Олена Калайтан у журналістиці майже все своє життя. Вона пройшла шлях від кореспондентки до головної редакторки одного з найстаріших видань Донеччини – газети “Приазовський робочий”. В інтерв’ю виданню “Zmina” вона згадує, як її редакція пережила окупацію Маріуполя 2014 року, як зустріла повномасштабне вторгнення і чому друковане видання довелося закрити.
“Я понад 35 років у журналістиці. Починала ще у 1991 році в газеті “Азовсталець”. Потім працювала в “Іллічівці”, а з 2014 року очолювала цю газету. Згодом мене запросили керувати “Приазовським робочим”, – розповідає вона.
Олена згадує, що 2014 рік, коли Маріуполь частково опинився під контролем бойовиків, був водночас тривожним і сповненим віри:
“Місто тоді жило й працювало, навіть попри окупацію. Газета виходила щодня. Ми намагалися тримати проукраїнську позицію. І коли місто звільнили, ми відчули справжнє піднесення”.
З того часу Маріуполь почав змінюватися. Новий мер, стратегія розвитку, відкритість до громадських обговорень – усе це впливало і на медіа.
“Місто розквітло. І ми змінювалися разом із ним. У 2019–2020 роках ми провели ребрендинг газети й сайту, зробили їх сучасними, українськомовними. Я пишалася тим, що ми стали першими, хто почав впроваджувати україномовний контент у маріупольському медіапросторі”.
Повномасштабне вторгнення РФ застало редакцію у роботі над черговим номером.
“Ми мали вийти з випуском 25 лютого. Але вже 24-го стало зрозуміло, що пошта не доставить газету – у них не було пального. Ми відмовилися від друку й перейшли повністю на сайт. Поки був інтернет – ми працювали”, – згадує Олена.
Редакція намагалася тримати зв’язок і підтримувати одне одного. Частина журналістів виїхала, хтось ночував у приміщенні газети, ховаючись від обстрілів.
“Це було страшно – залишитися без зв’язку, без світла. Ти не знаєш, де твої люди, чи вони живі. Ми сподівалися на швидке звільнення, як це було у 2014-му, але цього разу все було інакше”.
До 2022 року в редакції працювало майже 50 людей – журналісти, друкарня, кіоски, рекламний відділ. Це була велика структура, яка забезпечувала присутність газети по всьому місту.
“Ми навіть встигли зробити ребрендинг кіосків у фірмових кольорах. “Приазовський робочий” був упізнаваним брендом у місті”.
Але війна перекреслила ці плани. Коли Олена з колегами змогла виїхати з Маріуполя, стало зрозуміло, що повернення найближчим часом неможливе.
“Ми отримували повідомлення, що до редакції приходять люди, щось ремонтують. Нам навіть вдалося отримати фотографії, але жінку, яка їх зробила, відвели в “поліцію” та змусили видалити. У квітні ми офіційно заявили, що редакція не працює”.
Російські окупанти відновили випуск газети під тією ж назвою – тепер у Маріуполі виходить пропагандистська версія “Приазовського робочого”.
“Це боляче – бачити, як твою справу життя використовують проти України. Але я вірю, що газета ще матиме українське майбутнє”.
Команда редакції намагалася шукати нові формати. Так народився сайт “Донбас-24”, який продовжував роботу протягом 2022–2023 років. Згодом журналісти запустили ще один ресурс “MRPL.CITY”, де й досі пишуть про життя міста та його мешканців.
Олена Калайтан зазначає, що говорити, ніби редакція зовсім не працює, неправильно. У них залишилася невелика команда з близько семи людей, яка продовжує писати про Маріуполь і підтримує зв’язок із тими, хто залишився в місті та має проукраїнську позицію. Сама Олена сьогодні очолює Донецьку обласну спілку журналістів і активно займається проєктами для переселених громад. Вони створюють книги, освітню платформу на базі Prometheus та проводять воркшопи для громад “Я – Маріуполь”, вважаючи це важливим для збереження журналістської спільноти та підтримки колег.
“Друковані медіа нині в дуже складному становищі. Але вони потрібні людям. І я сподіваюся, що держава й суспільство зможуть їх підтримати”.
За час повномасштабної війни сотні українських медіа перестали існувати – 329 редакцій зникли з інформаційного простору за перші 1000 днів вторгнення. Найбільше постраждали прифронтові області, де редакції опинилися під окупацією чи обстрілами. Частина видань закрилася назавжди, інші відновилися лише після деокупації, а дехто вижив завдяки онлайн-форматам.
Олександра Єфименко, Zmina
Дискусія з цього приводу: