Голова НСЖУ Сергій Томіленко дав велике інтерв’ю впливовому словацькому виданню Denník N. Розмова з журналісткою Яною Чавойською відбулася у Празі, де очільник Спілки побував на запрошення Синдикату журналістів Чехії. Йшлося про прифронтову пресу, українських журналістів у російських в’язницях, загибель Вікторії Рощиної та про те, як дрони переписали всі правила безпеки для репортерів.
«Після вторгнення кожен журналіст став воєнним репортером»
Відповідаючи на перше запитання — що змінилося в українській журналістиці після 2022 року, — голова НСЖУ констатував: змінилося все. До повномасштабного вторгнення в Україні була лише невелика група досвідчених воєнних кореспондентів, які висвітлювали війну на сході. Тепер про війну пишуть усі медіа, бо це щоденна реальність країни.
Водночас галузь переживає глибоку економічну кризу й втрачає рекламні надходження — передусім поблизу лінії фронту. Сергій Томіленко навів приклад видавця з Херсона: місцевий бізнес не лише відмовляється від реклами, а й просить не згадувати його в новинах, побоюючись стати мішенню для російських дронів.
Саме тому, наголосив очільник Спілки, об’єктивна інформація у воєнній реальності важить більше, ніж будь-де: вона рятує життя — зокрема, коли йдеться про можливість евакуації. На відміну від так званих «громадянських журналістів» у соцмережах, професійні редакції зобов’язані перевіряти факти.
Прифронтова преса: «Це не бізнес, це місія»
Однією з головних пріоритетних тем розмови стала підтримка незалежних регіональних прифронтових медіа, насамперед друкованих газет. У громадах Херсонщини, Сумщини, Харківщини вздовж кордону з РФ та в районі Ізюма, де немає електрики й інтернету, друкована газета лишається єдиним надійним джерелом інформації. НСЖУ підтримує контакт із понад тридцятьма такими виданнями. Невеликі редакції часто беруть на себе ще й доставку — пошта відмовляється возити пресу туди, де тривають бої.
Сергій Томіленко розповів словацьким читачам про Василя Мирошника із Золочева на Харківщині, який щотижня сідає за кермо й везе газету в села біля російського кордону. Британські колеги називають його «Індіаною Джонсом».
«Для місцевих жителів газета — це джерело інформації і надії. Доказ того, що про них пам’ятають і вони не залишилися самі. Це не прибутковий бізнес. Це місія», — зазначив голова НСЖУ.
Ще один герой інтерв’ю — подружжя Пасюг із Великої Писарівки на Сумщині, які видають газету «Ворскла» й самі розвозять наклад у прикордонні села. Олексій Пасюга каже, що його дружина смілива більше за нього: саме вона найчастіше везе газети до невеликих сільських магазинів, які там ще залишилися.
Що читають у таких газетах? Регіональні новини, повідомлення про російські обстріли та безпекову ситуацію, репортажі з прифронтових сіл, інформацію про те, які лікарські амбулаторії працюють, історії земляків — і навіть рецепт пирога. Під час боїв за Бахмут росіяни поширювали в місті дезінформацію, аби люди не евакуювалися. Місцева газета «Вперед» друкувала правдиву інформацію — можливо, саме завдяки цьому тисячі людей ухвалили рішення виїхати й вижили.
Наклад таких видань — близько тисячі примірників на тиждень, а ціна має бути мінімальною, бо в людей у цих регіонах немає грошей. Сергій Томіленко згадав Світлану Карпенко з Оріхова, редакторку прифронтової «Трудової слави», яка отримала від Спілки відзнаку близько 600 євро за репортажі з фронту й повідомила, що спрямує ці кошти на подальший випуск газети.
28 журналістів у російській неволі
Найважча частина розмови присвячена українським журналістам, ув’язненим у Росії та на окупованих територіях. Наразі відомо щонайменше про 28 таких колег, реальна цифра, за словами голови НСЖУ, більша.
Родини тих, кого затримали в Криму, лише бодай мінімальний доступ до інформації, адже півострів включений до російської адміністративної системи. Натомість затримані на нещодавно окупованих територіях перебувають у повній ізоляції: рідні не отримують відомостей, не можуть передати ліки чи організувати правову допомогу. Ірина Левченко зникла в Мелітополі ще в травні 2023 року — перший офіційний лист із в’язниці вона змогла надіслати адвокатові лише через 25 місяців, просячи розшукати її сестру й сина та повідомити, що вона жива.
Жодному з ув’язнених журналістів не висунули звинувачень, пов’язаних із їхньою професійною діяльністю, наголосив Сергій Томіленко. Йдеться про сфабриковані справи щодо тероризму, екстремізму, шпигунства та загрози національній безпеці РФ. Типові вироки — 15–18 років позбавлення волі. При цьому на бранців тиснуть, аби ті відмовилися від українського громадянства: у такому разі термін може скоротитися приблизно втричі.
Офіційні обміни передбачені лише для військових — для цивільних правил не існує, хоча Президент України та уряди низки західних держав наполягають на включенні журналістів до обмінних списків. Тому важить кожен акт солідарності: лист, репортаж, стаття. Інформація здатна дійти до в’язниці й додати сил. НСЖУ також шукає кошти, щоб оплатити родинам дорогу до віддалених російських колоній, а також на адвокатів і ліки.
Справа Вікторії Рощиної
Загибель у російському полоні української журналістки Вікторії Рощиної, підкреслив голова НСЖУ, є доказом того, що російська в’язниця вбиває — і це не метафора. Російська система ізолює, катує й убиває ув’язнених журналістів, а їхніх прав не захищає ніщо.
Сергій Томіленко розповів про зустріч із військовим, який перебував у російському полоні в Ростові-на-Дону одночасно з Вікторією Рощиною і дізнався про це вже після обміну, прочитавши про неї в газеті. За його словами, полонених у тій в’язниці били й катували. Журналістка намагалася діяти легальними шляхами, тримала голодування, вимагала перегляду своєї справи — але тоталітарна система не працює за демократичними принципами й лише карала її за це.
Саме тому рекомендація Спілки однозначна: журналістам не слід їхати на окуповані території, а медіа не мають вимагати цього від своїх працівників або залучати до співпраці журналістів, які там живуть.
«Нам дуже потрібні правдиві свідчення з Маріуполя, Мелітополя, Донецька. Але ціною такої інформації не може бути життя журналіста», — наголосив Сергій Томіленко.
Дрони переписали правила безпеки
Масове застосування дронів радикально змінило безпекові рекомендації для воєнних репортерів. НСЖУ розробила нові настанови й радить використовувати детектори дронів: вони не зупинять апарат, але попередять, що ви стали ціллю оператора, і дадуть кілька секунд на порятунок.
Важкі балістичні жилети та шоломи, які добре захищали в «старій» війні, тепер часто стають проблемою. Голова НСЖУ навів приклад Марини Савченко, яка опублікувала фото зі свого відрядження до Херсона без бронезахисту й пояснила: жилет настільки важкий, що вона залишила його в автомобілі, бо тікати в ньому від дронової атаки нереально. Тому Спілка рекомендує легші моделі, а в мережі Центрів журналістської солідарності репортери можуть позичити бронезахист і детектори — власне спорядження мало хто може собі дозволити.
Окрема тема — маркування PRESS. За міжнародним гуманітарним правом журналісти у збройних конфліктах мають особливий статус і не можуть бути об’єктом нападу. Але в цій війні люди й автомобілі з позначкою PRESS стають мішенню для росіян. Тому НСЖУ радить не використовувати сині шоломи й напис PRESS на бронежилетах — попри те, що відсутність маркування ускладнює подальшу правову кваліфікацію нападу саме як атаки на журналіста.
Триває в українському медіасередовищі й дискусія про зброю: частина репортерів підтримує право на самозахист від дронів або принаймні використання сіткометів, інші вважають це неприйнятним. Деякі редакції шукають компромісні рішення — наприклад, відряджати на фронт разом із журналістами озброєного охоронця, який не має статусу журналіста.
Сергій Томіленко також нагадав, що журналісти гинуть не лише на передовій: після кожної масованої атаки на Київ Спілка отримує звернення по допомогу з ремонтом пошкоджених квартир, а також від поранених і хворих колег. Останніми жертвами серед медійників він назвав Альону Грамову та Євгена Кармазіна, які загинули від удару російського дрона в Краматорську в жовтні 2025 року.
Повний текст інтерв’ю — на сайті Denník N: dennikn.sk
Розмову провела Яна Чавойська. Фото — Яна Чавойська.
