Мало не всі матеріали газети «Перемога» із Краснопілля Сумської області так чи інакше – про війну. Це й не дивно з огляду на те, що громада – прикордонна, а отже, прифронтова. Нещодавно працівники редакції отримали від Національної спілки журналістів України комплект індивідуального захисту в умовах воєнної небезпеки. Кажуть, що цей подарунок – дуже на часі.
– Б’ють по нас практично щодня, як правило, раз по п’ять-сім. В Краснопіллі зруйновано близько 50 будинків. Ось і сьогодні, коли ми з вами розмовляємо, зранку був обстріл, – розповів у коментарі НСЖУ головний редактор «Перемоги» Олександр Моцний. – На блокпостах прикордонники, тероборонівці попереджають про можливі «приліти». Й поки я не мав бронежилета й каски, хтось із хлопців, знаючи, що я журналіст, бувало, знімав своє спорядження і давав нам… І ми їхали працювати. Просити – не просив, а ділилися самі. Бо без захисту в небезпечну прикордонну зону проїжджати не можна. Тепер буду їхати зі своїм екіпіруванням.
Чимало матеріалів «Перемоги» – з прикордонних сіл, куди журналісти їздять поспілкуватися зі старостами, з місцевими жителями, зібрати інформацію не лише про наслідки обстрілів, а й про те, як пережили окупацію.
– Нещодавно ми робили матеріал із села Грабовське, яке безпосередньо примикає до кордону. Возили туди гуманітарку, – розповідає Олександр Віталійович. – Закінчується українське Грабовське – а через вулицю вже російське Старосілля. Б’ють по Грабовському частенько, бо його дуже добре видно з території Росії. Туди продукти майже не завозяться. Лише особливо відчайдушні підприємці іноді це роблять. Інші – відмовляються, бо з того боку кордону росіяни можуть влупити по машині.
А є прикордонне село Славгород. Нещодавно Олександр Моцний супроводжував туди польську журналістку робити матеріал про фермера, який заготовляв сіно на експорт, але вороги спалили йому ангар… У Славгороді за 15 хвилин декількома ракетами з території Росії, з вертольоту, знищили школу, амбулаторію і клуб, який перед цим капітально відремонтували.
– Журналістка приїхала повністю екіпірована, підготовлена до таких поїздок. Її здивувало, як ми їздимо по небезпечних місцях без бронежилетів. Довелося пояснювати, що, мовляв, ви приїхали й поїхали, а ми тут живемо й уже звикли… – каже Олександр Віталійович. – Але, якщо по правді, ми не звикли, бо до цього звикнути неможливо. Просто ми пристосувалися. Чуємо, як «вилетіло» – й маємо до «прильоту» декілька секунд, щоб приготуватися.
Поляки – не такі вже й рідкісні гості у Краснопіллі. Нещодавно приїздила волонтерська місія, яка час від часу привозить гуманітарну допомогу для військових. Цього разу завітали й у редакцію місцевої газети – «Перемоги», якій за день до повномасштабної війни виповнилося 90 років.
– Цікаві люди, дуже проукраїнські. Один із них навіть хотів служити в ЗСУ, але йому сказали, що буде кориснішим як волонтер. Хлопці й дівчата збирають у Польщі продукти, одяг і привозять сюди. Вони також усі екіпіровані. Це правильно, бо як раз при них розпочався обстріл, – розповідає Олександр Моцний. – У нас зараз так: про що не візьмешся писати, геть усе стосується війни.
До 24 лютого в Краснопіллі була економічно доволі міцна громада. В пріоритеті був спорт, мали футбольну команду, проводили змагання. Тепер усі матчі місцеві футболісти проводять на виїзді. Ясна річ, не проводиться жодних масових заходів, які в мирних регіонах рясно постачають місцевій пресі теми для висвітлення. Все життя Краснопілля сьогодні – це війна.
Новини бувають і жахливі, й відносно оптимістичні. Так, нещодавно в Краснопіллі ракета упала людям у подвір’ї поміж двох будинків. Будинки зруйновано, але жителям дивовижно пощастило. З одного будинку жінку, на яку мало не впала плита, витягли через дірку в стіні, а її чоловіка сусіди врятували через вікно. Їм дуже пощастило, що вони не встигли сховатися в підвалі, бо підвал знищено вщент. У другому будинку, навпаки, люди вижили, бо встигли спуститися в підвал – вибухова хвиля їх буквально туди вкинула, а хату рознесла.
– Скажу, здавалося б, парадоксальну річ: у нас із кожним місяцем збирати інформацію про війну дедалі легше, – ділиться досвідом Олександр Моцний. – Одразу після деокупації люди розмовляти з журналістами остерігалися: «Ой, таке бачила, синки… Але не казатиму – раптом вони повернуться…» Дехто дозволяв писати, але на умовах анонімності. Тепер люди трохи освоїлися. Бачать воїнів ЗСУ, стали впевненішими. Збирати журналістську інформацію стало легше. Більшість людей погоджуються говорити, ділитися враженнями. Тож у майбутнє дивимося з оптимізмом.
Максим Степанов, служба інформації НСЖУ
