Інженер, який веде спеціалізований авторський проект у соціальних мережах та має багатотисячну аудиторію, вирішив стати членом Національної спілки журналістів України.
Інтернет журналістика все сміливіше входить в наше життя. Уже стало звичним, коли друковані видання мають свої сайти, сторінки в соціальних мережах, де оперативно інформують своїх читачів про події, що відбуваються в регіоні, анонсують знакові публікації в газеті. Не цураються інтернет присутності радіо і телебачення.
Про те, що активні автори інтернет журналістики все частіше долучаються до спільноти НСЖУ, йшлося на засіданнях секретаріату та на правлінні Спілки.
Змінюються часи і журналістика не стоїть на місці. Але залишається дуже важливе – молоді та активні журналісти, що іноді випереджають час, приходять до лав НСЖУ.
Свого часу багаторічний голова НСЖУ Ігор Лубченко із захопленням розповідав про зовсім ще юну Алісу Новікову з Донеччини, яка заснувала друковане видання «Шкільний журнал», що стало популярним серед школярів у всіх регіонах України. Тепер у Київській організації журналістів розповідають, як до Спілки вступають молоді блогери, які розповідають про все на світі і мають десятки тисяч підписників,
А нещодавно відповідальна секретар Київської спілки журналістів Алла Малієнко повідомила, що до Спілки прийняли інтернет-журналіста – інфраструктурного оглядача Павла Авдокушина, який має багатотисячну аудиторію підписників і десятки та сотні тисяч переглядів своїх сторінок в соціальних мережах.
Таке повідомлення зацікавило, отже вирішили поспілкуватися з Павлом Авдокушиним, попросили його поділитися з колегами, як, маючи диплом інженера, можна досягти такого успіху в інтернет-журналістиці. І можете повірити: цей досвід може стати у пригоді багатьом.
Як, маючи диплом КПІ, прийшов у журналістику? Де працював і яка тематика публікацій?
Поклик ділитися чимось цікавим з великою аудиторією відчув у собі ще у дитинстві. Був редактором класної стіннівки газети, працював у редакційній колегії шкільної. Відсилав невеличкі статті до центральної дитячої преси СРСР. Кілька з них навіть було опубліковано у «Піонерській правді» та в журналах «Костер» і «Юний натураліст». Тоді мої журналістські експерименти стосувалися біологічної тематики, якою я захоплювався.
Вже у зрілому віці працював у галузях реклами, PR та в спортивному бізнесі (20 років був директором рекламної агенції та великого спортивного комплексу в столиці). Неодноразово доводилося готувати статті та прес-релізи для друкованих та електронних видань. Відповідно, це могли бути рекламні публікації про клієнтські компанії, статті на теми спорту, маркетингу, спортивного менеджменту.
Мої матеріали публікували «Ділова столиця», «Вечірні вісті», «Вечірній Київ», «Комсомольская правда в Украине», журнали «Фітнес-Ревю», «Залізний світ» («Железный мир») тощо. Навіть якийсь час видавав власну рекламно-інформаційні газету «Київський інформатор», для якої готував статті з історії Києва.
Для душі подорожував Україною і знімав різноманітні цікавинки, спочатку звичайною відеокамерою, а потім – за допомогою дрону. З цього монтував невеличкі краєзнавчі сюжети, які розміщував на кількох власних ютуб-каналах. Також займався спортивною репортажною зйомкою: готував репортажі з турнірів з пауерліфтингу та викладав їх у Ютубі.
Чи допоміг мені в роботі мій «червоний диплом» КПІ? Звичайно. Маючи інженерну освіту та навички з пошуку і систематизації необхідної інформації, значно легше працювати в галузі технічної журналістики, якою я займаюся останні два роки. І з будівельними інженерами я спілкуюся майже однією мовою.
Чому вирішив стати блогером: для Вас це – свобода від прив’язаності до певного офісу і часу, свобода у виборі тематики? Привабили нові технології з більшим доступом до людей?
Ніколи не намагався ставати блогером. Навпаки – терпіти не можу цього слова. Себе позиціоную як інфраструктурного оглядача, тобто людину, яка детально та всебічно показує й пояснює глядачам усі технічні аспекти якогось ремонтного або будівельного процесу, що відбуваються на соціально значимих інфраструктурних об’єктах. Блогер, у моєму розумінні, це людина, яка більше ділиться з підписниками власними думками та міркуваннями на якусь тему. Хоча не буду сперечатися, що інколи елементи блогерства в моїй роботі присутні.
Як став саме інфраструктурним оглядачем? Майже випадково, хоча, вважаю, що насправді випадковостей в житті не існує. Після звільнення у 2017-му році з посади генерального директора займався різними справами, паралельно шукаючи нову роботу. Вільного часу стало значно більше, тому став частіше знімати якісь інформаційні сюжети про те, що відбувалося та навколо мене та викладав їх на власному «іменному» каналі.
У березні 2019-го одним з таких міні-оглядів став репортаж зі щойно закритого на ремонт столичного Шулявського шляхопроводу. Тоді я не лише показав своїм 120 підписникам сам шляхопровід, але й докладно прокоментував те, що вже встигли зробити мостобудівники за добу, яка минула з моменту перекриття.
Навіть не зовсім очікувано для мене цей огляд викликав інтерес у глядачів, люди почали коментувати, просили продовжити тему та показувати, що буде відбуватися з мостом надалі. Пішли підписки, перегляди. Протягом наступного місяця я зробив кілька оглядів демонтажу Шулявського, в т.ч. з аерозйомкою. Глядацький інтерес зростав. Потім мені першому з усіх пощастило зняти з дрону процес переміщення цілого мостового прольоту за допомогою мультивілерів МАММОЕТ.
Мій фото- та відео-репортажі розповсюдили найбільш впливові новинні інтернет-ЗМІ. І після цього кількість моїх підписників пішла вже на тисячі, переглядів – на десятки і сотні тисяч. Люди люблять якийсь ексклюзив, а ще обожнюють, коли їм все докладно та доступною мовою про це пояснюють.
Мої огляди «розмовні» – мають середню тривалість півгодини і більше.
Я зрозумів, що знайшов перспективну тему, на якій я розуміюся, яка цікава мені самому та людям, та про яку я можу докладно та зрозуміло розповідати. Почав цілеспрямовано працювати в ній: розширював перелік об’єктів по Києву, налагоджував стосунки та зв’язки на будівельних майданчиках від рядових робітників до керівного складу, підвищував власний рівень розуміння саме будівельних процесів, оскільки за освітою маю дещо інший інженерний напрямок.
Робота справді цікава та захоплююча. Настільки, що нещодавно я на її користь відмовився від досить цікавої пропозиції знов зайняти керівне крісло в одному з київських спортивних клубів. А багаторічний досвід керівної та менеджерської роботи, поєднаний з технічним, дозволив швидко зростати професійно в цій галузі.
Замовних репортажів у моїй практиці не буває, теми обираю на свій розсуд. Вважаю: що цікаво мені самому, те буде цікаво і для інших. Так і виходить – число відвідувачів, як уже сказано, постійно зростає, а це вже приносить заробіток. Зокрема, певний заробіток приносить реклама на ютубі. До того ж, як і багато ЗМІ в Україні, маю спонсорські внески від людей, яким подобаються мої репортажі. Тоді відчуваю себе справді народним оглядачем.
Чому зараз технічна журналістика і, зокрема, мости? Яка ще тематика цікавить?
Чому дороги та мости? По-перше, в цілому поважаю робочі професії та людей, які створюють щось матеріальне, корисне. І будівельники тут стоять на особливому місці. Адже вони створююсь те, що потім слугуватиме людям довгі десятиліття та навіть століття. Крім того, в дорогах та мостах є щось символічне. Навіть містичне – вони з’єднують простір, людей.
Крім мостів та шляхів, у тій самій тематиці висвітлюю хід будівництва метрополітену, парків, реконструкції вулиць – розповідаю про все, що змінює обличчя нашого міста та країни і що впливає на життя багатьох людей.
Звідки черпаєте інформацію – як дізнаєтеся, де, наприклад, будується або ремонтується міст? З кимось спілкуєтесь, щоб розповісти про те, як ведеться будівництво?
Дізнаюся про ремонти та будівництва з найрізніших джерел. Багато пишуть глядачі, і я завжди намагаюсь тісно комунікувати з ними. Про якісь об’єкти розповідають робітники або керівники будівельних фірм, з якими теж постійно спілкуюся. Про щось дізнаюся з новин. Оскільки переважна кількість соціально значимих будівництв та ремонтів робиться на замовлення державних установ: «Київавтодору», «Укравтодору», місцевих органів влади, то тісно співпрацюю також і з ними.
Про хід будівництва також довідуюсь від замовників, підрядників, багато чого відслідковую самостійно, адже роблю цілі серіали, послідовно показуючи перебіг подій на конкретних об’єктах.
Інформація на Facebook, Instagram, Telegram повторюється чи різниться? Коли встигаєте монтувати?
Основну інформацію в зазначених мережах я дублюю. Проте додатково розміщую пости відповідно до специфіки кожної з цих мереж. Тобто у Фейсбуці більше текстових повідомлень, інстаграм використовую задля розміщення фото або коротких відео-анонсів, особливо, коли я подорожую та не маю змоги вчасно монтувати повноцінні огляди. Телеграм – переважно для об’яв.
Монтую у вільний від зйомок час. Переважно вночі.
Поїздки по Україні кимось фінансуються чи це власні кошти?
У таких структур, як «Укравтодор» та у місцевих органів влади існують певні програми співпраці з журналістами. Їм цікаво, щоб їхні об’єкти були всебічно та неупереджено висвітлені. Я теж зацікавлений у більшій кількості інфраструктурних цікавинок. Для журналістів час від часу влаштовуються поїздки, і я користуюся такою можливістю дістатися до віддалених від Києва місць. В межах Київської області пересуваюся по об’єктах самостійно. Також інколи випадає можливість проїхати по будівництвах певного підрядника разом з його прес-службою. Цим також не нехтую.
Якщо ж питання стосується оплати за мою роботу, то я не працюю на замовлення і всі, з ким я співпрацюю, про це знають. Тобто, я не отримую оплати від тих, хто допомагає мені подорожувати Україною, в обмін на якісь схвальні огляди. Я не вихваляю політиків при владі, або керівників цих структур, взагалі намагаючись уникнути згадок про якихось керівних персоналій, де лише це можливо. Але, я усіляко намагаюся пропагувати у своїх оглядах повагу до важкої праці простих будівельників, дорожників, мостовиків.
В поїздках Ви зустрічаєтесь з журналістами. Які враження від сьогоднішньої місцевої і регіональної журналістики?
Власною персоною з журналістами зустрічаюся дуже рідко. Переважно, бачу у ЗМІ плоди їхньої праці. Ті, кого знаю особисто, переважно приємні та професійні люди. Особливо саме в регіонах у журналістів ще залишилося поняття совісті, доброти. У Києві від журналістів у мене не дуже приємні враження. Тут вони переважно намагаються зробити дешеву сенсацію на негативі, відшукати лише погане та «роздмухати» це, ігноруючи позитивні моменти. Є велика заангажованість. Є зухвале перекручування фактів.
До того ж, київські журналісти дуже часто поняття не мають про те, що вони висвітлюють. Навіть, коли налаштовані позитивно. Немає спеціалізованої журналістики. На моє запитання про це я неодноразово чув відповідь: «Вчора редактор посилав мене розказувати про лікарню, сьогодні я роблю репортаж про будівництво мосту, а завтра – огляд кінофестивалю…».
Натомість, регіональні журналісти відкриті до співпраці, час від часу використовують мої матеріали з поїздок для своїх публікацій та завжди дослухаються до порад, щодо правильного викладення якихось технічних подробиць, на яких вони можуть не дуже добре розумітися.
Чому вирішив приєднатися до НСЖУ?
НСЖУ – сама впливова, авторитетна та найстаріша з існуючих українська професійна журналістська Спілка. Все життя звик приєднуватися до найкращих. Мені це, вірю, допоможе удосконалювати мій професійний журналістський рівень, можливо, допоможе знайти певні корисні в роботі зв’язки. Від моєї праці Спілка, сподіваюся, теж отримає користь. Адже, наскільки я встиг помітити, професійних технічних оглядачів в Україні є не так багато. Про це свідчить щоденне зростання моєї аудиторії (на сьогодні вже понад 35 000), а також відгуки глядачів.
Розмовляла Ольга Войцехівська
