«Дослідження “Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни” не має аналогів в Україні» – на це звернув увагу відомий журналіст Андрій Куликов під час презентації дослідження і експертної дискусії, яку він модерував, з цієї проблематики. Дослідження було проведене у межах проєкту Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, що здійснюється за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні Friedrich Naumann Foundation for Freedom Ukraine у межах програми Федерального міністерства закордонних справ Німеччини для підтримки ініціатив громадянського суспільства «Східне Партнерство». У межах дослідження 200 журналістів надали заповнені опитувальники, а також було взято 12 глибинних інтерв’ю.
Тенденція, яку помітили у результаті опрацювання матеріалів – рівень оцінки журналістами стану свободи слова в Україні за кілька останніх років зменшився. Як зауважила аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Поліна Бондаренко, у 2019 році медійники оцінили ріень свободи слова за десятибальною шкалою у 7,6 бала, у 2023 році – у 6,4 бала, а в 2025 році – у 5,8 бала.
70% опитаних хоча б раз використовували самоцензуру. Звісно, на самоцензурування вливає ціла низка факторів, і серед них не останнє місце займає війна.
Учасники дискусії – це керівники медіа, журналісти, студенти активно включилися в обговорення результатів опитування.
У дискусії взяла участь перша секретар Національної спілки журналістів України, членкиня Комісії журналістської етики Ліна Кущ.
Вона звернула увагу на те, що одним з чинників, які призводять до самоцензури журнаністів,є, зокрема, залежність журналістів від реакції аудиторії медіа на той чи інший матеріал. І навела приклад – як медіа опублікувало зважений, соціально важливий матеріал про укриття. Але отримали величезний хейт з боку аудиторії, з боку мешканців, в тому числі і з боку місцевої влади – мовляв, після вашої публікації тудди полетять дрони. Тож журналістка змушена була зняти матеріал.
–Хоч цей матеріал відповідав усім професійним стандартам і становив інтерес для мешканців, але журналістка його зняла, не витримавши тиску після публікації. Тобто журналісти відчували свою правоту, але в них не було сил і ресурсів боротися, тому що редакції виснажені, журналісти виснажені, і професійне вигорання також позначається», – зазначила Ліна Кущ, і звренула увагу ще на один аспект проблеми – невдоволення будь-яким фокусом рокриття теми.
–Якщо журналісти пишуть, наприклад, новину про ТЦК, то одна частина аудиторії скаже, що ви захищаєте ТЦК, які ж ви журналісти, а інша скаже, що ви захищаєте ухилянтів, які ж ви журналісти. Не всі редакції, особливо невеликі, коли ресурсів мало і вони виснажені, готові братися за контраверсійні теми, і це призводить до того, що в майбутньому редакція просто відмовиться писати на певну тематику. Ми це бачимо упродовж майже чотирьох років, і саме оцей тиск з боку аудиторії, те, що соціологи назвали спіраль замовчування, цей тиск, мабуть, найсильніший для мене. Журналісти не бояться якихось санкцій або покарання з боку влади, але те, що аудиторія буде дуже різко критикувати журналістів, вони не всі до цього готові, і ми це бачимо на низці прикладів.
–Самоцензура під час війни — це добре чи погано? У мене самої немає відповіді на це питання. Хоча Інколи це добре», – на цьому наголосила шеф-редактор групи видань «Детектор медіа» Наталія Лигачова під час експертного обговорення результатів дослідження “Самоцензурування журналістів в умовах повномасштабної війни”.
Наталія Лигачова підкреслила, що насправді самоцензура завжди пов’язана з виконанням професійних стандартів, так само як не завжди пов’язана з можливістю покарання.
–Я сама заповнювала опитувальник. Серед варіантів відповідей була можливість сказати — я це не опублікую новину в такому вигляді,як вона є але я застосую всі професійні стандарти, і тільки тоді опублікую. Тобто все ж таки дослідження було б про самоцензуру, за винятком тих випадків, коли це не відповідає професійним стандартам. Що стосується ТЦК, там є ще й інша ситуація, бо дуже багато ворожих, в тому числі, проросійських телеграм-каналів розкручують цю тему. І тому я розумію, що інколи журналісти можуть відмовлятися від цієї теми, бо навіть не через те, що вони бояться суспільного тиску, а через те, що в них самих немає розуміння, наскільки це поширена масштабна проблема або ні. Тобто, давайте зафіксуємо, самоцензура у нас є. Це не завжди я вважаю негативним явищем, бо під час війни дійсно кожна редакція вручну, як я кажу, вирішує, що може принести публікація для країни. І не завжди йдеться тільки про небезпеку, а просто про використання російськими пропагандистами, як якось речей. Також у нас самоцензура є через те — це теж треба визнати — що ми часто говоримо на кухнях одне, а в суспільному житті ми говоримо інше. Не все ми виносимо на публіку з того, про що говоримо між собою, з родиною, це теж проблема є», – підкреслила Наталія Лигачова.
Якщо ми кажемо про саму цензуру, для мене вона абсолютно виправдана, коли йдеться про питання, наприклад, розміщення якихось військових об’єктів, пов’язані з обороноздатністю України. Але якщо ми говоримо про питання корупції, про питання корушень прав людини, про питання вловживання органами влади своїх повноважень, то, на мою думку, користь від оприлюднення цієї інформації перевищить потенційну репутаційну шкоду. Тобто хоча б заради викриття фактыв корупції і зловловживань, ми як журналісти докладаємося до того, щоб вони не замовчувалися, щоб ця практика не ширилася, підкреслила Тетяна Печончик – голова правління Центру прав людини ZMINA.
Дискусія з цього приводу: