У статті в «Українській правді» колишній політв’язень Владислав Єсипенко повідомляє про критичний стан утримуваних росією політв’язнів Івана Яцкіна, дружина якого в листі повідомляє, що її чоловік, який роками демонстрував залізну витримку та незламну проукраїнську позицію, через нелюдські умови втрачає зв’язок із реальністю, а наша найстарша політбранка 71-річна Галина Довгопола нещодавно перенесла інсульт, а в Тофіка Абдулгазієва діагностовано термінальну, неоперабельну стадію гліобластоми, агресивної злоякісної пухлини головного мозку.
«Чи зможе хоч якась із наших поважних організацій, яка відповідає за обміни, зробити так, щоб людина бодай померла не у вʼязниці, а серед рідних на волі? — ставить питання Владислав Єсипенко. — Чому не повернули патріота України Костянтина Ширінга, який мав хронічне захворювання серця та багато інших недуг? Про це писали й знали всі. В 2023 році він помер у російській вʼязниці, так і не дочекавшись обміну. Чому вже 9 років сидить у вʼязниці патріот України Володимир Якименко, більшість часу — в суворих умовах тримання або штрафному ізоляторі? Чому вже 10 років ув’язнені офіцери Військово-Морських Сил України Володимир Дудка, Дмитро Штибліков та Олексій Бессарабов? І таких людей, які сидять з початку окупації Криму, уже більше ніж 300…»
Колишній політвязень-журналіст наголошує: «З того часу змінилося три Уповноважених з прав людини, і я не впевнений, що вони взагалі памʼятають ці прізвища. Багато чиновників з цих структур приїжджають на обміни з метою зробити фото з нашими полоненим. Але ніхто з них за цей час не сказав: «за останній рік ми дуже мало повернули цивільних заручників додому. Тому я подаю у відставку…»
Владислав Єсипенко називає структури, які відповідають за повернення наших людей з полону. Це: «Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (діє під керівництвом ГУР). Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсман). Служба безпеки України (Об’єднаний центр при СБУ). Національне інформаційне бюро (НІБ). Я не знаю, скільки людей залучено до роботи в цих організаціях, але гадаю, що чимало. І якщо наших військовополонених вдається повертати, хоч і не всіх, то з цивільних повертаються лише одиниці. Ми взагалі майже нічого не знаємо про алгоритм дій згаданих структур. Розумію, що переговорний процес має тривати без зайвого галасу. Проте люди в полоні хворіють і помирають, так і не дочекавшись рішень…»
Владислав Єсипенко відзначає, що «це не завжди провина конкретних людей у цих структурах — вони діють в умовах, коли реальних інструментів примусу щодо росії практично не існує. Але це означає, що напрямок повернення цивільних потребує підсилення досвідом тих, хто роками спеціалізується саме на цій категорії полонених…»
Колишній політв’язень Владислав Єсипенко наголошує на незадовільних темпах хвільнення цивільних бранців. «Коли ми говоримо про цивільних заручників у РФ, ми часто чуємо «процес іде». Але давайте подивимося на сухі цифри, які доводять: класичний підхід до обмінів щодо цивільних повністю заблокований. Порахуймо реальний темп звільнення людей: починаючи з 2022 по 2026 рр. з російського полону повернуто 465 цивільних осіб. Це означає, що середня швидкість повернення становить усього близько 93 цивільних полонених на рік. (Це 6,5% від усіх звільнених в рамках обмінів). Тобто, щоб повернути 1 978 цивільних, які офіційно верифіковані РФ (чиє перебування в тюрмах точно підтверджено), знадобиться 52 роки. Щоб визволити понад 16 000 цивільних, які зараз вважаються зниклими безвісти за особливих обставин, знадобиться 421 рік…»
«Ми не можемо змусити росію дотримуватися міжнародного права, але ми можемо зробити все, що залежить від нас. І перший крок — посилити переговорну групу правозахисниками, які роками борються саме за цивільних полонених. Це не про пошук винних. Це про те, щоб Іван, Галина, Тофік та ще сотні людей дочекалися повернення додому живими…» — зазначає Владислав Єсипенко.
Владислав Єсипенко відповідаючи на питання «Чому досі до цього процесу не залучили представників українських правозахисних організацій?», вносить пропозицію примножити кількість правозахисників і правозахисних організацій, які б займалися звільненням цивільних полонених, і вносить пропозицію залучити до цієї діяльності правозахисників по такому списку: «Людмила Янкіна — керівниця ГО “Civis Fortis” (або “Цивіс Фортіс”); Ольга Скрипник — голова правління ГО “Кримська правозахисна група”; Тетяна Катриченко — керівниця “Медійна ініціатива за права людини”; Тетяна Печончик — голова правління ГО “Центр прав людини ZMINA”; Ігор Котелянець — голова правління ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”; Ескендер Барієв — голова правління Громадської організації “Кримськотатарський Ресурсний Центр”; Костянтин Давиденко — голова благодійного фонду “Цивільні у полоні”.
Йдеться не про заміну тих, хто вже працює над поверненням полонених, а про посилення переговорної групи фахівцями, які роками захищають інтереси саме цивільних полонених і знають, як боротися за кожного з них, знають їхні історії, їхніх близьких та повністю поінформовані про стан їхнього здоровʼя.
Інформаційна служба НСЖУ
