Поїздки на прифронтові території для журналістів завжди емоційно важкі, адже вони спілкуються з людьми, які пережили травматичну подію. А після розмови нерідко виникає почуття провини за свої безпечніші умови для життя. Про травму, відновлення та межу співчуття до героя інтерв’ю говоримо з психологинею, співзасновницею платформи «Верде» Ольгою Конюх.
–Які перші дзвіночки, аби наважтися на похід до психолога?
–Зазвичай, орієнтуємося на термін два тижні. Будь-які прояви емоцій нормальні, якщо вони короткочасні. Втім, коли ми два тижні і більше погано спимо або не можемо зранку прокинутися і цього не було раніше, коли сильно порушується апетит або ми дуже багато їмо – такий фізичний дискомфорт не характерний для вас. Ще тривожні ознаки – якщо у вас пригнічений настрій, апатія. Якщо вам перестали приносити задоволення ті речі, які завжди були приємними. Якщо є відчуття притуплених емоції, дуже гризуче почуття провини, думки, що всі досягнення неважливі.
Тобто, якщо в мене сьогодні, завтра, післязавтра поганий настрій, а потім я збадьорилася і взяла себе в руки – це нормально. Ви маєте право бути в поганому настрої, тим більше зараз.
Але коли самознецінення триває упродовж двох тижнів, а не точково – звертайтесь до психолога.
–Пані Олю, як краще бути журналістам, коли редакція пропонує поїхати на Схід, але медійник внутрішній страх. Їхати, чи все-таки відмовлятися?
–Тут треба розуміти, як людина реагує у наляканому стані. Тобто, чи не станете ви проблемою, бо хапанете ПТСР? Необхідно усвідомити, як ви справляєтеся з ситуаціями, коли страшно. Важливо не змушувати себе. Якщо є відчуття, що не готові або не буде ресурсів потім з цим впоратися, краще не треба.
Боятись – це нормально. Але точно не треба їхати, коли не виникає емоції страху, тому що зайвий героїзм не потрібний.
Якщо цивільна людина наражає себе на небезпеку в зоні бойових дій – вона автоматично наражає на небезпеку і тих, хто поряд – військових, наприклад. Тобто тут дуже важливо розуміти: якщо я, коли боюся, починаю панікувати і діяти ірраціонально, маю схильність до емоційних реакцій, то краще уникнути поїздки. А якщо я знаю, що я, хоча боюсь, але зможу дати собі раду зі страхом, тоді я це переживу.
Також має бути підтримка, оскільки це найважливіше, що дозволяє нам це все взагалі пережити. Ви повинні знати, що є поруч люди, з якими буде безпечно. коли повернетеся звідти,
–Журналісти, які постійно їздять на Схід, кажуть, що після повернення додому – до Львова чи Києва, сильно нервуються умовною безпекою і дуже хочуть назад у той екстрим. Від чого це залежить?
–Ситуація насправді доволі поширена і тут немає нічого страшного чи патологічного. Перебування в зоні бойових дій – це дуже інтенсивний досвід. Це знайомство з собою, зі світом, зокрема і відчуття життя. Загроза життю насправді дає нам відчуття, що ми живі. У цей момент ми думаємо, що це життя скінченне, тож починаємо його відчувати насиченішим і реальнішим.
А ще адреналін – це кайфове відчуття. З’являється стукотіння серця, рум’янці, сила в м’язах, енергії багато – відчуття близьке до наркотичного, коли хочеш гори звернути і ніби живий по-справжньому. А коли знову повертаєшся у «мирний» Львів і Київ, проблеми виглядають такими маленькими, а треба витрачати час на їхнє вирішення. І тоді здається, що це не має сенсу, що життя є лише там. Тому досить часто і військові хочуть повертатися, попри те, що вони пережили важкий досвід, і люди, які їздять в зону бойових дій, хочуть туди знову. Це не заспокоює, а швидше драйвить.
–Що можете порадити родичам журналістів, які поїхали на передову? Як заспокоїти їх та пояснити, що це робота?
–Тут важлива відповідальність з обох сторін.
По-перше, важливо проговорити зі своїм партнером чи батьками, куди – хоча б приблизно – ви їдете. Також – як з вами контактувати і, наприклад, скільки часу можете бути не на зв’язку.
Мій чоловік воює і завжди каже мені, що наступних 3, 5 чи 10 днів буде на виїзді, не в мережі. Я розумію, що зв’язку не буде, тож я спокійніша. Варто розуміти, що є можливість говорити тільки о такій-то годині або даватися чути тільки в переписці, а кохана людина вже підлаштовується під це. Якщо є змога говорити, то потрібно підтримувати контакт. Раз в день скинути смс, зідзвонитися чи вийти на відеозв’язок.
Також дуже важливо проговорити, що ви будете тривожитись, але поважати рішення партнера. Не хапати за руки і змушувати залишитися, бо це, окрім проблем в стосунках, нічого не принесе. Треба розуміти, що люди, які залишаються, можуть відчувати тривогу. Тому діліться страхами, поки людина є в зоні впливу, поруч з вами.
–Як не перейти межу співчуття під час розмов з людьми, які пережили травму?
–Відчуття провини нормальне, коли ми бачимо, що іншим людям погано. Тут дуже важливо, по-перше, собі пояснити, що іншим людям не стане краще, якщо буде зле вам. По-друге, якщо ви в цій ситуації в безпечніших умовах, то ваш комфорт не шкодить комусь з горем у зоні бойових дій.
Інше питання – зрозуміти, що ви на своєму рівні теж щось робите, допомагаєте, бо ми деколи можемо знецінювати себе і свій вклад. Треба просто по-чесному з собою поговорити.
У спілкуванні з людьми, які пережили травму, дуже важливо не перегнути палку. Тобто, показувати свою небайдужість, але не до досвіду і горя, а до самої людини. Цікавтесь як у неї справи в даний момент, що з нею зараз, можливо, є якісь труднощі. Насправді, вона більше потребує емоційної підтримки. Не обов’язково говорити про травматичні події, оскільки більшість хоче забути про це. Хоча їм також важливо розуміти, що вони цінні і важливі члени суспільства. І як і всім, хочеться отримувати запитання: як в тебе справи? як ти почуваєшся? а як там діти, кішка, здоров’я?.. Тобто маж бути нормальна людська взаємодія, де ми, можливо, проявляємо трохи більше ініціативи, ніж зазвичай. Люди, які пережили травматичні події, можуть ізолюватися, бо бояться бути нав’язливими, незручними, некомфортними зі своїми емоціями. Тому буде доречно виявляти трохи більше делікатної, ненав’язливої ініціативи. Наприклад, написати, подзвонити, запитати, як настрій.
–А якщо герой проживає ці емоції травми знову, які є техніки заземлення?
–Суть заземлення у тому, щоб повернути людину в ситуацію тут і зараз. Якщо її накриють емоції, може виникнути так званий флешбек, коли вона ніби повністю опиняється в тій ситуації, яка її травмувала. Тож її треба повернути в реальність словами або ж діями максимально спокійно, не різко. Не кричіть, не привертайте увагу, не викликайте швидку, тому що це може бути панічна атака і потрібен простір, щоб віддихатися.
З найпростішого можна задавати питання: де ми зараз є? який сьогодні день? що ви бачите довкола себе? Попросіть описати, які предмети людина бачить тощо. Повторюйте, що ми зараз в безпеці, дуже на цьому наголошуйте. З тілесного – можна використати вправи на міжпівкульну взаємодію, наприклад, метелик. Тут потрібно схрестити руки на грудях та постукувати долонями, паралельно можна тупотіти ногами. Є ще одна варіація – постукувати руками по ногах перехресно. Краще, що людина виконувала це сама, у такі моменти не бажано торкатися її, хіба що з дозволу.
Ще можна синхронізувати дихання. Візьміть руку людини, покладіть собі на груди і попросіть дихати разом глибоко і повільно. Спершу доведеться підлаштуватися під дихання людини, а потім потроху стишуватися і налаштовувати героя інтерв’ю слухати, як дихаєте ви.
–Порівняно недавно похід до психолога був непопулярним, та й сьогодні більшість все ще боїться це зробити. Що можете порекомендувати?
–Не всім потрібен психолог, але досить часто, коли ми звертаємося до нього – це про якість життя. Можна жити і погано, з депресією, тривожністю чи ПТСР, але якість життя, стосунків, задоволення, яке ми отримуємо, від цього дуже страждає. Заняття з психологом дає можливість жити більш повно, творчо, мати кращі стосунки з собою, світом, з іншими людьми.
Насправді психологи не володіють якимись таємними знаннями. Якщо ми стараємося бути людяними, то, зазвичай, усе робимо добре і правильно. Якщо ми уникаємо своїх емоцій, реальності, намагаємося зробити вигляд, що це мене не стосується, тоді ми можемо поранити іншу людину, бо знецінюємо її досвід.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
