Сьогодні – ювілей у багаторічного головного редактора газети «Вечерняя Одесса» Лариси Бурчо!
Школярка Лариса Ягодзинська з районного містечка Березівка, що на Одещині, твердо вирішила: буде журналістом. Отже, після випускного вона – золота медалістка з міцним багажем знань (вчителі були класні!) – вирушила підкорювати факультет журналістики Київського університету. Треба знати, що на той час діяло правило: на «журналістику» приймали тільки при наявності двох років стажу, і лише п’ять місць виділялося для абітурієгтів – «школярів». А на ці п’ять місць тільки «золотих» медалістів у той рік набралося шістдесят. Тож шансів на вступ, правду кажучи, було небагато.
Лариса необхідні двадцять вступних балів набрала: дев’ятнадцять – оцінки і плюс один за золоту медаль. Пробилася на прийом до декана Дмитра Прилюка, щоб дізнатися, які шанси має. А той упевнено заявив: «Не пройдеш!» та ще й покартав її за підозри, що, мовляв, п’ятеро щасливців будуть дітьми відомих людей.
Образилася, поплакала й повернулася в рідне місто. Дома не сиділа – працювала в сільській школі і дописувала до районної газети «Степовий маяк», готувалася до нових вступних екзаменів. Тоді й почула про потужний журналістський факультет Львівського університету, що не поступається столичному, і наступного року вирушила туди. Тут, на щастя, один з викладачів підказав дівчині, що більше шансів стати студенткою є на заочному відділенні , а вже пізніше перевестися на стаціонар. Так і вийшло: перших два курси Лариси Ягодзинська добре вчилася, набиралася досвіду, працюючи коректором, а потім кореспондентом у «Степовому маяку», і збулася її мрія вчитися на стаціонарі.
А от в дипломі випускниці Львівського університету стояло вже інше прізвище – Бурчо, і разом з чоловіком – однокурсником Йосипом Бурчо вони отримали направлення в Одесу, в газету «Чорноморська комуна» – теперішні «Чорноморські новини».
Та склалося так, що довелося молодому спеціалісту Ларисі Бурчо замість газети працювати у книжковому видавництві «Маяк», про що вона жодного разу не пошкодувала. Була цікава робота, гарний колектив, а в сім’ї тим часом народилися дві донечки.
І тут Лариса на початку 80-х вирішила спробувати свої сили в очолюваній добре відомим і шанованим на Одещині Борисом Дерев’янком «Вечерней Одессе». Пройшла, як прийнято казати, усі кар’єрні щаблі – від журналіста за договором, коли працювала тільки на гонорарі, до завідувачки відділом і першого заступника головного редактора. А в 1997 році, коли життя головного редактора Бориса Дерев’янка трагічно обірвали кулі кілера, Ларису Бурчо на зборах колективу з подачі заступниці редактора Людмили Гіпфріх було обрано головним редактором «Вечерней Одессы». На цьому посту вона працювала майже 20 років.
– Звичайно, – каже Лариса Григорівна, – я вагалася, чи зможу бути редактором. Боялася, що після такого талановитого і авторитетного керівника, яким був Борис Федорович, не зможу справитися з цією відповідальною роботою. Адже Борис Дерев’янко був загальновизнаним лідером, який не тільки заснував «Вечірку», а зробив її улюбленою газетою одеситів.
Ось як розповідає Лариса Бурчо про головного редактора «Вечерней Одессы», про свою багаторічну роботу в газеті, котра й сьогодні радує її тим, що залишається серед лідерів одеського медіа ринку.
«Борис Федорович писав практично в кожний номер. Ми навіть жартували, що газетний жанр Дерев’янка – публікація в номер. Він приходив раніше всіх у редакцію, сідав за друкарську машинку, і ми знали, що до дванадцятої години він здасть готовий матеріал. Тож усі знали, що до 12-ї бажано до редактора не заходити, щоб не заважати і не збивати з думки.
Зазвичай це була «колонка редактора» і, як я вже сказала,– буквально в кожному номері. А протягом останніх років життя почав писати мемуари – згадував дитинство, сім’ю, близьких йому людей… І це теж був роман у номер, все писалося сьогодні на сьогодні.
Борис Дерев’янко був пишучим редактором, він брався за найважчі, найважливіші теми та проблеми. Коли я стала редактором, велика претензія читачів до мене була в тому, що я не пишу в кожний номер «колонки редактора». Це справді було мені не по силам. Виникало багато проблем, треба було вирішувати нагальні щоденні питання…
Бувало й дуже важко. То папір дорожчав так, що не вистачало грошей його купити, то нас починали виселяти з приміщення редакції у видавничому комплексі «Чорномор’я».
Після трагічної загибелі Бориса Федоровича редакцію дуже довго і дуже прискіпливо перевіряли податкова інспекція, інші контролюючі органи. Гадали, що знайдуть причини вбивства редактора в якихось економічних негараздах. Не знайшли… Уже мене та нашу бухгалтерію звинуватили в тому, що ми неправильно оформили документи, коли виплатили матеріальну компенсацію сім’ї загиблого редактора, але й ці обвинувачення були зняті. Багато й інших несправедливих претензій довелось пережити. Витримувала все тільки завдяки підтримці колективу і та підтримки рідних. Великим і дуже надійним моїм помічником завжди був чоловік. Йосипа Бурчо знає журналістська спільнота.
Коли перший гострий біль в колективі через втрату свого лідера Бориса Дерев’янка трохи притупився, ми разом з дружиною редактора Аллою Степанівною Дерев’янко стали міркувати над тим, як видати книжки з його публіцистикою. Сталося так, що писав він дуже багато, його публікації викликали величезний інтерес і мали широкий резонанс, а про книжки свої, за невеликим винятком, тільки мріяв. І вже після його загибелі побачили світ вибрані твори Дерев’янка “Судьбу выбираешь сам», «Хочу быть услышанным», « Мяч круглый, поле зеленое…», книги пам’яті редактора «Будь на земле человеком», «Сорок первых лет», «Життя і смерть Редактора».
Упорядником більшості видань була Лариса Бурчо. Уже залишивши редакторський пост, вона вирішила розповісти про те, як жила редакція без Бориса Дерев’янка, як «вечіркінці» берегли пам’ять про свого першого редактора і як намагалися з’ясувати, хто був замовником убивства борця за справедливість, головною зброєю якого було талановите гостре слово. Так народилася книга «Гнездо «Борисово» в эпоху перемен», епіграфом до якої Лариса Бурчо взяла слова самого Бориса Дерев’янка: «Живем один раз… Вот именно! Один. Живем без черновиков. Потому и жить надо ясно, чисто, достойно. Ведь один же только раз. Один единственный. Пройдут годы, рано или поздно сам ли задашь себе иль другие тебе его зададут: жил-то зачем? Что сделал? Что оставил после себя?».
На закиди щодо російської мови, думається, можна сказати: тут важливіше – про кого книжка, що присвячена вона Журналістові з великої літери, який не боявся порушувати найболючіші для суспільства проблеми, писав гостро і чесно. Писав російською, бо жив у російськомовному оточенні, видавав російськомовну газету, а питання української мови як державної тоді ще не стояло на порядку денному. І не випадково російськомовна «Гнездо «Борисово» в эпоху перемен», як і ряд книжок з публікаціями самого Бориса Дерев’янка, відзначена журі Всеукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання».
– Писалася книжка на одному подиху, бо все не один раз було думано-передумано, проаналізовано, залишалося всі ці думки тільки перекласти на папір, – ділиться Лариса Григорівна.
А що вийшла книжка цікавою, засвідчили відгуки багатьох, хто її прочитав. Люди дякували і казали, що багато що нового дізнавалися з книжки і про газетну роботу, і про неї саму, і про її колег.
Тепер Лариса Бурчо, за прикладом колишнього шефа, пише книжку про свій родовід з діда-прадіда, адже на її родині, як і в багатьох інших українських сім’ях, відбилася вся непроста історія України, всі епохи радянських часів.
– Книжку назвала «Сімейний альбом», це буде історія країни на прикладі історії нашої родини і водночас суто сімейна книжка, – каже пані Лариса і додає, що книжку готує не для широкого читача, а тільки для близьких і рідних.
У роботі над цією книжкою, як і завжди по життю, допомагає Ларисі Григорівні чоловік, з яким вони пережили як добрі часи здобутків у роботі і сімейних радощів, так і нелегкі дні, без яких життя ніяк не обходиться. Зараз Йосип Олександрович редагує тексти майбутньої книжки, допомагає підібрати і розставити фотографії, опікується художнім оформленням.
Треба, мабуть, сказати, що Йосип Олександрович Бурчо – знаний в Одесі редактор газети «Прес-кур’єр» і видавець. У його видавничому комплексі, співзасновником якого виступає Одеська регіональна журналістська організація, поряд з багатьма іншими книжками одеських авторів були видані всі посмертні книжки Бориса Дерев’янка та книжка Лариси Бурчо «Гнездо «Борисово» в эпоху перемен».
Доньки не пішли слідами батьків, обрали професії лікаря і юриста. Самі вже дорослі, подарували батькам онуків, а все одно йдуть до мами з татом за порадою, поділитися радістю і проблемою. Знають: їх у батьківській хаті завжди зрозуміють і підтримають.
Нині Лариса Григорівна Бурчо відзначає свій ювілей. Чи задоволена прожитими роками?
Життя – воно строкате. Є дні – як весняне сонечко, що пригріває і дарує надію на тепле літо. Такі дні хотілося б пережити, щоб ще раз відчути подаровану ними радість. А є не зовсім добрі дні, про які не хочеться згадувати. Такі дні також хотілося б прожити ще раз, щоб щось виправити, зробити краще. На щастя, світлих днів і подій в житті Лариси Бурчо більше. А головне – зустрічає свій ювілей в роботі, планах, у колі дорогих серцю людей.
Життя триває…
