«Документальна фотографія – це мій шлях», – каже Андрій Андрієнко, відомий український фотограф, який знімає для «Associated Press». Його фото з Бахмута, Краматорська, Оріхова, Гуляйполя публікуються у провідних виданнях світу. Нині Андрій іде служити у Збройні Сили України, де, враховуючи його досвід, зможе зробити максимум, щоб про тяжку роботу українських військових світовий загал знав ще краще.
Сьогодні фотографії Андрія Андрієнка, зняті для АР і гонконгського інформаційного агентства «SOPA Images», публікують провідні світові видання – «The Washington Post», «The Guardian», «The New York Times», «Los Angeles Times», «China Daily» тощо. В АР Андрієнко співпрацює зі штатними фотографами агентства, відомими українськими фотожурналістами Єфремом Лукацьким і Євгеном Малолєткою.
– Я працюю на міжнародну аудиторію. Оскільки мої фотографії бачить весь світ, я намагаюся максимально зрозумілою фотографічною мовою донести інформацію про те, що в нас відбувається, – розповів Андрій Андрієнко в інтерв’ю НСЖУ. – Звісно, робота для таких провідних світових агентств, як АР, дуже піднімає планку. Навіть рядову ситуацію ти повинен відпрацювати настільки, щоб твої фотографії були гідні показу всьому світові.
Шлях у журналістику фотограф з Краматорська розпочав із любительської вуличної фотографії. Відтак його запросили у «Діловий Слов’янськ», а з 2019 року залучили до співпраці з АР.
«Коли знімаєш війну, психологічно рятує те, що між тобою і цим жахом – камера»
– Свою роботу в прифронтовій зоні я розпочав зі зйомки «aftermath»: це англійське слово, яке означає наслідки. У нас під Слов’янськом є селище Семенівка, там у 2014 році були активні бойові дії. Там розташована лікарня, яку було зруйновано, в Семенівці залишалися укріплення бойовиків «ДНР». Для «Ділового Слов’янська» я знімав людей, показував, що змінилося у Слов’янську і Семенівці. Потім продовжив цю роботу на широкій прифронтовій смузі від Станиці Луганської до Мар’їнки. Приїжджав громадським транспортом, а далі йшов пішки з фотоапаратом в руках.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Андрій став знімати наслідки прильотів, людей під час евакуації… Багато працював на краматорському вокзалі, який став великим пунктом збору переселенців, які прямували на захід. Це була дуже емоційна зйомка. Андрій бачив людську паніку, безвихідь. Він проводжав у Краматорську безкінечні евакуаційні поїзди. Багато провідників його вже знали, і він просив їх: «Випийте у Львові за нас тамтешньої кави!..»
8 квітня 2022 року на краматорський вокзал стався жахливий приліт, унаслідок якого загинула 61 людина, а 121 отримала поранення. Андрій не постраждав, бо в той момент не був на вокзалі. Прибувши одразу після удару, він на якийсь момент заціпенів від того, що побачив.
– Стільки жертв, кров… Це була для мене перша зйомка настільки жахливої події, – каже Андрій. – Фото оцієї дитячої іграшки, конячки, залитої кров’ю, потім передруковували по всьому світу, а саму іграшку доставили в ООН. Мені страшно думати, чия кров на цій конячці… Коли знімаєш війну, психологічно рятує те, що між тобою і цим жахом – камера. Вона слугує таким собі фільтром, емоційним щитом, і тобі психологічно дещо легше. Але потім, коли приїжджаєш після зйомки додому, приходить усвідомлення того, що ти знімав. І того, що це треба показувати іншим…
За словами Андрія, важливою складовою роботи фотожурналіста є емпатія, розуміння того, що нині переживає той, кого ти знімаєш.
– У репортажній фотографії, особливо з місць трагедії, важливо, щоб фотографа бачили, – каже Андрій. – Тому я не використовую апаратуру, яка дозволяє знімати здалека. З іншого боку, важливо не підходити занадто близько, не лізти зі своєю камерою в обличчя людині, в якої і так горе чи емоційний вибух. Підійти треба не поспішаючи. Людина тебе бачить, і ти по її реакції розумієш, чи можна її знімати.
Андрій каже, що намагається знімати один. Занадто часто йому доводилося бачити, як впливає на людей натовп напористих журналістів з їхніми камерами і мікрофонами, які вимагають коментарів і задають нетактовні запитання. У таких ситуаціях люди реагують по-різному, в декого виникає паніка, а в декого – і агресія.
– Звісно, кожен журналіст хоче зняти або саму подію, або її наслідки максимально відразу після того, як сталася подія. «Жесткач»: усе горить, загиблі, поранені… Але, як каже фоторепортер Єфрем Лукацький, «своєї картинки треба дочекатися», – цитує Андрій Андрієнко.
Він каже, що свою цінність мають і фотографії, зроблені через якийсь час після події. Досвідчений фотожурналіст може приїхати й коли інших фоторепортерів на місці вже нема.
– Ти можеш спокійно поспілкуватися з людьми, зблизитися з ними, щоб вони нормально реагували на твою роботу. І бачиш – щось зорганізувалося, підійшли люди, і в тебе вийшло зображення, яке найкраще описує ситуацію, – розповідає журналіст.
«Четвертий день війни»
Напевне, найвідомішу свою фотографію Андрій Андрієнко зробив 27 лютого 2022 року. Вона так і називається – «Четвертий день війни». Світлина експонувалася у складі виставки НСЖУ «Україна: журналісти в зонах бойових дій» у Парижі, Брюсселі, Вільнюсі, містах України.
– Коли я зробив цю фотографію на вокзалі в Краматорську, ще до його обстрілу, не міг уявити, що вона викличе такий резонанс, – зізнається Андрій Андрієнко. – Я побачив, як один військовий біжить до вагона евакуаційного потягу. Виявляється, його дівчина вже практично поїхала, а він хотів з нею попрощатися. Як я потім дізнався, це був прикордонник Краматорського прикордонного загону на ім’я Віталій. Він прощався зі своєю дівчиною, тепер уже дружиною Альбіною.
Фото поширило агентство АР, а на початку березня Андрієнка знайшов литовський художник Лінас Казюленіс. Він запитав, чи може він за фотографією намалювати мурал. Андрій дозвіл дав, і художник виконав мурал на стіні Литовської військової академії.
Трохи згодом паризький вуличний художник Крістіан Гемі, відомий як С215, створив такий стінопис у Львові, а одна канадська художниця написала картину і продала її з аукціону, перерахувавши кошти на підтримку України. Крім того, незабаром світлина потрапила на обкладинку книжки Андрія Пермякова «Залізна евакуація», виданої за підтримки «Укрзалізниці».
А у квітні 2022 року фотографа знайшов професійний музикант зі Швеції Роланд Джунелл. Він сказав, що світлина надихнула його на написання пісні «Навіть у ці важкі часи»…
«Відому фотографію, яку ви бачите в цьому відео, зробив Андрій Андрієнко, – написав у анотації до кліпа Роланд Джунелл. – У травні 2022 року я попросив у Андрія Андрієнка дозволу на її використання. Я йому сказав, що пісня вийде восени, й він відповів: «Сподіваюся, ми доживемо, щоб почути вашу пісню». Ми присвячуємо цю пісню Андрію та всім героям, які захищають свої родини та Батьківщину…»
«Добре працюється з пресофіцерами, які розуміють, що потрібно журналістам»
На початку війни Андрій працював у Бахмуті, Святогорську, Лимані. Влітку 2022 року відвіз свою родину в Запоріжжя, а сам згодом повернувся на Донбас.
– І ось я знов у Бахмуті. Це – мої рідні місця. Я там бував дуже часто, Бахмут мені дуже подобався, і важко було бачити, як усе руйнується на очах… – згадує Андрієнко.
Досвідчений фотожурналіст наголошує, що працюючи в небезпечних зонах, у тому числі на фронті, важливо мати не лише каску, бронежилет і тактичну аптечку, а й… знання про те, як себе максимально убезпечити. Варто тримати при собі краплі для промивання очей, а якщо працюєш із артилеристами, – беруші для вух.
– У запорізькому Центрі журналістської солідарності мені дали чудовий посібник для журналістів, виданий «Репортерами без кордонів» і локалізований в Україні Національною спілкою журналістів України. Це дуже гарний посібник, і я його раджу всім журналістам, – каже Андрій Андрієнко.
Останнім часом він працює в Запорізькій області. За сприяння обласної ДСНС знімав у Оріхові, Гуляйполі, Степногірську. Наразі співпрацює тільки з військовими – у 65, 118 окремих механізованих, 141 окремій піхотній бригадах, 15 бригаді оперативного призначення Нацгвардії «Кара-Даг». Працюючи у 65-тій бригаді, цьогоріч у березні знімав у Роботиному. «Ви перша журналістська група, яка ходить по Роботиному серед білого дня і не боїться», – сказав тоді пресофіцер. Ця група стала й останньою – після неї в Роботиному вже ніхто не знімав, село невдовзі стало сірою зоною.
І ось підійшла й Андрієва черга бути мобілізованим.
– Хоч мені незабаром 49, але я ще дещо можу, – каже він. – Мене запросили служити у знаменитій 65 бригаді, яка несе службу на Оріхівському напрямку і з діяльністю якої я вже добре знайомий. Усі наш пресофіцери – високі професіонали, але під час поїздки в Роботине особливо вразила професійна робота колеги в погонах, члена НСЖУ Сергія Скібчика. Добре працюється з пресофіцерами, які розуміють, що потрібно журналістам, розуміють, що таке відео – з інтерв’ю, коментарями, і що таке фото, коли ти повинен показати максимум без слів. Враховуючи мій досвід і мою кваліфікацію, сподіваюся, що, вдягнувши погони, зможу продовжити роботу фоторепортера і таким чином принести ЗСУ якнайбільше користі.
Здавалося б, зробити цікавий, по-справжньому оригінальний знімок дуже важко. Мистецтву фотографії 150 років, за цей час «знято все». Але, як каже Андрій Андрієнко, завжди є шанс «зняти щось своє».
– Можливо, людина цікава, а можливо в якусь секунду в її очах відобразиться світло – не так, як завжди… Вся річ – у тому, як зняти. В цьому фокус, – каже майстер.
Американка Марі Колвін, котра стала легендою воєнної журналістики і, на жаль, загинула в Сирії в 2012 році, казала, що головна мета журналіста на війні – гуманістична: хоча це здається неможливим, робити все, щоб воєн було менше. У цьому Андрієнко її підтримує.
– Зрозуміло, що війни не закінчаться, але ми віримо, що завдяки нашій роботі зла у світі стане менше, – каже він.
Фронтові світлини Андрія Андрієнка
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
