«Безстрашні» – масштабне розслідування канадського журналіста Марка Маккіннона про роботу українських спецпризначенців ГУР у Афганістані та під час російсько-української війни. В ексклюзивному інтерв’ю для Національної спілки журналістів України Марк Маккіннон розповідає про створення цього матеріалу та ділиться своїми спостереженнями про війну в Україні.
Стаття, яка вийшла 6 червня 2024 року в газеті «The Globe and Mail», у листопаді отримала престижну премію Асоціації іноземної преси (Foreign Press Association Media Award) у категорії «Найкраща стаття в друкованих та веб-виданнях». Журі відзначило, що «ця дивовижна робота більше схожа на книгу, ніж на статтю» і що це – «дуже складна, добре написана розповідь», «надзвичайно добре пропрацьована і людяна».
Марк Маккіннон є старшим міжнародним кореспондентом «The Globe and Mail». Він сім разів отримував Національну газетну премію Канади, а у 2016 році його було визнано у Канаді журналістом року. В останні роки, після того, як Марк Маккіннон і голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко під час своїх поїздок на прифронтові території в березні 2023 року випадково познайомилися в кафе на Полтавщині, між канадським журналістом і НСЖУ зав’язалася плідна співпраця – за сприяння спілки пан Маккіннон підготував матеріал про роботу ізюмських журналістів.
Стаття «Безстрашні» розповідає про надзвичайний шлях українських елітного бойового підрозділу Головного управління розвідки: від героїчного порятунку цивільних у Кабулі влітку 2021 року до сміливих операцій в тилу ворога під час повномасштабного російського вторгнення. Через долі конкретних людей – Назара Боровицького, «Маркуса», «Шамана», Діми Логінова, генерала Кирила Буданова – автор показує, як змінювалася війна і як українські воїни пристосовувалися до нових викликів. Читач дізнається про операції з порятунку оточених в Маріуполі, звільнення Київщини, рейди на територію Росії. Окрема увага приділяється місії в Кабулі, де українські спецпризначенці врятували сотні цивільних, включно з перекладачами «The Globe and Mail», коли місто захоплював «Талібан». Саме ця місія стала відправною точкою для написання статті.
– Пане Марк, що надихнуло вас написати про «Безстрашних»? Скільки часу ви працювали над цією історією?
– Це була справді історія вдячності. Влітку 2021 року мої перекладачі опинилися в пастці в Афганістані, коли таліби захоплювали Кабул. Всі нібито були готові допомогти – канадці, американці, інші сили на місці, НАТО, але весь ризик лягав на самих афганців. Афганці та їхні родини пересувалися зі своїми бабусями, з маленькими дітьми. Їм доводилося проходити через смертельно небезпечні перешкоди, щоб дістатися до визначених пунктів зустрічі. Було щонайменше пів десятка спроб, і жодна з них не спрацювала, тому що вони не могли пробитися крізь величезні натовпи навколо кабульського аеропорту.
Тому коли я дізнався влітку 2021 року, що в Кабулі є український літак, я звернувся до офісу президента Зеленського і отримав дозвіл включити моїх людей до рейсу на Київ. Тоді я знав лише те, що це український літак, і лише згодом зрозумів, що це була команда спецпризначенців. І, звісно, я був неймовірно вдячний за те, що вони зробили.
Вони були справді безстрашними – вони йшли в місто, оточували та супроводжували автобуси з перекладачами «Globe and Mail» та іншими проєвропейськими афганцями до аеропорту. Щоб я почав розуміти, хто ці люди, знадобився певний час… Напередодні війни я продовжував зустрічати цих людей, як-от «Маркус» і Діма – і я зрозумів, що вони дійсно важливі, ключові бійці в обороні України.
І я вирішив, як я вже сказав, у подяку висвітлювати війну з їхньої перспективи, що я продовжую робити й досі. Робота над статтею тривала протягом усієї війни. Я повільно збирав матеріал, а останні дев’ять місяців особливо зосередився на цьому розслідуванні.
– Ви присвятили свою нагороду Назару Боровицькому. Що вас найбільше вразило в його особистості та вчинках?
– Для мене присвятити нагороду Назару було очевидним рішенням. Саме він очолював операцію в Кабулі у 2021 році. Він врятував перекладачку на ім’я Фатіма, піднявши її на плече і винісши з натовпу афганських чоловіків. І хоча я ніколи не мав можливості зустрітися з ним особисто, його хоробрість яскраво проявляється в цій історії, а також у тому, як він загинув.
Він був частиною команди ГУР, яка рятувала поранених з заводу «Азовсталь» у Маріуполі навесні 2022 року. За правилами кожен мав виконати одну місію. Він виконав дві. А коли почув, що вертоліт його побратимів збили, добровільно зголосився на третю, з якої не повернувся. Таким він був.
Я дуже зблизився з його родиною. Вони були надзвичайно добрі та щирі зі мною, розповідаючи його історію, ділячись своїм поглядом на війну. Тому так, я завжди відчуватиму борг перед Назаром та його родиною.
– Як робота над «Безстрашними» вплинула на вас особисто та професійно?
