Незалежність держави вимірюється не лише силою армії чи міцністю кордонів. Вона живе у мові, книгах, пам’яті про своїх Героїв, у людях, які навіть під звуки сирен не зрікаються України. Саме такою є історія журналіста, краєзнавця і письменника з Гуляйпільщини Івана Кушніренка. Поки російські ракети намагаються знищити українські міста, він продовжує робити те, що теж є боротьбою, – пише статті та книги, у яких зберігає історію, правду й душу свого народу.
Сирена. Вибух. Ще один.
У Запоріжжі вже майже немає ні днів, ні ночей без повітряних тривог. Місто, яке стало прифронтовим форпостом, щодня здригається від російських ракет, авіабомб і дронів. Люди навчилися жити між сигналами тривоги, але звикнути до війни неможливо. Вона виснажує фізично, спустошує морально, забирає сон і спокій.
Кожен рятується по-своєму. Хтось іде допомагати військовим, хтось працює без перепочинку, хтось молиться, а хтось знаходить прихисток у творчості.
Наш земляк із Гуляйпільщини, письменник, журналіст, краєзнавець, член НСЖУ та НСПУ Іван Кушніренко знайшов свій спосіб вистояти. Він пише книги. Пише тоді, коли над містом кружляють «шахеди». Пише після безсонних ночей. Пише, коли серце стискається від новин із рідного Гуляйполя.
Каже, що саме робота не дозволяє впасти у відчай. За роки творчості він написав багато нарисів, які склалися в 106 книг. Із них шістнадцять народилися вже під час великої війни. І це не просто цифри. Це – сто шість історій любові до України.
Любов до рідного слова, за яку довелося заплатити
Доля Івана Кириловича сама по собі нагадує роман.
Він народився 1 січня 1947 року в станиці Чорноріченській Краснодарського краю. Його батьки були українцями, яких свого часу голод вигнав із Запорізького степу. Та серце родини завжди залишалося українським.
Дитинство Івана минуло вже на Гуляйпільщині – серед безкраїх степів, співучих людей і особливої любові до рідної землі.
Навчаючись у Запорізькому педагогічному інституті, він разом із кількома студентами та викладачем Віктором Чабаненком був відрахований… за любов до української мови.
Тоді радянська влада вважала це небезпечним. Минули десятиліття, і саме українське слово стало головною справою його життя.
Гуляйполе, яке довелося залишити
Майже все своє життя Іван Кушніренко прожив у Гуляйполі.
Понад тридцять п’ять років працював у районній газеті «Голос Гуляйпілля», а двадцять із них очолював редакцію. Саме він щодня розповідав про життя хліборобів, учителів, медиків, ветеранів, звичайних трудівників, зберігаючи історію рідного краю газетним рядком.
Здавалося, так буде завжди. Та прийшла війна. Після початку повномасштабного вторгнення Іван Кирилович із дружиною ще майже місяць залишалися у рідному місті. Щоночі спускалися до підвалів. Чули, як над дахами пролітають снаряди. Дивилися, як дедалі більше сусідів залишають свої домівки. А потім і самі сіли до евакуаційного автобуса. Вони їхали до Запоріжжя, залишаючи позаду не просто будинок. Залишали там все своє життя.
Два місяці мовчання
Навіть людину, яка все життя працювала зі словом, війна може позбавити можливості писати.
– Я два місяці був у штопорі. Не міг написати жодного рядка. Здавалося, що разом із домом залишив і самого себе, – пригадує письменник.
Повернутися до творчості допомогли люди.
Іван Кирилович із великою вдячністю говорить про Центр журналістської солідарності Запоріжжя, який став для журналістів-переселенців місцем, де можна було не лише отримати допомогу, а й відчути себе потрібним.
– Ми ніби відтанули душею. Щиро дякую координаторкам Центру Наталії Кузьменко та Валентині Манжурі. Їхня підтримка була не формальною, а по-справжньому людською. Саме вона допомогла знову сісти за письмовий стіл.
З того часу письменник практично не припиняє працювати.
Коли книга стає пам’ятником Герою
Війна назавжди змінила тематику його творчості. Сьогодні Іван Кушніренко дедалі частіше пише не про минуле, він пише історію, яка твориться просто зараз.
Особливе місце у його творчості посідають книги про захисників України.
Насамперед – про земляків із Гуляйпільщини, Пологівщини, про тих, хто вже ніколи не повернеться додому, про тих, кого ще чекають рідні, про тих, хто й нині стоїть на передовій.
Окремий розділ його життя – співпраця з воїнами легендарної 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського з Івано-Франківщини, які понад чотири роки боронили Гуляйпільський край.
Саме їм присвячено тритомне видання «Оборонці Гуляйпільського краю», створене разом із Наталією Михалків – учителькою з Надвірної та матір’ю загиблого захисника, якак зараз мешкає на Івано-Франківщині.
І це вже були не просто книги в його творчості, це – народні Книги пам’яті.
Визнання, яке зобов’язує
За десятки років праці Іван Кушніренко став автором книг, без яких сьогодні важко уявити історію Гуляйпільщини.
Його дослідження, художні твори, краєзнавчі видання, книги про Нестора Махна, барона Корфа, історію сіл, людей і цілих поколінь давно стали частиною культурної спадщини Запорізького краю.
За свою працю він удостоєний ордена «За заслуги перед містом Гуляйполем», медалей «За розвиток Запорізького краю», «За заслуги перед Гуляйпільським краєм», відзначений численними дипломами й подяками.
Книга «Гніздо сивого птаха» стала лауреатом загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».
Не так давно письменник отримав ще одну, мабуть, найдорожчу серцю відзнаку – Подяку Івано-Франківської обласної організації Національної спілки журналістів України за книги про Героїв 102-ї бригади, яку в знак глибокої пошани надіслала до Запоріжжя координаторка ЦЖС та відповідальна секретарка Івано-Франківської обласної організації НСЖУ Вікторія Плахта. Цю відзнаку письменнику урочисто вручила голова Запорізької обласної організації НСЖУ Наталія Кузьменко, підкресливши значущість його діяльності для всієї журналістської спільноти та суспільства загалом.
…Попереду – ще багато книг. На столі Івана Кириловича вже лежать нові рукописи. Серед них і четверта книга «Оборонці Гуляйпільського краю», нові дослідження з історії рідної землі, художні твори про людей, які переживають війну. Вони потрібні не авторові. Вони потрібні Україні!
У День Незалежності ми вкотре дякуємо тим, хто боронить Україну зі зброєю в руках. Але поруч із ними є люди, які тримають інший фронт – фронт пам’яті, культури й українського слова.
Саме на цьому фронті вже багато десятиліть стоїть Іван Кушніренко. Його книги народжуються під звуки повітряних тривог, серед болю втрати рідного дому, серед тривоги за Гуляйпільщину. У них живе все те, що ворог так прагне знищити: українська мова, історія, людська гідність, пам’ять про Героїв і любов до рідної землі.
Бо незалежність – це не лише дата в календарі. Це щоденний вибір залишатися українцем, говорити рідною мовою, берегти свою історію, не дозволити стерти правду про свій народ.
І поки Росія намагається руйнувати міста, письменник із Гуляйпільщини вперто будує майбутнє – сторінка за сторінкою. Він знає: ракети руйнують будинки, але безсилі перед словом, якщо воно живе в серцях людей.
Колись історики описуватимуть цю війну за архівами й документами. А наші діти та онуки відчуватимуть її серцем, читаючи книги Івана Кушніренка. Бо в них — не лише історія війни. У них – історія Незалежності України, у них – біль, любов до рідної землі, пам’ять про Героїв, написана людиною, яка не скорилася перед злом.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Тамара Борт
