Оскільки їхня бізнес-модель майже знищила категорію місцевих новин, цілком правильно, що технологічні гіганти повинні платити видавцям за використання їх контенту. Саме таку думку висловлює ірландський публіцист, професор Джон Нотон у своїй авторській колонці в британській газеті «Guardian».
Новина про те, що апеляційний суд Франції виніс рішення згідно з яким Google має сплачувати видавцям за посилання на їхній контент, спровокувала передбачуваний шквал обурення з боку технічних гігантів та їх прибічників. Бенедикт Еванс, аналітик, який нещодавно працював на велику венчурну компанію у Кремнієвій долині, у своїй щотижневій розсилці зазначив: «Це захоплююча логічна помилка – чому ніхто, крім Google, не платить за посилання, і чому оплату за посилання повинні отримувати тільки газети».
Єдине місце, де новина про французьке рішення, схоже, була сприйнята із ентузіазмом – це Австралія. Австралійська комісія з питань конкуренції та захисту споживачів вносить останні поправки до обов’язкового новинного кодексу, який буде представлений парламенту до кінця року. Цей документ, як і французька постанова, змусить Google і Facebook домовлятися з австралійськими видавцями про виплати за використання їх контенту.
Технологічна галузь не просто обурена зусиллями регуляторів, але й справді спантеличена. Мешканці Кремнієвої долини не бачать у цьому сенсу: врешті-решт, вони вже вважають друковані видання мертвими, оскільки їх бізнес-модель, яка у більшості полягала у доходах від реклами, зруйнована Інтернетом. Крім того, хто хоче читати газети в епоху, коли люди отримують значну частину новин та іншої інформації в Інтернеті? Фактично, часто єдиною причиною, через яку люди дізналися про певну новину, є те, що Google закцентував їм увагу на публікації. Отже, підсумовуючи пан Еванс, характеризує необхідність компенсацій у розрізі питання авторського права та конкуренції, на зразок французьких та австралійських, як «інтелектуально нечесний: це цільовий податок політично непопулярним компаніям для субсидування політично пов’язаних компаній».
Цілком так. Але у глибинні цього мислення є дві фундаментальні омани. Перша – це його неявний детермінізм. Кредо Кремнієвої долини – це доктрина, що технологія керує історією, а роль суспільства полягає в тому, щоб якнайкраще адаптуватися до неї. Це наратив, наповнений ідеєю Йозефа Шумпетера про те, що капіталізм прогресує шляхом «творчого руйнування» – «процесу індустріальної мутації, який безперервно реконструює економічну структуру зсередини, руйнуючи стару структуру і створюючи нову». Ця філософія була закладена у заклику Марка Цукерберга «швидко рухатись і руйнувати все». І можна припустити, що єдиною роллю суспільства у цій подорожі до технічної нірвани є збирання уламків по дорозі. Тож як сміють австралійські та французькі регулятори ставити перешкоди під час цієї надихаючої подорожі?
Другий критичний недолік – це байдужість до вимог демократії. Одним з уроків, який ми засвоїли за кілька століть, є те, що для функціонування суспільства потрібні вільні засоби масової інформації – вільні у сенсі свободи, а не безкоштовні. Я на кажу, що це тільки газети або звичайні медіа організації, але я думаю безперечним є те, що для виживання ліберальної демократії потрібна функціонуюча публічна сфера, в якій вільно циркулює інформація, і в якій злочини, корупція, некомпетентність та несправедливість можуть бути розслідувані та висвітлені для громадськості. І один із наслідків зростання соціальних медіа полягає в тому, що будь-яка публічна сфера, яку ми колись мали, зараз спотворюється і забруднюється під час проходження чотирьох вузьких отворів, які називаються Google, YouTube, Facebook і Twitter. Платформи на яких майже все, що бачать, читають чи чують люди, корегується алгоритмами, призначеними виключно для підвищення прибутковості їх власників.
Результати такої трансформації публічної сфери можна бачити на всіх рівнях, але один з найбільш тривожних – занепад місцевих газет. У багатьох регіонах демократичних держав зараз не розповідають про те, що відбувається в судах, радах, комітетах з планування, торгових палатах, профспілкових філіях, громадських центрах, спортивних клубах, церквах та школах, оскільки місцеві газети повністю зникли або стали «привидами». Громадяни більшості міст Великобританії, незалежно від того, наскільки ретельно вони перевіряють Facebook чи Twitter, тепер мають набагато менше інформації про те, що відбувається в їх населених пунктах, ніж їхні бабусі та дідусі. І якість місцевого демократичного дискурсу була відповідно знижена.
Нарікання пана Еванса на те, що французький та австралійський кодекси являють собою «податок», є точними наскільки це можливо. Єдине, що не зовсім точно це те, що доходи повинні отримувати як місцеві новинні організації, так і великі газетні групи, і те, що вони мають поєднуватися із заходами, що забезпечать те, що Google та інші компанії сплачуватимуть податки пропорційні доходу, який вони отримують у країнах де працюють. На прикладі Австралії ми бачимо, що Google сплатив лише 133 млн. австралійських доларів податків з доходів у розмірі 1,2 млрд. австралійських доларів. За те скаржаться, що у майбутньому потрібно буде сплатити копійки видавцям.
Звичайно, технологічні компанії не повністю винні у цих змінах. Але вони зіграли значну роль у занепаді медіа, чию бізнес-модель вони зруйнували. Якщо дивитися з цієї точки зору, то цілком прийнятним здається, що громадяни повинні вимагати від соціальних мереж сприяння підтримці новинних організацій, які необхідні для функціонування та виживання демократії.
