, у різний час і за різних обставин здаються вже ніби добре знайомими? Як, вирішуючи робоче питання, натомість з’ясовували, хто винен? Як виправдовувались, не намагаючись вирішити проблему, або півгодини пояснювали, чому маєте відмовитися від виконання завдання?
Про те, чому такі ситуації трапляються, повторюються і чи можна змінити сценарій взаємодії, говорили під час тренінгу «Соціальні ігри у спілкуванні: чому розмови знову закінчуються «як завжди»?». Черговий захід із серії зустрічей на тему психології спілкування для журналістів, організованої Дніпровським центром журналістської солідарності НСЖУ, провів психолог, тренер ГО «ГОЛОС ПРО» Олександр Макуха.
– Для журналістів уміння помічати такі сценарії особливо важливе, адже спілкування – це значна частина їхньої щоденної роботи, – зазначила координаторка Центру Наталя Назарова. – Ми постійна взаємодіємо з героями матеріалів, колегами, редакторами чи представниками різних установ, та навіть із рідними вдома. Такі психологічні зустрічі допомагають подивитися на звичні ситуації трохи збоку, помітити власні реакції, а ще – можливість краще зрозуміти себе і свої межі.
Тож як помічати знайомі сценарії та не робити автоматично той самий «наступний хід»?
– З’ясувати, що відбувається у стосунках, буває важко, – прокоментував Олександр Макуха. – Я щось роблю, мій співрозмовник – теж. Та часом ми розуміємо, що наша розмова вже на щось схожа.
Щоб побачити механізм дії так званих “сценаріїв”, переважну частину зустрічі побудували на практичних ситуаціях. Так, наприклад, під час першої вправи одна з учасниць звернулася до групи з проблемою. Та щойно інші почали пропонувати рішення, кожну пораду було відхилено.
– Є зміст слів, та є зміст дії – того, що ми своїм спілкуванням робимо з нашим співрозмовником, – пояснив тренер.
Наприклад, співрозмовник демонструє безпорадність – і людина відчуває необхідність вирішити його проблему. Її звинувачують – вона починає виправдовуватися. У такий спосіб один комунікативний хід створює умови для наступного, а відповідь на нього – продовжує сценарій.
Та саме другий рівень взаємодії часто залишається поза увагою. Ба більше, ми, переважно несвідомо, приймаємо роль, яку нам пропонують. Не помічаємо, як починаємо грати за правилами, де наша ніби обрана позиція насправді не є нашою.
Як легко це відбувається, показала наступна вправа. Одному з учасників доручили організувати одноденну поїздку для редакції з 15 людей. Та замість того, аби запропонувати варіант, «організатор» почав запитувати групу: куди їхати, як, що робити. За кілька хвилин учасники вже колективно обговорювали місце, транспорт і програму відпочинку, доки «організатор» погоджувався з пропозиціями, уникаючи призначеної відповідальності.
Схожі ситуації виникають у редакціях, сімейних, дружніх і партнерських стосунках. Водночас, замість послідовності «стимул – автоматична реакція», можна зламати сценарій: помітити, що відбувається, і лише після цього обрати відповідь. Серед його характерних ознак – відчуття «я знову це роблю», втрата початкового предмета розмови, надмірна емоційна напруга, яка не відповідає поточній ситуації, та передбачуваність наступних реплік.
Що зміниться, якщо один з учасників не зробить очікуваного ходу, група побачила на прикладі ситуації між керівницею і підлеглою, де друга «запізнилась». Перший прогін був типовою картиною «звинувачення-виправдання», де кожна репліка була далі й далі від предмета розмови. Водночас, друга спроба, за якої підлегла не виправдовувалась, а щоразу поверталась до предмета розмови, продемонструвала раціональний підхід, який поступово змінив характер взаємодії.
– Ми почали нарешті говорити про проблему, а не про мої 100500 причин, чому я запізнилась, – поділилася учасниця після вправи.
Для «керівниці» продовжувати звинувачення теж було складніше. Як пояснила учасниця, співрозмовниця була налаштована конструктивно, що змушувало відповідати так само.
Окремо говорили й про те, що роль не варто ототожнювати з особистістю. Адже характер, звички, попередній досвід, травматизація тощо можуть впливати на те, які ролі ми переймаємо легше. Тож після того, як сценарій було викрито, може виникнути додаткове, вже особисте запитання: чому саме цю позицію я так легко приймаю?
– Будь-яка взаємодія пропонує якусь роль. Будь-яка, – наголосив Олександр Макуха. – Але те, що відбувається у спілкуванні, завжди залежить від усіх учасників.
Ми не можемо контролювати слова, емоції чи поведінку іншої людини. Проте можемо навчитися помічати ролі, які нам пропонують. І тоді десь там, між питанням-пропозицією співрозмовника «хочеш філіжанку кави?» та власною відповіддю з’являється простір для вибору.
Можливо, це просто запрошення випити кави. А можливо, за запитанням ховається зовсім інше: «Приготуй її, будь ласка». Та якщо раніше ми вже рушили б до кавомашини, то тепер можемо бодай на мить зупинитися й запитати себе: що мені насправді зараз пропонують та чи хочу я це підхоплювати? Відповідь може здивувати: виявляється, аби змінити давно знайомий сценарій, достатньо просто не йти готувати ту каву.
Бо свій хід обираємо ми.
Захід відбувся в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигорання для громадянського суспільства в Україні» у співпраці Дніпровського центру журналістської солідарності НСЖУ з Araminta gUG та ГО «Офіс Дій».
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: