З дитинства у Богдана була мрія – стати журналістом. І вона таки здійснилася. Хлопець працював на телеканалі “Новий Чернігів”, умів усе – і за лічені хвилини написати текст для сюжету, і перекласти англомовного спікера, і відео змонтувати, щоб на екранах глядачів усе з’явилося вчасно. Любив котів, захоплювався настільною грою Warhammer та книжками.
Богдана мобілізували у вересні 2023 року. Він спершу працював інструктором на полігоні у Житомирській області у складі 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Потім його перевели на Донецький напрямок у складі аеромобільного батальйону 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Воював поблизу Селидового та Курахового, був поранений.
Загинув 30 січня 2025 року, опинившись в епіцентрі удару по штабу. Його тіло не вдалося опізнати, тому рідні майже пів року чекали на результати ДНК-експертизи.
Одна професійна мрія – журналістика
Богдан Заяць народився 5 травня 1994 року в Чернігові, де й минуло його дитинство. Ще п’ятикласником казав, що хоче стати журналістом – така відповідь здивувала маму, бо у сім’ї ніхто не працював за цим фахом. Та й хлопець тоді навчався у школі з математичним нахилом, тож рідні думали, що Богдан обере цей шлях.
“Та ніяких мрій, крім журналістики, у нього не було. Тому коли у кінці дев’ятого класу він твердо вирішив, що вступатиме на журфак, я спитала, що навіщо йому стільки математики, і запропонувала перевестися в інший ліцей. Син погодився. Вчився Богдан добре, сам попросився до репетитора з англійської. Мова йому легко давалася, він любив спілкуватися”, – розповідає мама Тетяна Заяць.
Богданові подобалися комп’ютерні ігри, він також займався шахами. З дев’ятого класу почав ходити у Чернігівський обласний Палац дітей та юнацтва на гурток журналістики – там викладали практики з місцевого телебачення, радіо. Цей досвід допоміг Богданові вступити на бюджет у Національний авіаційний університет у Києві.
Після кожного курсу Богдан ходив на практику на “Радіо Свобода”. Батьки думали, що він там і залишиться працювати. Але по завершенню навчання у медіа не було вакансій – та й загалом із роботою за спеціальністю в столиці справи були кепські. Тож Богдан повертається додому і влаштовується на телеканал “Новий Чернігів”.
Людина слова
Коли мама запитувала Богдана, чи подобається йому робота, той казав: “Так, це моє”. З колегами він був завжди товариським, ніколи не підводив.
“Я познайомилася з Богданом, коли він прийшов працювати на “Новий Чернігів” кореспондентом відділу новин, тож перші його кроки у журналістиці пам’ятаю добре. Як і всі новачки, спочатку він ходив на якісь простіші зйомки. Але швидко продемонстрував гарні результати.
Він завжди писав тексти сюжетів швидко, стисло і без зайвої “води”. У новинах дуже важлива оперативність, тому коли треба було встигнути ввечері, щоб сюжет вийшов в ефір, Богдан міг сам змонтувати, якщо всі відеоінженери були зайняті”, – розповідає колега, журналістка Олена Гулявська.
Богдан умів зорієнтуватися під час знімального процесу і зробити цікавий матеріал. Рівень англійської дозволяв йому взяти інтерв’ю в англомовного спікера, вибрати головне, перекласти і видати в ефір.
“Як людина, Богдан був позитивний, оптимістичний, готовий прийти на допомогу і підставити плече. Коли потрібно було вийти на роботу у свята чи вихідні дні – він не відмовляв. Робочі новорічні ночі були теж зазвичай його. Цілеспрямований, врівноважений, патріотичний – це був свідомий громадянин своєї держави. Він саме такий, про яких говорять “цвіт нації”, і саме за такою молоддю мало би бути майбутнє України. Але війна обірвала життя Богдана”, – каже Олена Гулявська.
Згодом Богдан став заступником завідувача редакції теленовин.
“Думаю, що якби він залишився у столиці й працював із великими журналістськими темами, то ще більше б розкрився”, – каже мама.
Поза роботою Богдан любив читати, й захоплювали його різні жанри – від фантастики до історичних романів та детективів. Майже всі його книжки були підписані авторами. Переважно замовляв їх в інтернеті уже з автографами.
Також Богдан дуже любив котів – і вони його, каже мама.
“Вдома котів не було, а ось на службі останнім часом аж троє: Адольфич, Булка і Батон. Перший був улюбленим. Його мурчання навіть збереглося у голосових повідомленнях. Ми з чоловіком згадували про них, яка їхня доля. Можливо, вони теж загинули”, – розповідає вона.
Крім того, Богдан захоплювався настільною грою Warhammer.
“Це такі мініатюрки, які треба збирати, розфарбувати. Потім вони збиралися у клуби і грали. Я вважала, що це таке несерйозне хобі, краще б спортом займався. Називала ті фігурки “солдатиками”, Богдан ображався на це. Але, як розповідали його друзі по грі, він був її лідером у місті, найкращим гравцем. Потім із цими фігурками він був і на лікуванні у госпіталі, і на фронті. Навіть позивний “Rich” обрав на честь одного з персонажів цієї гри“, – розповідає мама.
“Він розумів, що має прийти і його час”
У 2013-му, ще першокурсником, Богдан разом з іншими студентами ходив на Майдан. Напередодні розгону телефонував мамі й казав, що залишиться там ночувати.
“Я відповіла, що така холодна ніч, ти захворієш, і хто ж тебе у гуртожитку лікувати буде? Попросила переночувати в теплі, а якщо вранці захоче, то хай іде знову. І добре, що тієї ночі він мене таки послухав”, – пригадує мама.
Богдан першим у сім’ї перейшов на українську мову, це було у 2016-му.
“Я хоч у школі українською викладала, але вдома все було російською. Коли син тільки перейшов, я його запитала: “Це тобі так по роботі треба?” – знову ж таки, сюжети на телебаченні всі були українською, але між собою розмовляли хто як. Богдан відповів, що ні. Він дуже швидко перейшов, хто б не звертався до нього російською, він все одно відповідав українською. Та й загалом був дуже патріотичним”, – додає вона.
Богдана мобілізували у вересні 2023 року. Він саме повертався з роботи, коли йому вручили повістку. Наступного дня пройшов медогляд, увечері побачився з батьками.
“Ми коли приїхали, то він вже був зібраний, форму і всі необхідні речі купив. Був дуже спокійним, морально готовим. Він розумів, що має прийти і його час”, – розповідає мама. Наступного ранку Богдан уже був у військкоматі.
Мама хлопця розповідає, що не всі знайомі підтримали рішення Богдана, ба більше – не всі поставилися до цього людяно.
“Я не раз це розказувала і мені це болить, що деякі наші знайомі, коли дізнавалися, що його мобілізували, ставили такі питання: “А що, нічого не можна було зробити?” або “А що ви зробили? Чого ви нічого не робили?” – тобто ми, батьки. І для мене це був такий шок“, – ділиться Тетяна Заяць.
Строкову службу Богдан не проходив, тож на навчаннях йому запропонували, як і тим, у кого була вища освіта, офіцерські курси. Він пройшов їх в Одесі, тривали вони орієнтовно півтора місяця. Отримав звання молодшого лейтенанта, а згодом – і лейтенанта.
Спершу працював інструктором на полігоні в Житомирській області, був у складі 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Кілька разів приїздив звідти “сюрпризом” додому.
“І якраз у переддень Нового року, коли ми проводжали Богдана на автобус, він так спокійно сказав, що прийшло розпорядження, його переводять на Запорізький напрямок. А виявляється, що насправді – на Донецький. Був Богдан і під Селидовим, і під Кураховим”, – каже мама. Це вже було у складі аеромобільного батальйону 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.
Поранення й експертиза ДНК
На фронті Богдан отримав поранення: йому сильно розірвало ногу, у голову потрапив осколок.
“Навколо мене все вибухає – це касетний боєприпас. Глухну, кричу, але різкого болю не відчуваю – тільки щось тече по нозі та голові. Підбігає побратим, зриває з мого броніка турнікет, я прошу його не накладати його зависоко, але він все одно це робить. Повзу в укриття, падаю туди, як мішок з картоплею. Побратим кидає мені аптечку, дістаю звідти ножиці, розрізаю штани. Натекло немало – схоже, кілька дрібних “пробоїн”. Не знаходжу в аптечці бандажа, задовольняюсь бинтами. Трохи підтікає, пофіг, поки вистачить.
Турнікет не закручений як треба, тому нога не вмре поки що. По рації передають, що до ночі ніякого евака не буде. Дивлюся на годинник – діти у мирних містах ще й у школу не пішли. Хлопці зверху відбивають атаку, я заряджаю їм магазини“, – писав у своєму Facebook про той день Богдан.
Першу операцію йому зробили у Покровську, далі перевезли до Києва, а тоді – Чернігова.
