Жінки говорять стримано, з паузами, ніби проживають у собі знову і знову кожен спогад про дні, місяці і довгі роки полону.
– «Дякую, Господи, ти почув мої молитви» – з такими словами на вустах я йшла через браму колонії на волю, – зізнається Світлана Головань.
Чотирнадцятого серпня 2025 року Україна зустріла трьох жінок, які повернулися після шести років утримання за гратами в рф. Юлія Паніна, Світлана Головань та Марина Березняцька, цивільні мешканки Донеччини, опинилися у російській неволі у 2019 році. Їх утримували у російських катівнях лише за їхню проукраїнську позицію. Жінки вперше з часу повернення поділилися своїми історіями під час пресконференції, організованої ГО «Нумо, сестри!» у пресцентрі Національної спілки журналістів України.
А головні мрії після шести років полону українок ніби й звичайні, але водночас вкрай важливі: обійняти дітей, відновити зв’язок із родинами, мати дах над головою і роботу.
– У мене поки немає ні свого житла, ні роботи. Але є свобода. І це головне, – наголосила Юлія Паніна.
Юлія розповіла, що її затримали біля дому у Донецьку, коли вона відвозила доньку до школи. Їй перегородили дорогу, показали посвідчення і сказали, що потрібно поговорити. Після цього вона потрапила за ґрати. Дівчинка лишилася з бабусею. Нині вже колишня бранка каже, що з 2019 року разом з іншими жінками дуже чекала на обмін, і коли це сталося, була переповнена емоціями.
Вони переповнюють і зараз, від того часто зворушливими були відповіді на питання журналістів. Так само, як відповіді Марини Березняцької та Світлани Головань.
У серпні 2019 року Світлану затримали в Новоазовську після обшуку її помешкання. Жінку ув’язнили через родичів, які проживали на підконтрольній Україні території. До війни Світлана займалася засолом і копченням риби. Після затримання її доньки спершу виїхали до Маріуполя, а згодом – до Німеччини, з ними вона вже говорила по телефону. З величезним нетерпінням чекає на зустріч із ними, хоче пригорнути й почути, як вони читають українською, створити їм домашню бібліотеку, розпитати про все, бути просто поруч.
А ось із сестрою Галиною, яка приїхала у Київ, вперше обійнялася під час пресконференції. Обійми двох сестер нікого не лишили байдужими.
– Перебуваючи у неволі, я щодень молилася і сподівалася на повернення в Україну, до рідних, – каже Світлана.
Жінки нагадали: у російських в’язницях і досі залишаються десятки українських цивільних, закликали продовжувати боротьбу за їхнє звільнення, адже вони щодня зазнають тортур і чекають на повернення додому.
– Ми дуже вдячні Україні за обмін. Але наша свобода буде неповною, доки всі не повернуться додому. Будучи в полоні з іншими ув’язненими, ми весь час підтримували одна одну, чекаючи на звільнення, – сказала Марина Березняцька.
До пресконференції долучилися Урядова уповноважена з ґендерної політики Катерина Левченко (онлайн), гуманітарний Координатор системи ООН в Україні Матіас Шмале, координаторка проєктів з питань СНПК, UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні Ірина Михайловська, Представник в Україні Глобального фонду тих, хто пережив насильство Mukwege Foundation Федір Дунебабін, представник Офісу Генерального прокурора Віктор Мисяк, Президентка громадської організації «Смарта», Голова Коаліції «1325ДонеччинаЖінкиМирБезпека» Лілія Кісліцина (онлайн), представники громадських організацій, журналісти, жінки, які раніше повернулися з полону та інші.
Всі наголошували на необхідності продовження боротьби за повернення полонених в Україну, акцентували на соціальній підтримці і допомозі.
Колишня полонена, правозахисниця, членкиня НСЖУ та очільниця громадської організації «Нумо, сестри!» Людмила Гусейнова наголошує, що на державному рівні потребують системного вирішення багато питань для тих, хто повертається з полону. Одним із найважливіших є забезпечення соціальним житлом, бо в багатьох домівки залишилися на тимчасово окупованих територіях або зруйновані.
Усіх полонених чекає Батьківщина, рідні і близькі. Більш як шість років з великою надією сподівається на зустріч донька Наталії Власової Юлечка. Щемким моментом під час конференції були обійми Людмили Гусейнової з дівчинкою, яка весь час тримала в руках портрет своєї мами.
Пані Людмила багато говорить про втрачені жінками з дітьми роки, потребу психологічної підтримки, важливість курсів української мови, адже багатьох полонених у рф примусом намагаються позбавити головної ідентичності – рідної мови.
Під час пресконференції громадські організації одразу відреагували на запити: домовилися про забезпечення звільнених українок одягом та взуттям від українських брендів, гарантували безоплатні стоматологічні послуги, надали пропозиції участі у програмах психологічної підтримки й реабілітації, надійшла пропозиція і щодо тимчасового житла. Водночас наголошувалося, що потрібна довгострокова підтримка родин полонених.
– Для проведення заходу ми обрали пресцентр Національної спілки журналістів України невипадково, – наголосила Людмила Гусейнова. – Майже три роки тому, коли мене повернули з полону, саме у просторі НСЖУ друзі Ольга Мусафірова, Ліна Кущ вручили мені відзнаку – Національну премію за особистий внесок у захист прав людини, якою мене нагородили ще під час перебування в ув’язненні. У Олі Мусафірової відзнака зберігалася до мого повернення. І той день для мене є дуже важливим. Я є громадською журналісткою, членкинею НСЖУ, і вдячна спілчанам і керівництву спілки, Сергію Томіленку за підтримку нашої ГО «Нумо, сестри!»
Громадська організація «Нумо, сестри!» об’єднує цивільних жінок, які пережили російський полон, сексуальне насильство, тортури та інші форми воєнних злочинів. Її мета – відновлення життя і здоров’я жінок, надання різнопланової підтримки, привернення уваги до проблематики, пробудження емпатії в аудиторії та спрямування зусиль на документування злочинів росії та притягнення винних до відповідальності.
Підготували Лариса Портянко, Людмила Мазнова
Фото Лариси Портянко / НСЖУ
