На захоплених росіянами територіях журналістам доводиться вимушено спілкуватися не лише із представниками окупаційної адміністрації, а й із пересічними солдатами та офіцерами окупаційної армії. Вони дезорієнтовані своєю пропагандою, розгублені несподівано ворожим ставленням українців, не знають, як поводитися. Водночас відчувають повну владу над іншими людьми й унаслідок цього можуть становити неабияку загрозу.
– Робота журналіста на захопленій ворогом території є дуже небезпечною, адже вона пов’язана зі збором інформації. Тому кожну твою дію чи бездію можуть витлумачити проти тебе. Кожне слово може бути приводом для арешту/викрадення, – попереджає журналіст із Тростянця Сумської області, який перебував під окупацією з 24 лютого по 26 березня, редактор видання «Тиждень» Павло Зленко.
У коментарі пресслужбі НСЖУ він розповів про те, як на вулиці біля блокпосту його зупинив російський солдат.
– Він направив на мене дуло автомата… Перевіривши паспорт, не підвищуючи тон голосу, на «ви» почав питати: «Вам тут плохо? Почему не хотите эвакуироваться? Вас ждут в Москве. Мы ведь народы-братья?». Зрозуміло, що це була провокація. Щоб зберегти життя і здоров’я, на такі провокації піддаватися не можна. Слід відповідати ухильно, коротко, по можливості обмежуватися короткими фразами або навіть жестами, адже чим менше ви скажете, тем менше у окупанта приводів до ваших слів «причепитися», – радить Павло Зленко. – Я відповів, що маю тут лежачих родичів, яких не можу полишити.
За словами журналіста, місяць окупації міста рашистами був для жителів Тростянця місяцем полону, незалежно від того, викрадали когось фізично чи ні. Приводом для арешту міг бути сенсорний телефон чи «підозріле» фото в ньому, татуювання на тілі (на блок-постах чоловіків до нижньої білизни роздягали).
– У таких умовах будь-що може спрацювати проти людини – чи ти на центральній вулиці, чи безлюдній дорозі, де в цей момент тебе може тримати на мушці снайпер. І це реально усвідомлюється в твоєму мозку. Це дійсно страшно, – каже Павло Зленко. – Мені не довелося побувати у ворожому полоні – Бог милував. Але після визволення я вже не раз брав інтерв`ю у людей, які це пережили, яких тримали по 3-5 днів у підвалах-катівнях, я бачив їхні руки, які до цих пір у шрамах від наручників. Десятки невинних людей розстріляні, десятки – невідомо куди зникли, і рідні моляться, аби вони були живими. І це тільки в одному твоєму місті. А скільки таких по Україні?