“Нога була розпорота згори донизу, і зовні, і зсередини. Він більше не міг бігати, у ВЛК бачили, що вона стала на два розміри більшою за другу. Ми купили більші кросівки, і він у них поїхав. Поки не стухла та нога – а вона так остаточно більше і не стухла, – йому дали посаду у штабі, який був у сірій зоні. Тому постійно було небезпечно“, – розповідає Тетяна Заяць.
Мама також пригадує розмову з її однокласницею, яка відбулася тоді, коли Богдан після поранення повернувся на службу.
“Вона сказала: “Як ви взагалі могли допустити, щоб його мобілізували?”. І я усвідомлюю, що багато хто справді ухиляється, жінки ховають своїх синів і чоловіків. Може, я якась неправильна мама? Зараз уже різні думки приходять, але нічого не повернеш: сина виростила, сина немає. Старший мій теж воював, але коли Богданчик загинув, то він написав рапорт, і його відпустили”, – каже мама.
Про війну Богдан розповідав небагато.
“Я взагалі не уявляла його на війні, як він зможе жити без умов, думала, що буде жалітися. Але він так змінився, став таким чоловіком. Коли запитувала, то казав, що все добре. Я зберігаю всі його голосові повідомлення, він їх записував нам раз на тиждень. Завжди таким бадьорим голосом, я все вслухалася, чи він так мене заспокоює, щоб я не хвилювалася. Послухаю і тоді працюю, біжу в школу. У нас постійно тривоги, ми сидимо у підвалі, щось на колінцях пишемо. Богдан це розумів і не додавав переживань”, – каже мама.
У листопаді 2024 року Богдан їздив на тритижневі навчання в Іспанію.
“Їх було трохи більше двадцяти. Вони були поділені на групи, отримували завдання і тоді презентували напрацювання. І ось всі групи були з перекладачами, а Богдан для своєї сам усе перекладав. Радів, що він тільки один там так міг, було йому приємно. Потім, коли перебирала речі з Іспанії, знайшла папірець із номером телефону і підписом “Сергій”. Я написала Сергієві, чи не пам’ятає він Богдана. Виявилося, що це теж військовий, вони були разом на навчаннях. Пише мені: “Так, згадав, це той хлопчина, який англійською так шпарив, що ми всі дивувалися”, – пригадує мама.
Остання посада, яку обіймав Богдан, – офіцер групи планування. Напередодні загибелі він мав отримати посилку від рідних. Написав мамі, що побратим її забрав і ввечері віддасть. Це було 29 січня 2025 року.
“Він нічого не написав уже, а наступного дня о 9-й ранку вони загинули. Я не відчула нічого. Ввечері пишу йому: “Чи отримав посилку, чи сподобалася?”, і навіть не побачила, що те повідомлення вже й не було йому доставлене. Його вже не було. Але знаю, що посилку він отримав, тому що одну з речей, про яку він просив, мені повернули назад – усе було таке мокре, брудне, у гарі від підриву”, – пригадує мама.
Богдан загинув разом з побратимами, опинившись в епіцентрі удару, у їхній штаб влучило двічі.
“Вони загинули одночасно і в одному місці. Вистежив, мабуть, дрон – їх там літало страшенно багато. Це була практично сіра зона – район села Комар Донецької області. Якось я дивилася новини, і Олександр Загородний вів сюжет звідти: село було майже безлюдне, але дехто ще залишався. Думаю, може, й місцеві навели на них, бо і таке буває. Зараз це село вже окуповане”, – розповідає мама.
Богдана не вдалося опізнати, тож рідні більше п’яти місяців чекали на результати ДНК-експертизи. Лише 18 липня цього року його змогли поховали у закритій труні.
“Знаю, що буває гірше. У нас у під’їзді у людей єдиний син зник безвісти вже майже два роки тому, і брат моєї двоюрідної сестри теж – побратим бачив його загиблим, але не змогли забрати тіло, і він не похований. А у нас уже є куди піти, є могила, ми його достойно провели, з друзями, з колегами. Був оркестр. І день видався такий тихий, спокійний”, – ділиться мама.
Відспівували Богдана у Катерининській церкві в Чернігові, поховали на міському кладовищі Яцево. Біля школи, де він навчався, зараз є алея, де можна відсканувати QR-код і прочитати історії всіх загиблих на війні випускників. В іншій школі на їхню честь облаштували музей.
“Ми жили мріями про майбутнє, думали про онуків, але Богдан так і не встиг одружитися. Інколи чую, що це все було марно. Але ми з чоловіком все одно пишаємося нашим сином”, – додає мама.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
Дискусія з цього приводу: