«Коли виїжджаєш знімати наслідки обстрілу, ніколи не знаєш, чи не станеш сам героєм наступного репортажу, – каже Олександр Соломко, керівник мережі медіа на півночі Сумської області. – Але цю роботу має хтось робити». За два з половиною роки повномасштабної війни його команда намагається документувати кожен російський обстріл, кожну жертву, кожен зруйнований будинок у прикордонних громадах. Це щоденна хроніка російських воєнних злочинів, яку пишуть люди, що самі живуть під обстрілами.
Останній лист до Святого Миколая
Листопад 2024 року став особливо складним для журналістів Сумщини. Олександр Соломко двічі опинявся за лічені метри від місць влучання російських снарядів.
11 листопада команда прибула в село Княжичі Свеської громади, за 5-6 кілометрів від кордону, знімати репортаж про загиблого напередодні чоловіка і тяжко поранену його жінку. Щойно журналісти підійшли до посіченого осколками будинку, як почули свист снаряда і потужний вибух зовсім поруч. Довелося ховатися в тому самому пошкодженому будинку, де ще залишалися сліди вчорашньої трагедії.
– Першим моїм враженням, коли ми забігли у двір, був жах – я вступив у калюжу людської крові… – розповів в інтерв’ю інформаційній службі НСЖУ Олександр Соломко.
Вичекавши хвилин з десять, журналісти пішли знімати ще один репортаж – у будинку, в який влучив снаряд, який пролетів повз них.
Ще трагічнішим став випадок у ніч проти 19 листопада в Глухові. О 23:10 два російські дрони-камікадзе один за одним влучили в п’ятиповерховий студентський гуртожиток місцевого медичного коледжу, де під час війни поселили вимушених переселенців із прикордонних сіл. Від вибуху центральна частина будівлі обвалилася, під завалами опинилися люди.
– У суцільній нічній темряві чулися крики. Жителі вцілілої частини гуртожитку вибиралися з під’їздів. Одні кричали, щоб усі скоріше бігли на допомогу пораненим, інші попереджали про небезпеку через оголені електричні дроти, – розповів Олександр Соломко, який мешкає в сусідньому будинку і опинився на місці трагедії одним із перших. – На руках у розташовану поруч лікарню несли поранених. Невдовзі прибули рятувальні служби.
Увесь час, поки тривала рятувальна операція, обстріли не припинялися.
– Коли ми розбирали завали, почувся крик «Шахед летить!». Спочатку ніхто не відреагував, продовжили працювати. Але раптом почули характерний звук наближення дрона – дуже низько летів. Ми кинулися в лікарню – в укриття, – згадує журналіст. – У підвалі лікарні було моторошно: налякані пацієнти, багато з них босі, розбите скло під ногами. Запам’яталася одна жінка з хворим серцем, якій не можна було ходити. Вона прибігла у сховище самотужки, і вже туди їй прикотили колісне крісло.
Коли за деякий час Олександр разом із іншими вийшов із сховища, то побачив страшну картину – частина людей, здебільшого родичі і близькі мешканців гуртожитку – не стали ховатися, а продовжили розбір завалів. Вони вже витягували тіла загиблих…
– Люди працювали, не зважаючи на небезпеку, бо в кожного там був хтось із близьких. У когось мама, у когось сестра… Руйнування були критичні. Дістати з-під завалів когось живого не було надії. Всю ніч над Глуховом літали шахеди. Я нарахував не менше п’ятнадцяти. Ніхто не знав – летять вони вглиб України чи вдарять по сусідньому будинкові… Рятувальна операція тривала до обіду наступного дня, – розповідає журналіст.
Під завалами знайшли тіла 12 загиблих, серед них – семирічного Нікіти Чалого. Напередодні трагедії малий написав листа до Святого Миколая, попросивши іграшковий потяг і цукерки. На похороні Сергій Мінаков, голова Есманьської громади, звідки в Глухів прибув хлопчик, тримав у руках ці подарунки для дитини, якій вже не судилося їх отримати. Поруч стояли ще дві труни – матері хлопчика та його 21-річного брата. Вони втекли від війни у Глухів, який здавався безпечнішим, але війна наздогнала їх і тут.
– Глухів і справді довго був відносно спокійним містом. Загострення почалося цьогоріч 27 липня – росіяни вдарили по центру міста, вбивши двох людей, серед них одну дитину. А з початком Курської операції, від 6 серпня, на Глухів, Ямпіль, Шостку полетіло по 10-15 керованих авіабомб за добу, – розповів Олександр. – В містах і селах, які до того не знали масових обстрілів, тепер десятки загиблих.
Хроніка терору на кордоні
З квітня 2022 року, коли росіяни відступили з Сумщини, характер обстрілів постійно змінювався. Спочатку стріляли міномети – вони били по селах безпосередньо на кордоні.
– Ми були в селах, де виходиш на вулицю – і вже видно кордон, – розповідає Олександр. – Їздили по дорогах, вздовж узбіччя яких – написи «Державний кордон України». Бувало, потрапляли під мінометні обстріли, але, дякувати Богу, вижили.
Потім з’явилися FPV-дрони, керовані авіабомби – вони могли долітати на все більшу відстань. Зона ураження поступово розширювалася – тепер небезпечними є території на відстані 30-40 кілометрів від кордону. Тут постійно гинуть люди.
– 22 серпня цього року ми знімали наслідки удару по п’ятиповерхівці у центрі Глухова. Раптом почули характерний звук пропелерів. Над головою побачили невеличкий дрон, який ніс велику гранату, – згадує Олександр. – Ми сховалися в підвалі п’ятиповерхівки, звідки близько десяти хвилин спостерігали, як безпілотник кружляє над будинком. Нарешті, вочевидь, у нього став закінчуватися заряд – і він скинув гранату неподалік від під’їзду. Після потужного вибуху з’явився другий дрон із новою гранатою. В цей момент з будинку вийшла жінка, яка нічого не підозрювала – звуки вибухів для неї стали вже звичними. Ми затягнули її до себе. Почувся ще один вибух.
Коли журналісти, поспішаючи, поки не прилетіли нові дрони, відзняли сюжет і поїхали геть, то вже метрах в 100-150 побачили звичайне повсякденне життя. Ніхто не звернув уваги на вибухи двох гранат – люди думали, що гримить десь біля кордону, а насправді небезпека була в них над головами…
Олександр розповів, що помітив: російські військові особливо «полюбляють» свята. На Великдень 2023 року атакували психоневрологічний інтернат у селищі Свеса, де перебували 150 жінок з психічними розладами.
– Жінки готувалися до свята – пекли паски, фарбували яйця. Чекали, що вранці прийде отець Григорій, священик, освятити цю їжу. О 23-й годині росіяни скинули керовану авіабомбу прямо перед будинком, – розповідає журналіст. – Вибило всі вікна, зрушилися стіни і почав обвалюватися другий поверх. Хоча від самого вибуху, на щастя, ніхто не загинув, не всі жінки змогли пережити стрес від евакуації та переїзду на нове місце.
2024 рік для жителів сумського прикордоння розпочався ударом по двоповерхівці в селищі Есмань. Там загинуло подружжя, яке святкувало Новий рік.
– Потужним вибухом жінку викинуло з другого поверху. Її довезли до лікарні, але врятувати не змогли. А від чоловіка залишилися лише сліди крові – залишків тіла так і не знайшли… – згадує Олександр.
На цьогорічний Великдень російські військові ударили по житлових кварталах міста Хутір-Михайлівський. Одна жінка розповіла журналістам, що в неї на очах осколок пролетів поруч із її дитиною, яка гуляла надворі.
– Кожного свята ми чекаємо не з радістю, а з побоюванням, що будуть нові жертви, – каже Олександр Соломко.
«Розповісти про наших загиблих маємо ми»
Шлях Олександра Соломка в журналістиці розпочався рано – в 21-річному віці він очолив Ямпільську районну газету «Голос часу». На цій посаді пропрацював десять років, а в 2011 заснував Ямпільське інформаційне агентство. Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато місцевих видань закрилися, журналісти виїхали за кордон. Утворився інформаційний вакуум.
– Ми помітили, що люди потребують інформації. Коли ми виїжджали на обстріли не лише у своїй громаді, а й у сусідніх, бачили, як нас читають, яка важлива наша робота, як вони нас сприймають, коли ми виїжджаємо на кордон, – пояснює Олександр. – Дуже зросла кількість переглядів наших публікацій.
У 2023 році команда відкрила сайт «Глухів.City», а в 2024-му запустила проєкт «На межі», який охоплює всі десять громад Шосткинського району. Особливою гордістю журналістів є ютуб-канал, для якого щодня готують випуски новин, зокрема, і з прикордонних громад.
Нині команда з 12 журналістів щодня документує життя прифронтового району. За листопад 2024 року їхні матеріали переглянули понад 200 тисяч користувачів – більше, ніж живе людей у всьому районі.
– Від Ямполя до обласного центру Сум – 180 кілометрів. Усеукраїнські медіа приїжджають лише на найгучніші події. Тож розповісти про наших загиблих, про зруйновані життя, про щоденний терор на кордоні маємо ми, – пояснює Олександр Соломко.
Робота в прифронтовій зоні має свою ціну. Операторка Надія Чеберяко втратила будинок у Середина-Буді після влучання дрона з гранатою – місто розташоване настільки близько до кордону, що рятувальники не встигли загасити пожежу. Кореспондентка Альона Лавренцова змушена була залишити свій дім у Хуторі-Михайлівському через численні обстріли, які зробили будинок непридатним для життя. Марії Капустіній пощастило більше – вона з донькою була на семінарі у Львові, коли російський снаряд влучив поруч з її будинком у Глухові. Загинуло двоє людей, 12 отримали поранення.
– Якби я залишалася вдома, то в цей час ми з донькою якраз ішли б на заняття або гуляти, – каже журналістка.
Урешті редакція ухвалила непросте рішення: жінки-журналістки працюють з відносно безпечних міст, таких як Київ, обробляючи та публікуючи матеріали, поки чоловіки залишаються в Шосткинському районі, щоб фіксувати події на місці.
– Так ми зберігаємо можливість розповідати правду про те, що відбувається на прикордонні, і водночас намагаємося вберегти наших колег, – пояснює Олександр Соломко. – Звісно, так працювати небезпечно і психологічно важко. Але кожна історія, кожне інтерв’ю з родичами загиблих, кожен репортаж з місця обстрілу – це свідчення для майбутнього трибуналу. Ми розуміємо: якщо ми не розповімо цю історію, її не розповість ніхто. А мовчання – це те, на що розраховує ворог.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