– Це створило досить дивну ситуацію з професійного погляду. Я знаю про цих чоловіків та жінок більше, ніж маю право опублікувати. В умовах війни не можна розкривати забагато особистої інформації про бійців спецпідрозділів, бо це зробить їх мішенями для росіян. Це дуже тонка межа для мене.
Зазвичай як журналіст ти записуєш все, що знаєш. А в цьому випадку, хоча я й брав участь у місіях з членами кабульської команди, мені довелося певною мірою просто брати їхні історії і довіряти, що вони розповідають правду. І ця довіра базується на тих стосунках, які склалися між мною та членами цієї команди ще з літа 2021 року та афганської рятувальної операції. Але це був зовсім інший досвід для мене.
– Чим відрізняється висвітлення подій в Україні від інших конфліктів, які ви висвітлювали?
– Я висвітлював війни в Чечні, Афганістані, Іраку, Лівані, Газі. Відмінність полягає в тому, що зазвичай сторона, з якої я веду репортажі – коли ти в Афганістані чи Іраку – це НАТО або його союзники, які контролюють повітряний простір, мають перевагу у вогневій потужності.
Перебування на Східній Україні зараз, або будь-де в Україні на початку війни, дає розуміння того, як це – бути з іншого боку, бути на боці, який не має переваги в повітрі, відчувати той страх, який приходить із усвідомленням, що будь-який транспортний засіб може бути випадково атакований.
Це один із перших конфліктів, де ми іноді знімаємо позначки преси. Ми не їздимо з наліпками преси на наших автомобілях. Іноді ми також знімаємо позначки «Преса» з наших бронежилетів. У попередніх конфліктах, у всіх тих місцях, які я згадував, я вірив, що належність до медіа дасть мені певний захист, що люди не захочуть атакувати посланця, так би мовити. Очевидно, ми не віримо в це у війні в Україні. І ми бачимо це зараз у Газі, де журналісти дуже часто стають мішенями.
– Яка ваша оцінка важливості українських фронтових медіа та що ви можете сказати про журналістів, які продовжують жити і працювати у прифронтових районах?
– Для мене це стало справжнім відкриттям – відвідувати фронтові медіа, особливо в Ізюмі, де я провів чимало часу, спілкуючись з редактором газети «Обрії Ізюмщини». Це допомогло зрозуміти, як це – жити в інформаційному вакуумі, що це означає для місцевих жителів. Важливість фронтових медіа, особливо газет, у боротьбі з цим вакуумом неможливо переоцінити. Люди шукають інформацію, якій можуть довіряти, тому робота фронтових газет, які підтримує НСЖУ, надзвичайно важлива.
– Як змінилося сприйняття України та українців у Канаді за останні роки?
– Я не думаю, що воно суттєво змінилося. Канада завжди надзвичайно підтримувала Україну. Вона була другою країною після Польщі, яка визнала незалежність України в 1991 році. Канадці, члени діаспори та канадські дипломати були великими прихильниками Помаранчевої революції та революції Гідності у 2014 році.
Думаю, всіх здивував той опір, який українське суспільство та військові проявили на початку війни. Ніхто цього не очікував. Навіть канадське посольство було серед тих, які закрилися і виїхали перед вторгненням.
Мене турбує, що сприйняття починає трохи змінюватися. Я переживаю, що люди, не лише в Канаді, а й на всьому Заході, втомлюються від війни, втомлюються бачити, що частина їхніх податків йде на підтримку України. Але я сподіваюся, що Канада залишиться винятком у цьому.
– Яку пораду ви б дали журналістам, які починають висвітлювати події в Україні?
– Насамперед, жодна історія не варта вашого життя. Треба бути надзвичайно обережним. І я кажу це як людина, яка під час своєї останньої поїздки була прямо на передовій з членами кабульської команди, коли вони запускали дрони на Росію.
І, ви знаєте, ми всі проводили час у Покровську. Але ви маєте бути надзвичайно розсудливими щодо того, чи історія, над якою ви працюєте, варта ризику, на який ви йдете. Це може бути дуже складно, коли ви молодий журналіст або журналіст на початку кар’єри, який намагається, відверто кажучи, зробити собі ім’я, виділитися серед усіх журналістів, які висвітлюють ситуацію в Україні.
Але ризикувати не варто. Іноді найкращі історії – це ті, які ви вже знаєте, історії про людей, життя яке ви проживаєте, і життя навколо вас. Не всім потрібно стояти в окопі в Куп’янську, щоб висвітлювати цю війну. Пояснення світові, як це – жити в Україні зараз, так само цінне.
– Які історії з України ви плануєте висвітлювати в майбутньому?
– Це складне питання. Ніхто не знає, що чекає Україну попереду. Я думаю, в січні буде багато уваги до інавгурації та будь-яких «мирних» ініціатив – я беру слово «мирних» у лапки – які матиме на увазі команда Дональда Трампа. Я думаю, що росіяни активізують свої зусилля, щоб захопити якомога більше території України до цього моменту. Тому очевидно, що попереду темний період.
Але, знаєте, Україна переживала й гірше, якщо чесно. І так, головне, що я планую робити – це знов і знов повертатися в Україну.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
