Перегляди його документальних фільмів про Україну набирають мільйони. Ізраїльський фотограф і автор документальних фільмів Едвард Капров (франко-німецький канал Аrte tv) вчергове працює в Харкові. Яке це за рахунком його відрядження в Україну і саме в Харків, вже збився з рахунку. Уперше був тут вже в березні 2022-го. Каже тоді привела не так робота, як відчуття спорідненості.
«Моя родина з Харкова. У мене з цим містом особиста історія. У мене тут поховані родичі. Скільки разів я вже був в Україні за ці майже чотири з половиною роки? Напевно, разів десять, я вже не пам’ятаю. Тепер Харків для мене – це така собі база, вже звідси я їжджу на Донбас, до Херсона».
Едвард Капров не документує війну як новинар. Його проєкти часто потребують місяців роботи. Тільки зйомки для першої фотовиставки тривали близько півтора року. Наскрізною темою проєкту стала паралель між війнами.
«Перші півтора року я знімав в Україні фотосерію, яку створював за допомогою історичної техніки – «на склі». Це найперша техніка фотографії, за допомогою якої було задокументовано Першу світову війну, а саме Кримську війну, у 19 столітті. Мені було важливо провести історичну паралель, що, на жаль, нічого не змінилося. Змінилися, безумовно, якісь візуальні речі. З’явилися нові фактори, зброя, телефони. Але, насправді, на жаль, людство не змінилося. І мені хотілося показати це цим проєктом. Тому що він виглядає – для тих, хто його бачить, – так, ніби фото зняли багато років тому. Насправді ж усе знято зараз».
Капров зняв три стрічки про Україну. У першій («Україна: фотограф на війні») показує війну від першої особи. Показав свою роботу – свій півтора річний шлях фотографа в Харкові, Бахмуті, Сумщині, Києві.
«Я прийшов у світ журналістики як фотограф. Але останнім часом я вже не зовсім фотограф, бо за останні роки вже вийшло чотири моїх фільми на франко-німецькому каналі Аrte tv. Ці проєкти привернули увагу аудиторії, ерудованої аудиторії, а це важливо ще й тому, що інтерес міжнародної преси до новин в Україні давно ослаб. Фільм був на виставках, викликав великий резонанс, отримав премію».
У 2025 році світ побачив фільм Едварда «Україна: Донбас – між життям і смертю».
«Моя назва фільму була «Де живе Бог». Я, насправді, не завжди можу планувати свої поїздки і якусь чітко окреслену тему. Я іноді просто їду, бо відчуваю, що маю бути тут. І ось у тій поїздці так вийшло, що евакуатор на Донбасі, який вивозить людей із сіл, інші мої герої – медики, у яких я був на Куп’янському напрямку – усі вони говорили про Бога. У мене є таке відчуття, що, оскільки я не живу тут, я приїжджаю час від часу, тому в мене є ось цей привілей, скажімо так, бачити те, що відбувається, у розрізі. Я бачу ось ці всі стадії горя, через які люди тут проходять, я їх бачу особливо явно, тому що я не перебуваю тут постійно. І щоразу, коли я приїжджаю, відчуваю, як щось в людях змінюється. Тобто, та стадія, коли вийшов другий фільм, це була стадія такого вже прийняття і при цьому пошуку якогось сенсу, пошуку ось цього Бога. Тобто, не випадково, що під час цієї поїздки всі зі мною говорили про Бога, так чи інакше, про те, де живе Бог. На стабпункті лікарі мені сказали: «Бог не живе в церквах, Він живе в операційній». А потім додали: «А сьогодні Бог взяв вихідний». Тоді якраз помер солдат на операційному столі».
У 26-му – автор показав Херсон у стрічці «Україна: цивільні у пеклі дронів».
«І Херсон, безперечно, дуже сильно відрізняється від усього іншого фронту, бо це місто, яке розташоване не в зоні обстрілу, а саме на лінії фронту».
Едвард згадує, зйомки в Херсоні, які були неймовірно складними і дуже ризикованими. Вже навесні 26-го року автор відчув потребу в додатковому захисті: не тільки броні, а і детекторі дронів. Літня Харківщина теж вже вимагає роботи з гаджетами, які моніторять небо.
«Я від колеги дізнався, що в Харкові працює журналістській Центр, де можна взяти детектор дронів. Я вже в попередньому відрядженні до Херсона розумів, що детектор дуже потрібний. Але тоді я працював один, і я розумів, що сам не впораюся з усіма завданнями: і зйомками, і безпекою. А цього разу в Харкові, я звернувся і отримав детектор. Є можливість – варто використати її. Така послуга важлива ще й тим, що переважна більшість журналістів – це незалежні журналісти, які їдуть за свої кошти знімати Україну. Тобто їдуть і ризикують своїми життями, і своїми фінансами, щоб документувати цю війну. Це важливо розуміти. Тому така підтримка безпеки – це круто. Ви молодці».
Зараз тема, яку хоче розкрити Едвард Капров, – це люди, які роблять свій вибір, йдуть добровольцями, змінюючи в’язницю на лінію фронту.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (координатор Ганна Черненко).
Харківський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: