Усе почалося з переконання, що правда має бути почута — не лише з офіційних звітів, а й живих слів у залі суду. Ірина Салій, редакторка онлайн-медіа «Судовий репортер», вірить: саме так формується довіра до правосуддя – через публічне спостереження й документування того, як ухвалюються вироки. Уже вісім років вона невтомно документує судові процеси в Україні, звертаючи увагу передусім на ті справи, що залишаються поза основним медійним фокусом. Для Ірини така діяльність – не просто журналістська практика, а довготривале дослідження, спроба наблизити суспільство до істини, показати людські обличчя судового процесу через реальні історії та факти, зібрані в залах засідань.
За систематичну працю в цій сфері цьогоріч вона отримала державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня за поданням Національної спілки журналістів України. В інтерв’ю НСЖУ Ірина розповідає про зміни у своїй роботі за останні роки, виклики, із якими доводиться стикатися, і віру у справедливість, яка не зникає навіть у складні часи.
Перші кроки в антикорупційній хроніці
Її шлях у судову журналістику почався у 2016 році. Тоді, коли в Україні формувалися нові антикорупційні інституції, Ірина звернула увагу на справу арешту тодішнього очільника Державної фіскальної служби Романа Насірова – одного з перших гучних епізодів у діяльності Антикорупційного бюро. Вона відчула, що це більше, ніж інформаційний привід: перед медійницею відкрився новий пласт суспільно важливої інформації, яку не можна було залишити поза увагою.
– Професійно я почала писати про суди саме з Насірова, – згадує Ірина. – Це була велика справа, і тоді зрозуміла, що хочу не просто переповідати, а бути присутньою, фіксувати все на власні очі.
У 2017 році вона заснувала незалежне медіа «Судовий репортер», де поєднала ролі редакторки, журналістки та координаторки. Спочатку проєкт зосереджувався на антикорупційній тематиці, однак поступово коло тем розширилося. Судова хроніка охопила не лише чиновників, а й пересічних громадян, військових, жертв домашнього насильства, осіб, обвинувачених у держзраді тощо.
Робота без команди: як виживає «Судовий репортер» під час війни
Після повномасштабного вторгнення Ірина фактично залишилася без команди: хтось виїхав із країни, дехто стали воєнними кореспондентами, інші – мобілізувалися. Пошук нових фрілансерів також поки не дає очікуваних результатів.
– Шукала авторів, публікувала оголошення, але відгукнулися лише двоє. І жоден не мав досвіду, який би дозволив працювати з темами суду, – розповідає вона.
Робота Ірини щоденно охоплює два напрями: аналітичний, який полягає в моніторингу рішень із судового реєстру, та польовий – безпосередню присутність на засіданнях. Саме друга складова, за словами журналістки, дає глибоке розуміння процесів, адже суд – це не лише вирок, а й аргументи, поведінка учасників та атмосфера.
– Те, що пише прокуратура, – це часто дуже пласка історія, – додає вона. – А коли сидиш у залі суду, бачиш справжні мотиви, емоції й контексти, можеш висвітлити питання якісно та комплексно.
Важливо, щоби люди розуміли: справедливість існує
На думку Ірини Салій, суспільству важливо не просто знати, що хтось засуджений або виправданий, а розуміти, чому саме так сталося. Такий рівень занурення дозволяє формувати довіру до правової системи і знижує ризик спрощення складних тем до гасел чи маніпуляцій.
Одним із головних меседжів, який транслює Ірина через свою роботу, є важливість невідворотності покарання:
– Коли за злочини не карають, це провокує нові правопорушення. А коли люди чітко розуміють, які будуть наслідки за порушення закону – це виховує правову культуру. При цьому справжня система правосуддя неможлива без виправдувальних вироків (коли людину не змогли довести винною). Якщо ж особу звинуватили, але суд визнав її невинною – це нормально. Це означає, що система працює правильно. І це важливо пояснювати суспільству.
«Це була моя перша велика й особиста справа»
Серед численних процесів, які висвітлювала медійниця, справу Ірини Ноздровської вона називає однією з найемоційніших. Редакторка відвідала багато засідань, спілкувалася з потерпілими, слухала свідків. Історія залишила сильний відбиток, адже стала її першим прикладом глибокого занурення в судовий процес, що стосувався людського життя і болю.
– Це фактично було вбивство через правосуддя. Я спостерігала справу від початку до кінця, це була перша така велика й особиста справа для мене.
Інша довготривала справа – розгляд замаху на бізнесмена В’ячеслава Соболєва, унаслідок якого загинув його син. Суд тривав понад чотири роки. Журналістка не пропустила жодного важливого засідання, навіть коли інші медіа давно втратили інтерес.
– Це була важка справа: дитина загинула через постріл у машину, – пояснює вона. – Замовника досі не встановлено. Для журналістів це виклик – не втратити інтерес і роками тримати фокус.
Довіра і самоконтроль: головні принципи судового репортера
Ірина акцентує на тому, що увага медіа до справи часто обмежується стартовим етапом. Далі залишаються лише поодинокі спостерігачі. Так було і з її іншою справою – про сторожа, який не відкрив укриття під час тривоги. Перші засідання відвідало багато журналістів, а на завершення (коли можна було зібрати чимало унікальної інформації) прийшла лише Ірина. Саме тому постійна присутність журналіста – є, на думку медійниці, не формальністю, а частиною захисту правосуддя.
Відкритість українських судів, за словами Ірини Салій, все ще доволі висока, особливо в порівнянні з країнами Європи чи Азії, де подекуди зйомка або навіть присутність медіа обмежені:
– Нещодавно спілкувалася із японськими журналістами. Вони були шоковані, що у нас можна знімати в судах. Вони мріяли про таку відкритість.
Порівнюючи з початком своєї кар’єри, вона відзначає, що тоді було більше свободи: перші судові засідання журналістка відвідувала як звичайна слухачка, оскільки за законом кожна людина може прийти в суд, слухати, записувати і навіть фотографувати без журналістського посвідчення. Цим правом вона користувалася до 2019 року, поки не почався карантин і не з’ясувалося, що звичайних слухачів на відміну від медійників не пускають.
Початок 2022 року їй запам’ятався тим, що з реєстру зникли вироки і судові рішення — їх не публікували кілька місяців з міркувань безпеки, оскільки березень, квітень і травень були періодами складних подій у Києві, Київській області та інших регіонах України. Пізніше реєстр відкрили, але певна частина справ досі є закритою, зокрема та, де фігурують воєнні злочини або дії, вчинені на користь ворога. У таких випадках Ірина обережно ставиться до оприлюднення деталей, особливо якщо це може зашкодити свідкам або учасникам процесу.
– Я сама приймаю рішення, що публікувати одразу, а що відкласти до вироку, – каже журналістка. – Іноді не варто створювати зайвого ажіотажу. Важливо не зашкодити.
Вона вважає, що головною умовою роботи в судовій сфері є збереження довіри. Якщо зруйнувати контакт із людьми, які готові свідчити, або необачно оприлюднити чутливу інформацію, двері до майбутніх історій можуть зачинитися назавжди.
– Не поділяю принципу «якщо можна за законом, то можна все». Є людський вимір, і ми повинні його враховувати. Інакше потім із тобою ніхто не захоче говорити, – додає Ірина.
Молодим колегам, які думають щодо роботи в судовій сфері, журналістка радить багато разів подумати, оскільки це не легка стежка, хоча й цікава.
За її словами, українські медіа нині слабкі, вразливі, залежні від фінансування та організаційно слабко розвинуті. Сьогодні не можна бути просто журналістом — треба займатися менеджментом, бути універсальним, подбати про ресурси для роботи, щоб було чим все фінансувати.
– Суд — це таке місце, де рідко хто буває щасливий, і треба бути готовим до того, що за кілька місяців чи навіть рік-два ви ще навряд чи станете професіоналом, — попереджає Ірина Салій.
Водночас зазначає: якщо людина наполеглива і готова працювати, тут є хороший ґрунт для роботи. Це може бути не тільки новинарна чи репортерська робота, а й теми для книг та нескінченні джерела для тих, хто хоче писати великі, гарні історії. Журналістка наголошує на необхідності формування кола однодумців, яке готове підтримати експертно і фінансово, “купувати” ваш продукт, оскільки в будь-який момент зовнішнє фінансування може перерватися, а суд триває…
– Це цікавий шлях, але тернистий, який подолають далеко не всі, але поборотися варто! – упевнена медійниця.
Валерія Мусхаріна, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: