Воєнний кореспондент «24 Каналу», член НСЖУ Іван Магуряк свідчить про війну з лінії зіткнення і паралельно допомагає збирати кошти для тих, про кого пише. Для нього журналістика й волонтерство давно стали єдиним рухом: одне підштовхує до іншого. Саме волонтерські поїздки колись і привели його на фронт уже з камерою в руках.
– Це все дуже взаємопов’язано, – пояснює Іван. – Коли ти їздиш до хлопців і дівчат на фронт, бачиш, з чим вони працюють, чого їм бракує. Це мотивує долучатися до допомоги. А з іншого боку, саме волонтерська діяльність привела мене до воєнної кореспонденції. Мої перші поїздки на фронтові території були саме волонтерськими.
Однією з таких ініціатив, з якої все починалося, він називає львівський «Перший волонтерський вертеп». Наприкінці грудня, одразу після Різдва, волонтери приїжджають у Львів, колядують, збирають кошти, а в січні купують необхідне для військових і їдуть колядувати вже до них, на прифронтові території, щоб принести бійцям радість свята.
– Ці поїздки дали мені розуміння реальності на фронтових територіях і бажання їздити туди вже не тільки як волонтер, а і як журналіст, аби висвітлити це для інших людей, – згадує Іван Магуряк.
Запити з фронту бувають найрізноманітніші. Іноді це автомобіль, іноді – тепловізори чи дрони, а часом і цілком побутові речі.
– Якось хлопці просили привезти інструменти для ремонту: бензопили, дрилі, – наводить приклад журналіст.
Сьогодні він рідше возить щось особисто, а здебільшого допомагає зі збором коштів, які реалізовують інші. Зараз, зокрема, долучається до великого збору на мобільні стабілізаційні пункти для одного зі штурмових полків.
Чому пресслужбам потрібна окрема підтримка
Окрема тема – допомога армійським пресслужбам, до якої Іван долучається разом із Національною спілкою журналістів України. І тут, за його словами, головна складність суто роз’яснювальна: люди поза журналістським середовищем не завжди розуміють вагу такої допомоги.
– Часом і поза межами нашої журналістської «бульбашки» можна прочитати: навіщо машина пресслужбі, якщо вона потрібна, наприклад, підрозділу безпілотників? – пояснює він. – Хоча насправді майже вся інформація, яку ми отримуємо з передової, доходить до нас саме завдяки пресслужбам. Найбільше контенту на фронті знімають саме вони. І навіть робота воєнкорів забезпечується пресслужбами.
Магуряк знає це з власного досвіду: під час нещодавньої роботи на Донеччині, не маючи власного транспорту, він пересувався завдяки пресслужбі підрозділу, з яким працював.
Звідси й важливість автомобіля. Бригада утримує велику ділянку фронту, де на різних відстанях розкидані підрозділи й структури, а пресслужба одна – щоб дістатися від однієї точки до іншої, банально потрібен транспорт. Другий бік – супровід журналістів: не кожна редакція може дозволити собі відправити кореспондента в зону бойових дій з усім обладнанням і власним авто, тому мобільна пресслужба закриває ці потреби. А ще такі автомобілі можуть бути обладнані засобами РЕБ і детекторами дронів – і це вже питання безпеки.
– Якщо кожна редакція обладнуватиме власні авто засобами захисту, це величезні витрати. І в цьому немає потреби, якщо такі засоби будуть у пресслужбах бригад, – підсумовує він.
На нове авто для тих, хто документує війну: журналістський збір НСЖУ
Напередодні Дня журналіста Національна спілка журналістів України оголосила новий журналістський збір – на автомобіль для пресслужби 24-ої окремої механізованої бригади імені Короля Данила, яка щодня документує український спротив на Донеччині.
Керівник пресслужби 24-ої бригади – колишній журналіст ТСН Іван Петричак. Його команда – це журналісти, оператори, фотографи, які змінили цивільні редакції на військову форму і сьогодні працюють буквально за кілька кілометрів від ворога.
Саме вони зняли документальний фільм «Вогнетривкі. Рік оборони Часового Яру», який переглянули сотні тисяч людей. Саме їхній репортаж «Божевільня. Костянтинівка» цього року отримав головну нагороду премії документалістики імені Руслана Ганущака. Саме вони першими записали історію піхотинця Сергія Криніцького, який рік утримував позицію в Часовому Яру, вижив, взяв у полон російських військових і згодом отримав звання Героя України. Тепер про нього знімають Reuters та провідні медіа світу. Але щоб зафіксувати такі історії – треба доїхати.
Долучайтеся до журналістського збору.
Банка Monobank:
https://send.monobank.ua/jar/9EE2aFVyGe
Картка:
4874 1000 3776 3136
Реквізити для переказу:
Отримувач: Магуряк Іван Іванович
IBAN: UA363220010000026203380390458
ІПН: 3733511351
Призначення: Поповнення рахунку банки
Банку на прохання НСЖУ відкрив Іван Магуряк.
«Особлива співпраця»
Участь у зборах для пресслужби 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила для львів’янина Івана Магуряка – це особлива історія: у лавах бригади воює багато земляків із Львівщини, серед них – його знайомі та друзі.
– Сподіваюся, що до наступного року війна припиниться, – каже журналіст. – Але навіть коли вона закінчиться, потреби залишаться, буде ще багато викликів, і багато людей потребуватимуть підтримки. Хотів би, щоб така благодійна співпраця тривала.
Торік за поданням НСЖУ Івана Магуряка було відзначено Грамотою Верховної Ради України – нагороду він отримав у червні 2025 року в День журналіста. Сам він ставиться до відзнак стримано: «Для мене нагороди – це маркер того, що шлях, який я обрав, правильний, і треба рухатися далі».
Свою нагороду Іван присвятив її своєму шкільному вчителю історії – Івану Макару з 24-ої бригади, у зборах для якої тепер допомагає. Зв’язок виявився глибшим, ніж проста згадка: саме ця бригада, у лавах якої воював учитель, стала тією, чию пресслужбу журналіст нині підтримує.
– Мій учитель вважав, що не може розповідати дітям у школі про війну, якщо сам не був її учасником, – згадує Магуряк. – Готувався до вторгнення росіян, вивчав матеріали іноземних розвідок і був переконаний, що війна неминуча.
6 березня 2022 року 33-річний боєць загинув від осколкового поранення в бою біля Попасної на Луганщині; через постійні обстріли побратими так і не змогли забрати його тіло. Удома на нього чекали батьки, дружина і двоє синів. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а в рідному селі встановили меморіальну дошку.
– Це була людина з чіткою національною позицією. Він говорив нам на уроках речі, які ми ще в силу віку не розуміли, – каже Іван. – Тоді його погляди вважали мало не радикальними, а нині вони є абсолютною базою.
Те, що вчитель пішов добровольцем, журналіста анітрохи не здивувало.
Таких людей, каже Іван, у його житті багато – і військових, і цивільних. Згадує університетського викладача Богдана Маркевича, надзвичайно скромну і надзвичайно цивільну людину, яка, однак, із гідністю прийняла повістку. Нажаль, цей чоловік теж загинув. Зараз у війську служить Іванів брат, на різних напрямках фронту – друзі.
– Навіть коли говориш із ними, розумієш, наскільки їм складно, наскільки вони втомлені й виснажені. Але вони все одно продовжують нас захищати. І це – попри весь сум – певною мірою надихає, – каже Іван.
Цю саму незламність він бачить і в цивільних. Нещодавно Іван гостював у родичів на Донеччині, за 18 кілометрів від фронту, куди вже залітають FPV-дрони – на щастя, поки не масово.
– Люди намагаються жити звичним життям стільки, скільки це можливо. Десь уже є розуміння, що, можливо, доведеться покидати свій дім, – але вони набуваються вдома. Так само, як кияни після масованих обстрілів продовжують жити, – каже журналіст. – Оце ті речі, які дійсно надихають. Навіть тоді, коли опускаються руки, вони дають силу зібрати себе докупи й працювати далі.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
