Мільйони українців роками дивилися на головні телешоу країни крізь об’єктив його камери. Денис Пономаренко був першокласним оператором-постановником Starlight Media, чий почерк формував візуальний стиль багатьох проєктів від «Х-Фактор» до «Україна має талант». Він досконало знав усе про світло й колористику, але в лютому 2022 року змінив знімальний майданчик на передову. Командир мінометного розрахунку з позивним «Бес» загинув 7 вересня 2025 року на Харківщині.
Ми поспілкувалися з колегами та дружиною медійника про його абсолютний професіоналізм, пророчу пісню та кохання, яке не закінчується з останнім подихом.
«Я вийду за нього заміж»: романтика в павільйонах «Х-Фактора»
Усе почалося серед павільйонів у Пущі-Водиці – там, де «Х-Фактор» виходив на свою фінішну пряму. Денис у цьому просторі почувався командиром системи. Він був уже досвідченим оператором-постановником медіагрупи «СТБ» – людиною, яка бачила цей телевізійний вир зсередини і вміла в ньому рухатися впевнено. Інна з’явилася тут інакше – випадково потрапила на посаду редакторки.
Їхні маршрути довго не перетиналися. Різні графіки, різні групи, різні поверхи – ніби вони існували в паралельних телевізійних реальностях спільних проєктів.
Аж поки одного дня Інна не піднялася до іншої команди, де працювала подруга. Там усе звучало інакше – гучніше та живіше. А в епіцентрі цього творчого хаосу був Денис. Він говорив емоційно, постійно рухався, щось жартував, співав на ходу – і вся команда навколо буквально вибухала сміхом.
Інна стояла осторонь і дивилася. Вона звикла до яскравих людей у кадрі й поза ним, але тут було щось інше – природна харизма. І серед усього цього руху її погляд одразу зачепився за нього. Спочатку не за слова, і не за жарти. А за його зріст.
«Я тоді собі думала: «Нічого собі, які довгі ноги». Але ми обоє тоді поводилися як «принцеси», звиклі до уваги з інших боків. Жоден не хотів першим попросити номер телефону. Ми навіть не знали, як одне одного звати. Тож Денис обрав іншу тактику: він просто мовчки заносив мені цукерки або бутерброди, тихо залишав на столі й так само мовчки йшов», – згадує Інна.
Ця затяжна німа гра без слів тривала близько трьох місяців. Вони раз у раз перетиналися в павільйонах, але жоден не наважувався зробити перший крок. Дівчата-колеги, помітивши взаємну симпатію, навмисно ставили їх працювати в одну групу. Денис в той час вигадував дедалі нові приводи для завуальованих залицянь. Він продовжував мовчки пригощати Інну, адже вчасно поїсти на зйомках завжди було розкішшю, а ще створював для неї маленькі затишні моменти серед знімального процесу. Проте справжня іскра між ними спалахнула зовсім зненацька, через чисту й абсолютно дивовижну випадковість.
«Одного разу він раптом почав танцювати під пісню «Сан-Франциско». А я в дитинстві обожнювала цей трек і вивчила той фірмовий танець рух у рух, до автоматизму. І тут цей кремезний чоловік починає танцювати точнісінько так само. Я пам’ятаю ту секунду в усіх деталях. Подумала: «Це ж треба, знайшовся хтось такий самий божевільний, як я». І одразу впевнено сказала дівчатам у групі: «Я вийду за нього заміж». А вони ж, звісно, реготали і крутили пальцем біля скроні», – зі сміхом розповідає Інна.
Борщ з Луганщини
Денис виявився вигадливим і вирішив діяти через професійні інструменти. Щоб нарешті отримати номер Інни, він запропонував зробити їй фотосесію. Чоловік ніколи не погоджувався фотографувати будь-кого просто так, хоча любив цю справу та мав особисту колекцію фотоапаратів. І раптом він запрошує Інну на зйомку. Вона жодних натяків на залицяння в цьому не побачила й погодилася з цікавості. Денис відзняв кадри, але тижнями навмисно тримав паузу й не надсилав фото, чекаючи на її реакцію.
«А він, як потім виявилося, спеціально це зробив, щоб я попросила фото й сама йому написала. Це був його такий план», – згадує Інна.
Та остаточну крапку в цій затяжній залаштунковій грі поставив… звичайний борщ. Історія закрутилася в той день, коли Інна вирішила «прогуляти» один із прямих ефірів і залишитися вдома. Денис, не знайшовши її поглядом на звичному місці, зреагував миттєво. О шостій ранку, щойно режисер крикнув «стоп» і знімальний майданчик знеструмили, чоловік уже писав їй повідомлення. Він здивувався, чому жінки немає на роботі, а коли дізнався, що та лишилася вдома, неочікувано запитав, чи немає у неї борщу.
«Це був єдиний раз за всю історію мого проживання в Києві, роки за чотири, коли я взяла й зварила борщ! Я сміюся, кажу: «Не повіриш, але в мене є борщ, учора приготувала. І це не тому, що я його завжди готую, ніби відчувала, що ти захочеш». Ну і він сказав, що приїде», – каже Інна.
Денис приїхав, узяв ложку, скуштував першу порцію і просто завмер. Спрацювала дивовижна пам’ять з дому: Інна, яка народилася на Луганщині, інтуїтивно приготувала страву один в один так, як її варила мама Дениса в Донецьку – густий, наваристий борщ, з великою кількістю томату й принципово без жодного шматочка буряку. Для чоловіка, який сумував за домівкою, це було пряме влучання в саме серце.
«Він прийшов, з’їв цей борщ і каже: «Ну все, тоді я вже зрозумів, що сенсу кудись ходити більше немає». А він потім, крім мого борщу, взагалі жоден інший не їв», – розповідає Інна.
Один рік за чотири: кохання в телевізійному ритмі
Вони зустрілися у зрілому віці – їй було 35, йому 36. Перед тим як стати парою, сіли й по-дорослому обговорили спільне майбутнє: від життєвих цілей до побутових дрібниць. Обидва працювали на телебаченні, де масштабні проєкти, на кшталт «Холостяка», означали життя без вихідних та вічні відрядження. Попередні партнери цього не розуміли, а вони – відчували одне одного з пів слова. Денис міг привезти Інні вечерю на нічний монтаж, коли вона затримувалася перед ефірами, легко порозумівся з її сином і одразу запевнив: «Ви – моя сім’я».
«Ми розписалися у дуже символічну дату – 29 лютого. Денис потім завжди жартував, що мені дістався такий чоловік, з яким один рік спільного життя йде одразу за чотири», – розповідає Інна.
Сім років вони прожили в абсолютній гармонії. Навіть під час пандемії, коли більшість пар проходили випробування замкненим простором, вони власноруч робили ремонт у квартирі: разом штукатурили, клеїли рідкі шпалери, а Денис за інструкціями з YouTube вперше сам клав плитку. Вони жодного разу не посварилися за цей час. Інна та Денис вірили, що їхні душі були поєднані в минулих життях, а досвід роботи на «Битві екстрасенсів» символічно зміцнював це відчуття.
«Працюємо на таланті»: шеф, який стояв горою за команду
На знімальному майданчику Денис Пономаренко був безкомпромісним професіоналом, який знав, чого хоче, і не боявся брати на себе відповідальність. Колеги згадують, що під час роботи він ставав максимально серйозним та зосередженим. Його фірмовою деталлю на зйомках був експонометр – прилад для точного вимірювання світла. Він не випускав його з рук та вираховував кожен промінь, виставляючи ідеальний кадр.
Найбільше у професії Денис любив саме магію роботи зі світлом. Оживляти сценарії в реальність було його стихією.
«Він був майстром. Великі оператори на майданчиках «СТБ» просто давали завдання, а Денис прям сам ставив кадр, ставив світло та працював з освітлювачами. Це було дуже круто. Він завжди був за своїх операторів. Як начальник, як шеф він вривався в будь-яку несправедливість з боку керівництва і постійно розбирався. Це дуже рідко, насправді, не всі так роблять. А от він за своїх хлопців все віддавав», – згадує його як справжнього лідера оператор-постановник Андрій Кононенко.
Крім професіоналізму, колег захоплювала його абсолютна людська порядність.
«Мене заворожувала його справжність як людини, повна відсутність підлості. На жаль, у нашому середовищі вистачає тих, хто поводиться неприємно чи грає за спиною. Денис завжди був чесним і принциповим у своїх рішеннях. Якщо з ним про щось домовилися – це залізобетонно. Він стовідсотково гарантував якість. Якщо на етапі розробки проєкту Денис обіцяв, що ми це зробимо, то режисери, журналісти та оператори мали абсолютну впевненість у результаті», – ділиться оператор-постановник Андрій Урбанський.
У Дениса була своя унікальна фішка на випадок, якщо на зйомках усе йшло шкереберть. Коли навколо починався якийсь хаос, горіли дедлайни або в режисерів здавали нерви, він ніколи не панікував. Денис просто збирав команду і починав їх підбадьорювати.
«Ну сьогодні якась діч відбувається, але ми ж на таланті працюємо, ми ж професіонали. Так що давайте, працюємо за схемою. У нас все вийде, а потім буде бонус», – давав настанови Денис під час зйомок.
Фраза «працюємо на таланті» стала легендарною у їхній медійній спільноті. Андрій Кононенко зізнається, що досі, коли потрапляє у безвихідні ситуації на зйомках, повторює ці слова Дениса.
У чоловіка можна було навчитися його головного професійного правила – вміння говорити чітке «ні» або стовідсоткове «так» режисерам і сценаристам. Він ніколи не плекав зайвих надій: якщо ситуація була нереальною або кадр обіцяв бути невдалим, Денис міг аргументовано пояснити, чому так знімати не варто. І навпаки – якщо брався за роботу, то давав гарантію, що творча команда повністю йому довіряла.
Він був надзвичайно сильною персоналією і саме завдяки цій чесності став затребуваним майстром, який зробив величезний внесок у розвиток українського телебачення.
«Він завжди залишався на позитиві. Робота була важкою, але він намагався робити все легко, через жарти й приколи в операторському колективі. Коли люди працюють разом по 12, 16 чи 18 годин на добу шість днів на тиждень, без цього просто не вижити. Як керівник операторської групи та освітлювачів, Денис підбирав команду так, що люди самі мріяли з ним працювати», – розповідає Андрій Урбанський.
Денис мав чудове почуття гумору й легко давав людям прізвиська. Саме він у 2013 році першим назвав Андрія через прізвище Кононенко – «Конаном», з яким той живе у професійному середовищі донині. А тих людей, з якими Денису було по-справжньому приємно й комфортно працювати, він напівжартома, але дуже тепло називав «моя королева».
Режисерка Міла Мещерякова згадує, що Денис приносив із собою на майданчик особливу атмосферу. Він постійно щось їв і обов’язково пригощав інших – його так і запам’ятали: завжди усміхненого, з якоюсь булочкою, пиріжком чи солодощами в руках.
Якщо Денис розумів, що через нього або техніку кадр йшов шкереберть, він ніколи не вмикав режим «і так зійде». Колеги досі згадують показовий випадок, коли під час складної зйомки підвів звук і частина матеріалу просто «злетіла».
«Інший би списав усе на брак техніки, але Денис просто мовчки взяв камеру і сам, без продюсерів, журналістів і редакторського супроводу, повернувся на локацію. Він перезняв кожен дубль так, як треба. Просто фізично не міг залишити когось розгрібати проблеми самотужки, якщо знав, що може все виправити», – згадує цю відданість Дениса режисерка Міла.
Від донецького цирку до лондонського світла
Любов до камери Денис успадкував від батька, який був відомим фотографом у Донецьку. Він допомагав йому змалечку і фактично працював ще зі школи – це був їхній сімейний бізнес, на якому трималася родина. Вони знімали людей на площі біля донецького цирку, а для приваблення клієнтів мали власних тварин: поні та величезну мавпу на кличку Анфіса.
Денис постійно крутився в цьому процесі, сам брав до рук камеру, вчився працювати з людьми й дуже рано почав заробляти власні гроші. Батько навчив його базових речей у фотографії, які потім і визначили весь його професійний шлях на телебаченні.
Згодом він вступив до Донецького університету, поєднуючи навчання з роботою на місцевому телебаченні. Проте амбіції вимагали більшого масштабу, тож хлопець ризикнув і відправив резюме на київський телеканал «СТБ» – туди його запросили без вагань.
Він ніколи не зупинявся на досягнутому. Коли канал запускав складний та технологічний проєкт «Куб», його як перспективного фахівця відправили на професійні операторські курси до Лондона – опановувати тонкощі роботи зі світлом та колористикою.
