Воєнна журналістика сьогодні відграє важливу роль – це документування кривавих злочинів росіян. У рамках школи для майбутніх медійників кореспондент телеканалу ICTV поділився власним досвідом відряджень на фронт та особливостями таких поїздок. Про те як підготуватися до зйомок, налаштувати себе морально та не нашкодити військовим, розповідає журналіст Костянтин Мельников.
–Костянтине, ви їздите на фронт вже п’ятий рік, чим відрізняється перша поїздка від теперішніх? Якою вона була для вас?
–Нічого особливого не було, я більше отримав візуальних вражень, оскільки до початку війни я ніколи не бував в Донецькій та Луганській областях. Я сам зі Львова, тож мені дуже падав в очі трохи інший менталітет людей, інша архітектура, тому що там більш індустріальні міста, багато заводів, шахт. А щодо роботи, то першу поїздку я дуже добре пам’ятаю, тому що це велика відповідальність журналіста, який їде на передову, оскільки він ризикує собою. Хоча у ті часи це було не так небезпечно, але все одно – ти везеш з собою команду, оператора і водія як мінімум, які теж ризикують.
Найбільше я переживав за те, щоб зняти хороший матеріал, нікого не наразити на небезпеку та аби все пройшло успішно у робочих моментах. До повномасштабного вторгнення зняти бойові дії було важче, бо вони були рідкісними, адже це не відбувалося вздовж всієї лінії фронту одночасно, тому ніколи не знаєш, що буде, коли ти працюєш на позиціях.
Зараз усе змінилось. Я пам’ятаю, коли перший раз після початку повномасштабної війни поїхав, це була дуже кардинальна різниця з тим, що відбувалось до того. Тоді ми вже розуміли, що все інакше, бо це постійні обстріли, причому не лише позицій, а й прифронтових міст. Прилітало по житлових будинках, дитячих майданчиках, школах, садочках, лікарнях, що дуже кидається в очі. Стало набагато більше роботи, тому що треба документувати усі ці воєнні злочини.
–У чому полягає ваша підготовка до відрядження на фронт?
–Мені, напевно, буде важко говорити про те, як підготуватися морально до відрядження, тому що я почав їздити ще до повномасштабного, коли війна не була такою інтенсивною та небезпечною. Я розпочав свій шлях ще за часів АТО і відповідно, коли вже почалась велика війна, я вже знав, куди їду, адже більш-менш мав уявлення як це все виглядає, через це був вже морально підготовлений.
Щодо всіх засобів безпеки, які обов’язково мають бути в журналіста та знімальної групи, то звичайно, у період підготовки треба все перевірити, щоб воно було на місці. Зокрема це бронежилет, шолом, аптечка. Ось останнє дуже важливе, тому що ти не знаєш, чи вона тобі знадобиться і чи взагалі тобі, бо насправді був випадок, коли ми жили в Костянтинівці, а місто обстрілюється постійно.
На щастя, нам аптечки не знадобись, але був обстріл недалеко від нашого будинку, і ми використали багато своїх турнікетів, коли надавали допомогу постраждалим. Тож це така штука, яка має бути обов’язково.
З таких, напевно, елементарних речей – треба мати зручний одяг, в якому можна легко пересуватися, він немає бути дуже яскравий, тому що працюючи десь на позиціях, ти маєш залишатися непоміченим. Там краще не привертати увагу зайвий раз, тим більше, що зараз все небо в пташках, в дронах, тож видимість противником за нашими позиціями дуже хороша і не треба бути такою яскравою плямою.
–Що обов’язково є у вашому рюкзаку, коли ви їдете на фронт?
–Це має бути щось зручне. Переважно в нас у всіх рюкзаки, тому що тут у руки ти ще точно візьмеш бронежилет, каску, а ще є купа техніки. Ми додатково возимо з собою старлінк, щоб безперебійно вийти в ефір. Завжди з собою ноутбук, тому що ми видаємо сюжет сьогодні на сьогодні, фактично, в нас дуже рідко буває, коли ти знімаєш матеріал зараз, але він піде в ефір через тиждень чи місяць. Обов’язково є додатковий акумулятор для камери, бо зйомки можуть затягуватись. Ти не знаєш, коли повернешся з позицій, тому що може бути таке, що заїжджаєш вночі, а виїхати зможеш тільки через добу.
Щодо одягу, то з мого досвіду – це штани, однозначно штани, бо треба бігати, іноді буває таке, що й падати, тому, якщо ти будеш просто в шортах і в футболці з коротким рукавом, можеш травмуватися. Взагалі, коли їдеш вже на зйомку, не треба брати нічого зайвого, тому це може заважати, відволікати. Достатньо мінімум одягу: двоє штанів, три футболки, шкарпетки, білизна й тепла кофта, бо вночі в бліндажі під землею холодно.
–Як відбувається комунікація з пресофіцерами? Чи складно отримати акредитацію?
–Зараз уже співпраця налагодилася і почала працювати в більш-менш зрозумілих межах. Коли почалась повномасштабна війна, пресофіцерам, які не завжди були медійниками за освітою, було складно зрозуміти, чого хочуть журналісти від них.
За роки я вже зібрав свою книгу контактів. Якщо ми їдемо на фронт, я дзвоню до пресофіцера і вже домовляюсь, можна чи не можна, тому що ситуація на ділянці може бути різна. Звичайно, що для військових приїзд журналістів зайве напруження, тому що треба виділити машину, яка повезе знімальну групу на позиції, а це додаткове пересування і зайва небезпека. Тому до таких моментів треба ставитися з розумінням, що на деякі позиції вас можуть не пустити.
Стосовно акредитацій. У нас в редакції цим питанням займаються інформаційні продюсери, які надсилають запити.
–Ваша команда потрапляла під обстріл. Розкажіть, як це було?
–Це було в грудні 2022 року, ми поїхали на позиції 24-ї бригади, це був район Кордюмівки. Там зараз вже стоїть російська армія, але тоді якраз точилися бої за цей населений пункт. І коли ми вже відпрацювали, починається артилерійський обстріл. На щастя, ми з військовими встигли зайти в укриття, де змогли перечекати цей 40-хвилинний обстріл.
А як вийшли, то побачили, що в нас розбита машина. Я не знаю, яким дивом – там був увесь верх посічений осколками, але нижня частина не постраждала, навіть колеса були цілі. Тож ми змогли сісти і виїхати у більш безпечну локацію.
У таких ситуаціях необхідно завжди залишатися з холодним розумом, не панікувати, оскільки вона точно зайва, бо треба вирішувати проблеми тут і зараз, якщо вони є. Насправді я знаю випадки, коли люди починають в цій паніці робити якісь зайві рухи, що можуть нашкодити, тому точно треба залишатися спокійним і реагувати холодно, раціонально.
–Як щодо курсів домедичної підготовки? Ви проходили їх декілька разів, чому це важливо і чим зумовлено?
–Ці курси дуже важливі, і при тому, що не тільки для людей, які їздять в зону бойових дій, де є шанси потрапити в якусь таку ситуацію, а й для звичайних цивільних, оскільки ми живемо в такий час, коли такі курси, я вважаю, повинен проходити кожен громадянин України, незалежно, чи це там Дніпро, Харків, Київ, чи Львів, Ужгород, які зараз вважаються умовно безпечними.
Ми бачимо, що оця умовна безпека дуже хитка, наприклад, вересневий обстріл Львова показує те, що обстріл може трапитись будь-де, і такі знання точно не будуть зайвими. Навіть якщо ви цими навичками ніколи в житті не скористаєтесь, це краще знати, тому що такий час, що для мене навпаки дивно, чому люди задають такі питання, чи це обов’язково. Та звичайно, що не обов’язково, але в будь-якій ситуації треба вміти надати елементарну медичну допомогу людині, яка цього потребує. Я проходив вже кілька разів, адже це такі знання, якими не кожен день користуєшся, тому щось забувається. Загалом такі курси потрібно проходити хоча б раз на рік.
–Як журналістам тримати себе емоційно у період важких подій, щоб не занадто занурюватися в роботу, але й водночас мати стійкійсть?
–Напевно, відповідь на це питання буде індивідуальна для кожного. Я почав їздити на фронт ще до повномасштабки, звичайно, це були інші воєнні реалії, але все одно ми спілкувалися з багатьма військовими, здружувались, спілкувалися і у тебе утворюється таке коло спілкування. А потім почалася повномасштабка і багато з цих товаришів загинули чи отримали інвалідність. І в якийсь момент ти розумієш, що цієї інформації навколо тебе настільки багато, що ти перестаєш на неї емоційно реагувати, тому що це занадто важко на короткий проміжок часу.
Якщо постійно не вилазити з церков, цвинтарів, ти розумієш, що вже починаєш менш емоційно проживати ці всі події, інформацію тощо.
Коли ж ти вже працюєш на передовій, це сприймаєш суто як роботу, тому що неможливо емоційно це все «вивозити».
Якось приїхали на місце удару, а там 20 мертвих людей, які тільки що ходили, купували в магазині якісь продукти, а тут прилітає в супермаркет і ти бачиш ці всі кадри вживу – це просто нестерпно боляче. І якщо ти виключаєш в собі журналіста, а лишаєш простого громадянина, стає дуже страшно і я не знаю, як можна в такому стані постійно працювати.
–Дехто з журналістів говорить, що стає залежним від поїздок на фронт і вже не може залишатися в умовно безпечних містах. Як це відчуваєте ви?
–Справді, таке явище присутнє, але це звичайна психологія, тому що людина, яка раз спробувала стрибнути з парашутом і отримала оцей заряд адреналіну, захоче зробити це ще, навіть, якщо вперше боялась. Схоже працює на війні, це затягує.
Я маю знайомих українських воєнкорів і в робочих обговореннях у нас одна з тем – а що будемо робити, коли закінчиться війна. Тоді виникає таке досить дивне відчуття, тому що війна – це погано, вона повинна закінчитись, але є внутрішнє відчуття, що ти не зможеш працювати вжеубільш тихих, спокійних умовах.
–Що можете порадити з власного досвіду тим, хто теж вирішить займатися воєнною журналістикою?
–Насправді, я нікому не бажатиму такої професії, бо це дійсно дуже важко і небезпечно. Людина, яка вирішує для себе, що вона хоче цим займатись, має на 1000% бути впевнена в собі та менталочці, тому що ця робота точно не для всіх. І цього не треба соромитися, якщо хтось не може.
А щодо порад, то все набувається з досвідом, і коли мені розказували, що головне – це зручний одяг, а я взяв шорти і там раз подряпався, тоді наступного разу вже не допускав цих помилок. Тут немає ніякого секрету, просто потрібно підтримувати ЗСУ, донатити обов’язково, незалежно від сум і вболівати, вболівати, вболівати, не забувати, що йде війна.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників медіа, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
