Ольга Мусафірова – київська журналістка «Нової газети», медіаекспертка – про літературний репортаж та гроші в журналістиці
У журналістиці Мусафірова давно. Тільки власкором «Комсомольськой правды» (спершу всесоюзної, потім – російської) вона працювала понад 20 років. Тож її можна назвати представницею старої школи журналістики: коли десь сталася варта уваги подія, вона не переписує тексти з інтернету, а їде, як то кажуть, в поле.
Не дивно, що її запросили поділитися досвідом з журналістами, котрі стали лідерами литовсько-українського проекту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України». Тема, яку вона обговорила з молодшими колегами, звучала так: «Прийоми успішного сторітелінгу: показуємо проблему через історії людей. Як помірковано висловити думки та емоції людей та об’єктивно розповісти історію?».
Ольга Мусафірова:
– Сторітелінг я б назвала літературним репортажем. І тут ключовим є слово література. Хоч вона й газетна. Не будемо зараз говорити про роль літератури в житті, а от про те, що можна кожного газетяра перетворити частково на письменника, про це поговоримо. Чому я говорю про репортажі? Це те, чого часто вимагають від власкора. Звісно, насамперед робота власкора вимагає політичного репортажу. Але був у мене в житті такий період, коли я не могла писати політичні репортажі, бо не хотіла бруднити руки через політику видання. І постала дилема: як протриматися до кращих часів, щоб не зганьбитися як професіоналу, і водночас, заробляти гроші. У цей час я зосередилася на літературних репортажах, де практично немає політики. Хоча, всі ми розуміємо, загалом політикою просякнуте все наше життя. Отже, я певний час не писала саме політичні репортажі, а лише зосереджувалася на людських історіях. І, що важливо, такі тексти – легкі, цікаві, сюжетні, – беруть різні видання. Якщо з політикою окрема історія, то історії людей беруть практично всі видання. І це давало змогу заробити гонорари.
– Не вірте тому, хто говорить, що лонгріди не читають. Якщо текст класний (це не синонім слова веселий), то читають ще й як! Але для того, щоб писати довгі і цікаві тексти, нам слід виховати себе як оповідача екстра класу. І я б не сказала, що це аж таке складне завдання. Водночас в історіях людей немає такого скандалу, як в політичних темах. Але треба вчитися шукати те, що зацікавить читача. До речі, коли ти пишеш про хороших, неординарних успішних людей, твій внутрішній стан теж стає кращим, ніж коли б ти писав про вбивства, інтриги, скандали.
– Що ж нам робити, щоби текст привертав увагу і йшов на ура? Для цього, повторюся, треба стати оповідачем екстра-класу. Я, наприклад, почала використовувати наступний засіб: зберіть родину чи друзів і почніть їм розповідати якусь абсолютно побутову історію, яка з вами трапилася. Можливо, ви пішли в супермаркет, у метро… Ніби елементарне завдання, але розкажіть так, щоб дійсно зацікавити. Розповідати, наприклад, п’ять хвилин не так і легко. По слухачах ви побачите, нудно їм, чи ні. Як розповідати, щоб завоювати увагу? Розповідайте не банально, а зупиняйтеся на деталях. Розповідайте не рваними реченнями, а зв’язними. Це гарне тренування. Стежте за тим, щоб розповідь була вибудувана, як маленький літературний твір: зав’язка, експозиція, кульмінація, розв’язка. І це протягом п’яти хвилин. Я давала так завдання кілька разів у Києво-Могилянській академії. У будь-якій аудиторії є декілька дуже гарних і рішучих дівчат чи хлопців. Цікаво спостерігати за такою вправою. Людина починає швидко, але опісля губиться. Якщо ви натренуєтеся і будете гарно розповідати, то в якийсь момент це переливатиметься й у тексти.
– Що б я порадила ще? Читайте якісну гарну літературу. У кожного є близький вам автор. Читайте книги. Назвати прізвища? Василь Аксьонов, Олександр Кабаков, Діна Рубіна. Перераховую тих письменників, які мені близькі. І коли заглиблюєтеся в їхні тексти, то, врешті, і самі починаєте писати краще. Якось мені навіть товариш сказав, що ось цей мій текст перегукується з Рубіною. Тут я зрозуміла, що треба припиняти, бо кожен повинен мати свій власний стиль, та все ж треба навчатися в письменників майстерності оповіді.
– У кожного з вас має бути хтось з улюблених журналістів. Читайте їх, звертайте увагу, як вони будуть матеріали. Окрім читацького захвату, розглядайте твір, як навчальний посібник. В Україні можна звернути увагу на Дмитра Фіоніка. У нашій російській редакції для мене такою людиною є Олена Костюченко. Її репортажі дуже цікаві. І вчитися у досвідчених колег – це нормально, це не плагіат, а взаємообмін. Бо всі ми одне одному і учні, і вчителі.
– Щоб гарно написати, спершу також треба стати генієм спілкування. І тут важливо не лише говорити, а й слухати. Я сама досі боюся спілкування з людьми. А якщо я скажу щось не так? Якщо вони мені не довіряться? Тому спершу, приїхавши у відрядження, починаю говорити сама. При цьому, виконую всі ті вправи, про які говорила, на рівні підсвідомості. Чи слухають мене уважно? Чи цікаво їм? Чи є зоровий контакт? Адже і для пересічної людини зустріч з журналістом – це стрес. Тож спершу треба налагодити взаємозв’язок, щоб співрозмовник розумів, що ви, в принципі, нормальна людина. І що вам будуть цікаві його теми. А без цікавості наша професія не може існувати. Якщо ви їдете в відрядження відбути номер, то не напишете гарний репортаж, герої вам не розкриються. А коли є контакт, то інколи людину неможливо спинити. Це той кайфовий момент, коли герої стають співавторами матеріалу. Але не забуваємо слухати і чути!
– Важливо не витягати диктофон і не псувати ситуації. Часто люди бояться диктофону. Виключення, коли ваш репортаж містить елементи розслідування. А якщо це звичайні люди, то, послухавши їх, відійдіть під найближче дерево і законспектуйте деталі, загальні штрихи, контекст. Усе аудіо вам і не буде потрібне, а от штрихи важливі. Це і є стиль тої класичної журналістики, можливо, ще радянського періоду в стилі Анатолія Грановського. Він писав нариси і репортажі, якими зачитувалася вся країна. Бо не диктофон працював, а людина працювала.
– Що пораджу по текстах? Якомога менше прикметників, уникайте зменшених форм, бо якщо пишете для дорослих людей, а не дітей, цього не треба. Працюйте з дієсловами, спробуйте короткі називні речення, це динаміка. Не бійтеся говорити в тексті «Я». Але і не перебільшуйте. «Я» може бути використане, коли треба підсилити головну думку. Ви такий самий учасник події, в яку вас занурюють ті, до кого ви приїхали. Але не вживайте «Ми». Бо тоді незрозуміло, чи ви приїжджали один, чи цілою компанією? Ні, ви один. Також слід пам’ятати, що журналісти – дилетанти, які мають уявлення про все на світі, але шматочками. Тож, коли зрозуміли куди і для чого їдете, підготуйте якусь базу, щоб, приїхавши, ставити потрібні питання і не зганьбитися. Але інший бік цієї тези наступний: не бійтеся ставити уточнююче запитання, бо показувати себе занадто розумним теж не варто. І кажіть «ой, як цікаво», якщо дійсно цікаво. Окрім того, слід враховувати наступну градацію: це я бачив сам, мені розповідали, я так думаю. Коли ви зібрали весь масив інформації, слід чітко все розділити за такою градацією, щоб за красотами стилів не втратити змістовну частину.
– У відрядженнях заводьте знайомства. По-перше, це розширює ваші погляди на життя. По-друге, інколи нові знайомі можуть стати й друзями, як у мене. Також герої репортажів можуть бути золотим фондом для наступних матеріалів. Я для себе такими друзями визначила працівників районних газет. Завжди йду в редакції, коли їду у відрядження. Представляюся, розказую про Київ, а тоді мене запитують про мету поїздки. У відповідь кажуть: «Та ні, це не цікаво, а ось це…» Вам обов’язково розкажуть купу цікавих історій. За заміткою в газеті ви не побачите цілої картини, а колеги з районної газети можуть вам розказати історію, яка буде справжнім діамантом. Таким чином колись знайшла неймовірну історію в «Сватівських відомостях», де спілкувалася з колегами, а потім мене питали в моїй редакції, звідки ж я стільки знаю…
Автор Назарій Вівчарик https://nazarviv.blogspot.com/2021/07/blog-post_21.html?m=1&fbclid=IwAR2eREhjZDdDFf4udDS-m1ECeULZIGOAhBOnIYXAoUodXJ0xB5s-fYm3rAE
Довідково.
Метою проекту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України» є розбудова спроможності та підтримка журналістів, які мають значний досвід роботи в медіа та працюють у сфері розслідувальної журналістики. За допомогою тренінгів, консультацій та субгрантів проект покликаний покращити якість публічного дискурсу, підвищити стандарти журналістської роботи для боротьби проти дезінформації та поляризації, а також сприяти стійкості регіональних засобів масової інформації та журналістів-розслідувачів.
Проект фінансується за рахунок Програми розвитку співпраці та допомоги демократії Міністерства закордонних справ Литви.
Матеріал підготовано за підтримки Представництва Фонда Конрада Аденауера в Україні.