«Він постійно сміявся з того, що я зовсім не знаю кольорів. Пам’ятаю, показує на мою рожеву шапку й каже: «Це не рожевий, це маджента!». Взагалі, про те, що існує якийсь там колір Тіффані, я теж вперше дізналася саме від нього», – дружина з теплотою згадує, як ці знання потім перекочували в їхнє повсякденне життя.
Народження «Беса»: відмова від тилу та зачистка Бучі
До 24 лютого 2022 року Денис до останнього відмовлявся вірити у велику війну, проте уже наступного дня був біля військкомату. Через донецьку прописку чоловіка спочатку ретельно перевіряли й не поспішали брати до лав, але Денис наполіг на своєму.
Він одразу відправив Інну з сином до Німеччини. Його аргумент був залізним – не зможе повноцінно воювати, якщо щохвилини думатиме про їхню безпеку. Сам же залишився на Київщині й приєднався до добровольчого формування Бучанської громади, яке згодом увійшло до структури ТрО.
Саме там, під час зачисток Бучі, народився його позивний «Бес». Денис не мав жодного армійського досвіду – у дитинстві він переніс поліомієліт, тож офіційно вважався непридатним до служби. Попри це, кремезний і відчайдушний, він із автоматом у руках першим ішов у найнебезпечніші місця. Побратими лише емоційно кричали навздогін: «Ти що, безсмертний? Куди ти лізеш?!». Зрештою, один із бійців запропонував змінити «Безсмертний» до короткого та авторитетного – «Бес».
Після звільнення Київщини Денису, як професійному медійнику, запропонували перевестися до військової пресслужби – знімати офіційні заходи та працювати за фахом. Для родини це могло стати омріяним полегшенням, проте чоловік бачив свій обов’язок інакше.
«Ти з Луганська, я з Донецька. І я буду тут у тилу кнопку натискати, поки хлопці там за наші домівки воюють?» – почувши пропозицію, Денис різко заперечував.
«Рота котів», китайська ракета та фронт у гіпсі
Дениса відправили опановувати фах мінометника. Так учорашній цивільний оператор став командиром мінометного розрахунку у 114-й бригаді ТрО. Понад два роки він фактично прожив на «нулі», захищаючи Донеччину та Луганщину, а також тримав оборону під Куп’янськом. За весь цей час удома, поруч із рідними, він сумарно побув лише два місяці.
Серед своїх Денис мав репутацію абсолютного щасливчика. Колега Андрій Кононенко згадує, що візуально війна сильно змінила Дениса – він став дуже серйозним, змужнів, але глибоко всередині все одно залишався тим самим незмінним «позитивчиком». У ньому взагалі дивовижно поєднувалися неймовірне везіння та залізна впертість, які не раз рятували йому життя й дивували медиків.
«Одного разу поруч із ним розірвалася китайська ракета – осколки дивом розлетілися в інший бік, його взагалі не зачепило. Він тоді привіз той покручений шматок металу додому як оберіг. Його неможливо було втримати. Він повертався на позиції з лікарні після важких контузій під Куп’янськом, коли ще сильно заїкався й майже не міг говорити. А одного разу взагалі поїхав на фронт із недолікованою зламаною ногою – просто в гіпсі», – згадує ці всі моменти дружина.
Попри кремезну статуру і суворий вигляд, Денис мав тонку й надзвичайно чутливу душу. Розставання з близькими давалися йому важко – він не міг стримати сліз, коли доводилося прощатися. Завжди просив Інну не залишатися на вокзалі до самого відправлення потяга, бо це краяло йому серце.
Цю ж невичерпну ніжність він приніс і на фронт: на позиціях Денис підгодовував кожну покинуту тварину. Тож, крім мінометного розрахунку, під його командуванням перебувала ще й власна «рота котів».
«Мені треба до дружини на день народження!»: останній вихід «Беса»
Головним саундтреком Денисового фронтового життя була пісня «Шибеник» гурту «Харцизи» – він слухав її практично без упину. Інна часто благала його: «Денисе, ну слухай щось інше, без згадок про смерть. І так нерви на межі». Проте він лише добродушно сміявся у відповідав: «Та ні, ти що, це ж весела пісня!».
Тоді ніхто не міг подумати, що рядки з цього треку – «Лише харцизу цього дня не пощастило на землі» – виявляться пророчими.
На початку вересня Денис мав нарешті повернутися додому у повноцінну двотижневу відпустку. Вони з дружиною жили великими планами на майбутнє: мріяли купити власний будинок, зважилися на другу дитину й збиралися повінчатися у затишній дерев’яній церкві у Кам’янці-Подільському. Інна навіть встигла підібрати для цього особливу вишиванку.
Проте реальність виявилася іншою: на передовій катастрофічно бракувало бійців. Оскільки побратима, з яким Денис ділив бліндаж, перевели в інший батальйон, у мінометному розрахунку лишилося всього двоє бійців. Денис чудово розумів, що товариш сам на позиціях просто пропаде, тому без жодних вагань зголосився на ще один вихід.
Шостого вересня, на день народження Інни, він ще зумів на мить набрати її. А вже вранці 7 вересня надіслав останнє голосове: «Ми йдемо на вихід. Ввечері перетелефоную. Люблю тебе, пока-пока. Усе добре».
Інна не одразу помітила це повідомлення, адже саме тоді разом із сином та кумою збирала в саду яблука на улюблений фреш для Дениса, який той любив готувати зранку. Жінки тепло гомоніли, а Інна розповідала про те, яке це щастя – зустріти свою справжню людину. Тоді вона ще не знала, що вечірньої розмови, яку обіцяв чоловік, уже не буде.
Звістка прийшла страшним та дивним дзвінком від знайомого. Він запитав, чи все гаразд із Денисом, а потім запевнив, що, мабуть, щось переплутав. Після цієї розмови Інна просто чекала вечора, коли хлопці мали вийти з позицій. Проте невдовзі вона зустріла спільного друга сімʼї, який прямо повідомив, що Дениса більше немає – знайомі дізналися про трагедію раніше за родину. Командир, якому Інна одразу зателефонувала, лише сухо підтвердив загибель.
Того дня на їхні позиції на Харківському напрямку вийшла ворожа ДРГ. Бійці відбили атаку, але під час відходу один із росіян кинув гранату. Осколки важко поранили Дениса в ліву частину тіла.
Побратими на місці надали йому першу допомогу – рани заклеїли, а стан «Беса» оцінили як середньої тяжкості. Попри множинні поранення, він категорично відмовився від нош. Не бажаючи показувати біль, Денис підвівся і самотужки пройшов ще сто метрів до евакуаційного авто. Він дуже поспішав і емоційно квапив хлопців: «Давайте швидше, мені треба до дружини на день народження!»
Проте адреналін згас, як тільки він дістався машини. Унаслідок великої втрати крові серце «Беса» зупинилося. Через щільні обстріли та постійну роботу ворожих дронів евакуювати тіло командира з передової змогли лише за кілька днів.
Як водій-електрик за паперами став Героєм у житті
Через внутрішню бюрократію розформованого батальйону Денис Пономаренко офіційно значився як водій-електрик, хоча фактично успішно командував мінометним розрахунком. Він ніколи не гнався за званнями чи посадами. Хоча свого часу, коли взяв першого полоненого та власноруч збив дрон, дістав відзнаку «За незламність духу». Нагороду йому вручали поспіхом, просто посеред поля, зупинивши автомобіль. Зараз командування представило Дениса до звання Героя України (посмертно).
Окремо Православна церква України відзначила його орденом «За жертовність і любов до України».
«Ми не знаємо людини, яка б більше заслуговувала на церковну нагороду, ніж боєць із позивним «Бес». Бо він усе робив по совісті й для душі», – згадував капелан, передаючи орден Інні.
Тепер щодня рівно о 9:00 вдома в Інни настає власна хвилина мовчання. Разом із сином вони вмикають «Шибеника» – слухають цей драйвовий мотив і знають, що Денис десь там, нагорі, просить їх не плакати, а усміхатися.
На руці Інна вибила особливе татуювання – точну копію великої долоні Дениса, яка міцно тримає її руку. «Він у житті завжди тримав мене так, бо боявся, що я впаду або кудись не туди ступлю», – тихо каже Інна.
А ближче до серця вибита звукова доріжка останнього аудіоповідомлення чоловіка, щоб його голос завжди залишався там. Попри кремезність, густу бороду та грізний позивний «Бес», для неї він був зовсім іншим.
«Удома він був найніжнішим, найдовірливішим у світі – моїм, абсолютно беззахисним. Я просто прошу його, щоб він чекав на мене і обов’язково знайшов там, де ми знову будемо разом», – каже дружина.
Поліна Хміль
Дискусія з цього приводу: