Марку Каліушу 28 років, майже два з яких він провів у російській неволі. Хлопець жив у Криму, але в полон потрапив у тимчасово окупованому Мелітополі. Він пам’ятає далеко не все з пережитого, але забути хотів би набагато більше.
Його історія є прямим доказом того, що тортури, а потім примусове лікування “неугодних режиму” – це не лише методи впливу радянської влади, які лишилися в минулому, а страшна реальність, з якою стикаються сьогодні всі, хто не згоден з тим, що Росія – наддержава, а Путін – так званий “президент міра”.
Що роблять з полоненими в російських тюрмах – у інтерв’ю «РІА Південь».
Очікування деокупації
До Мелітополя Марк переїхав уже після повномасштабного вторгнення, коли місто було захоплено військами РФ. Як і його рідний Крим, де він жив до цього.
– Там погано, роботи нема, стабільності нема. Я працював тільки з Сімферополем. Я сам – айтішник, розбирався в соцмережах, робив і розкрутку, і розсилку, і рекламу подавав, – згадує часи в тимчасово окупованому Криму Марк.
З півострова він був змушений поїхати, аби втекти від покарання за сфабрикованою кримінальною справою.
У Мелітополі, як і в рідному Криму, він займався соцмережами. І саме за участь в адмініструванні проукраїнських телеграм-каналів його пізніше переслідуватимуть російські спецслужби.
Марк, як і інші проукраїнські мешканці Мелітополя, з нетерпінням чекав на його звільнення.
– В ютубі показували, що ЗСУ доходили майже до окупованого Бердянська, 10 км залишалося. Поки був у Мелітопольському ІВС, я дуже чекав, що ЗСУ дійдуть до Мелітополя. Але я не знав, що відбувається на фронті, – згадує Марк.
Викрадення та катування
Але в жовтні 2023-го за Марком, як і за тисячами інших українців на тимчасово окупованих територіях, що не згодні з путінським режимом, прийшов «русскій мір». Співробітники спецслужб РФ викрали хлопця просто посеред вулиці.
– Працівники ФСБ «з нізвідки» обігнали мене з автоматами. Змусили лежати обличчям у землю, наручники натягнули, мішок на голову. Потім мене повезли до комендатури, там я ще «вигріб»… Далі мене під струмом змушували підписувати документи. І пістолетом погрожували, і струмом катували. Я нічого не підписував. Мені було байдуже, хай вб’ють, а підписувати це не буду, – згадує хлопець.
Марк своє слово стримав і нічого не підписав – навіть під тортурами. Але окупанти, як яскраві представники країни, де права та свободи людини не вартують і ламаного гроша, все зробили за нього. Потім демонстрували на російських ресурсах обличчя «українського терориста».
Через три дні незаконно затриманого українця повезли до Мелітопольського ІВС. Згадує, що конвой там був абсолютно неадекватний.
– Вони нас, «терористів», і кийками били, і електрошокери застосовували. І наручники затягували дуже туго, – говорить Марк.
Деяких своїх кривдників колишній полонений памʼятає поіменно. Андрій Вікторович. Олег – конвой. Максим – начальник конвою, який найбільше запамʼятався хлопцю своєю жорстокістю. Він був в окулярах та має татуювання на руці – напис англійською.
– Він (один з конвоїрів, – ред.) мене електрошокером багато разів бив і говорив: «Чий Крим?» Я кажу: «Український». За таку відповідь до мене електрошокер застосовував, – пригадує колишній в’язень Кремля.
Із співробітників ФСБ Марк запамʼятав одного– з позивним «Інокентій».
12 листопада того ж, 2023-го року, Марка доправили до Маріупольського СІЗО. Зустріли його там «за найкращими російськими традиціями» – побиттям.
Колишній бранець Кремля згадує, що в Маріупольському СІЗО харчування було нормальним і вода була, увʼязненних навіть до лазні водили. Але не обійшлось без катувань російською культурою – вʼязнів змушували співати гімн РФ та їхні патріотичні пісні.
Примусове «лікування»… металевою трубою
16 лютого 2024 року окупанти доправили Марка до інституту судової психіатрії. Там хлопець пробув до 21 березня. Але і це місце його незаконного утримання не стало останнім – далі був Краснодарський СІЗО №1. Там полонений довго не затримався – через день його вже етапували до Ростова-на-Дону.
Побував Марк не по своїй волі і в окупованому Донецьку – в СІЗО №1, після чого його знову відвезли до Маріуполя. 16 червня загарбники етапували хлопця на суд до Мелітополя – міста, де він і потрапив у полон.
Потім була психіатрична лікарня у Жданівці, що на Донеччині. Марк там опинився за рішенням Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону. Хлопцю призначили примусові медичні заходи, фактично залишивши в полоні, але під виглядом лікування.
Російська психіатрична експертиза показали, що у Марка проста форма шизофренії. А потім призначений йому адвокат дав хлопцю підписати документи на госпіталізацію до психіатричної лікарні, де його нібито мали звільнити з-під варти.
Марк зізнається: сподівався, що у психлікарні режим буде не таким суворим.
– У відділенні мене зустріла охорона – «ополченці». Мене били. В бочину настріляли так, що у мене синець на півбочини був, по нирках надавали, потім мене прив’язали до ліжка і відмахали металевою трубою, – розповідає подробиці примусового «лікування» звільнений з полону українець.
Марк згадує, що в тій медустанові води у кранах не було, тому митися доводилось в тазиках, харчування було погане. Фінансування психлікарні в окупації теж залишало бажати кращого – медперсонал ліки купував за свої гроші, робили ремонт в палатах та купували побутову хімію теж за власний кошт.
«Ополченці» робили перебування Марка в психлікарні робили ще більш нестерпним. Крім побиття, вони також вдавалися до сексуального насильства. Хлопець запамʼятав імена двох із цих нелюдів: Кирило Вікторович та Юрій Олексійович.
– Вони інших пацієнтів теж і трубами били, і електрошокери застосовували, – розповідає хлопець.
Памʼятає Марк і імена тих, хто працював на той момент в психлікарні в окупованій Жданівці. Медсестри Глоба Валентина Олександрівна, Тетяна Валентинівна, Ожидаєва Оксана Олексіївна. Згадує, що санітарка Кисельова Марія Ельмарівна постійно тролила його.
А Горюшкіна Олена Анатоліївна погрожувала відправити цивільного полоненого в палату до особливо небезпечних «ополченців». Одинцова Наталія Миколаївна теж запамʼяталась знущанням над пацієнтами.
Дружба крізь ґрати
Є у Марка і люди, яких він тепер на волі чекає з полону. Вони сиділи з ним в одній камері і за цей час стали друзями. Ідеться про Малишева Артема Петровича з Мелітополя та Гараніна Ігоря Геннадійовича, які перебували в Краснодарському СІЗО №5, а також Лісовського Станіслава Івановича. Про останнього відомо, що його утримували в СІЗО №1 в Красногорʼї, а потім доправили до Ростова-на-Дону.
Марк також згадував Трачука Вадима Вікторовича з Енергодара та Григорія Семикопенка з Мелітопольського району.
– Здружився в полоні. І сигарети мені давали, і чай з цукром, а їв я дуже погано, – розповідає хлопець.
Також Марк три місяці сидів в одній камері з Георгієм Левченком – адміністратором українського телеграм-каналу РІА Мелітополь, який перебуває в російській неволі понад два роки. 3 серпня Георгію Левченку окупаційний «суд Запорізткої області» призначив 16 років колонії суворого режиму.
«Я сприймав це, як сон»
Напередодні 24 серпня цього року, яке, безперечно, стало одним з найкращих днів в житті Марка Каліуша, по нього приїхав військовий конвой. Сказали, що він їде додому. Тоді українець подумав, що його доправлять до рідного Криму.
– Одягли кайданки, повезли до аеропорту. Там мені очі зав’язали, наручники надягли і потім вони катали туди-сюди. Я не знаю, я тільки одне місто запам’ятав – Челябінськ. З Челябінська потім до Москви. Потім я всю ніч просидів у «стакані» з зав’язаними очима та в наручниках. Далі мене повезли до Білорусі, – каже хлопець.
За словами Марка, там його тримали окремо від інших, в іншому авто, вважали небезпечним. А далі – така довгоочікувана свобода.
– Я сприймав це, як сон, і не хотілось прокидатися. Я думав, що зараз прокинусь – і знову в цій жахливій психушці, – пригадує Марк свої перші відчуття, коли вже розумів, що повертається до України.
І навіть після двох років полону, після всіх тих жахіть, що довелось пережити хлопцю через вірність Україні, його патріотизм нікуди не зник. Наразі колишній бранець Кремля перебуває в медзакладі, де відновлюється.
– Це моя рідна Україна. Я народився тут, я люблю цю країну. Я жив стільки у цій країні. Я завжди ненавидів «русню», – емоційно каже співрозмовник.
Небайдужі українці, в тому числі і команда «РІА Південь», боролись за визволення Марка з російського полону. І ми досі чекаємо на повернення інших наших колег, друзів, знайомих та незнайомих. На всіх наших. Бо всі, хто з України та за Україну, – наші.
І боротьба триватиме доти, доки їхні стільці не перестануть бути порожніми.
Влада Хмельницька, «РІА Південь»
Дискусія з цього приводу: