Квітневий ранок 2022 року в Сєвєродонецьку. Над головою розриваються касетні боєприпаси. Євген Семехін, який супроводжує французьких журналістів з TV5 Mundo, завмер, намагаючись розгледіти в туманному небі, звідки летять ракети. Для нього це – вперше. Вся попередня підготовка до роботи в зоні бойових дій, усі прочитані інструкції в цей момент виявилися марними перед обличчям реальної небезпеки.
– Французький журналіст зняв це на відео. Я досі переглядаю його і дивуюся своїй реакції – не страх, не ступор, а якесь дивне намагання зрозуміти, де саме відбуваються вибухи, – згадує Євген.
Це лише один із багатьох епізодів у професійному житті українського медіапродюсера, який допомагає іноземним журналістам висвітлювати війну в Україні. Сьогодні він працює переважно з двома провідними медіа – німецьким інформаційним каналом «Die Welt» та французьким «LCI». Також час від часу співпрацює зі швейцарськими журналістами з «Blick» та бельгійською журналісткою з «Libération» та іншими.
Під прицілом ворожого дрона
Лютий 2024 року, поблизу Роботиного. Євген разом з пресофіцером 65-ї окремої механізованої бригади Сергієм Скібчиком та розвідником з позивним «Тор» дуже рано вранці, «ще по сіряку», виходять на позиції. Вони бачать тіла українських воїнів, які загинули буквально перед їхнім приходом. Розпочинається російський артилерійський обстріл.
– Тільки чуття керівника розвідроти «Тора» врятувало нас від того обстрілу. За кілька хвилин до нього «Тор» наказав повертатися, – розповідає Євген. – Коли ми виходили, над нами з’явився російський дрон. П’ять кілометрів треба було йти пішки в його полі зору, повністю беззахисними. Це була найдовша і найтягучіша година в моєму житті на війні.
Євген та його команда не знали, чи буде зараз скидання вибухівки, чи почнеться артилерійський обстріл за координатами дрона, чи прилетить FPV…
– Всі інші обстріли, яких було багато, навіть історія в Часовому Яру, коли по нас цілеспрямовано відкрили вогонь зі 152-міліметрової гармати і пошкодили машину – все це не можна порівняти з тією годиною напруження під дамокловим мечем, – згадує Євген.
Шлях до професії і у професії
Уродженець Макіївки на Донеччині, Євген Семехін із дитинства мріяв стати журналістом. У шкільному щоденнику про майбутню професію чітко написав про це бажання. Навіть готувався до вступу на кафедру журналістики Донецького національного університету.
– Я відвідував спеціальні курси, які давали додаткові бали при вступі, – згадує Євген. – Але в ніч перед іспитами ми грали в сніжки, і мені влучили в око. Зранку я просто фізично не міг їхати на іспити.
Замість журналістики Євген став фахівцем з публічних комунікацій, працював у сфері PR та очолював Донецьку обласну організацію «Демократичного альянсу». Він співпрацював з медіа і взаємодіяв із ними, але залишався поза медіасферою. Але 2022 рік кардинально змінив його життя, коли британський «Channel 4» запропонував попрацювати місяць продюсером.
– Від того часу я потрапив усередину медіа. Так, я не створюю контент, але долучаюся до його створення. Для мене немає жодних проблем або напруження поїхати в бойову зону, – каже Євген. – Григорій Сковорода сказав: «Знайди свою сродну працю» – я нарешті займаюся тим, про що я мріяв.
Робота з різними іноземними медіа вимагає різних підходів. З французькими журналістами, особливо з володаркою численних нагород Гвендолін Дебоно (Gwendoline Debono), Євген працює над створенням документальних фільмів. Це означає тривале занурення в життя військових підрозділів – іноді на тижні або й місяці.
– Що таке документальний фільм? Це не одноденний виїзд на позиції для створення короткого інформаційного репортажу, як це буває з німецькими журналістами. Коли ми їдемо з Гвендолін, ми живемо з військовими, цілий день спілкуємося, і журналістка ловить кожну мить… Для мене як для продюсера це знімає навантаження по щоденному пошуку історій, – пояснює Євген. – Від мене більше вимагається бути на одній хвилі з журналісткою, розуміти її потреби і по-суті бути для неї тим, ким був Санчо Панса для Дона Кіхота: моральна підтримка, логістика, переклад.
З німецькими журналістами робота інтенсивніша.
– Це щоденний пошук нових історій, які не повторюють попередні. За два тижні ми можемо подолати до 10 тисяч кілометрів. Бувають ночі з 2-3 годинами сну через зйомки. Це робота нон-стоп, яка чимось схожа на роботу пожежних бригад ДСНС в зоні бойових дій – ти постійно напружений, постійно при справі, – каже Євген.
Продюсер відзначає цікаву особливість у роботі з іноземними журналістами.
– Їх не цікавлять наші внутрішні проблемні питання, якими дедалі більше захоплюються українські медіа, – каже продюсер. – 70 відсотків тем іноземців – це наш опір на фронті, історії бійців, і 30 відсотків – життя цивільних під обстрілами, робота військових адміністрацій, цікаві ініціативи людей. Я часто помічаю, що віра в наш загальний успіх, віра в Україну у моїх іноземних журналістів значно вища, ніж у деяких українців, в тому числі медійників. Вони бачать все з більшої висоти, як то кажуть, з висоти пташиного польоту або helicopter view, і проявляють більше терпимості в стратегічних питаннях.
2024 рік став особливо успішним для журналістів, з якими працює Євген. Троє з них отримали престижні нагороди у своїх країнах: Штефан Шварцкопф (Steffen Schwarzkopf) став «Найкращим журналістом» у Німеччині, Гвендолін Дебоно здобула дві нагороди за документальний фільм про операцію ГУР «Батальйон «Братство», а ізраїльський журналіст Ітай Енгель (Itai Engel) отримав Премію Соколова (Sokolov Award) – найвищу журналістську нагороду в його країні.
Особливо значущим є успіх документального фільму ГвендолінДебоно про рух опору на півдні України – його включили до навчальної програми понад 100 вищих навчальних закладів Франції. Після показів фільму Дебоно проводила відкриті зустрічі зі студентами найбільших французьких університетів, де обговорювали героїв стрічки.
Особисте життя на тлі війни
Одним із найбільших випробувань за весь час війни став для Євгена Великдень 2022 року. Разом з бійцями-добровольцями Коломийської тероборони вони потрапили на Донеччині під масований обстріл.
– Вирва від удару ракети або кабу залишилася 15 метрів в діаметрі і 3 метри в глибину, – згадує він. – Хлопці яскраво усвідомили, що життя може обірватися в будь-який момент, і багато хто дав мені свої банківські картки, паспорти, телефони, книжки і попросили передати родинам, якщо щось станеться… На щастя, більшість із тих хлопців сьогодні цілі і здорові.
Напевне, як компенсацію за це випробування доля подарувала Євгену особисте щастя. Невдовзі, 9 червня 2022 року біля київської Арки Дружби народів він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аліною, бандуристкою з Черкащини.
– Я помітив знайомого журналіста з Гонконга, який живе в Лондоні і працює на японське інформаційне агентство. Підійшов привітатися і побачив поруч із ним чарівну дівчину, – згадує Євген.
Рівно через рік вони одружилися, а 10 квітня 2024 року в них народилася донька Ніна. Свідком усіх урочистих подій у житті Євгена і хрещеним його дитини став німецький журналіст Штефан Шварцкопф, разом з яким вони пройшли десятки непростих випробувань.
– Дружина і донька – це, напевно, єдині плюси цієї війни, які я для себе знаходжу, – зізнається Євген. – Аліна підтримує мене з розумінням, хвилюється, молиться за мене, і я це відчуваю. Це дає мені спокій і упевненість – що б не відбувалося, зі мною все буде добре.
Історія Євгена набула ще одного цікавого повороту, коли він допоміг своїй дружині Аліні знайти батька, якого вона ніколи не знала.
– До лютого 24-го року вона знала лише те, що її батько – «гарячий кавказький чоловік», з яким мама колись зустрілася, – розповідає Євген. – За допомогою ДНК-тестів вдалося знайти батька Аліни в Грузії.
Тепер вони спілкуються, він прийняв доньку, а її новознайдений старший брат, який живе в Німеччині, регулярно надсилає подарунки…
Сімейне життя стало для Євгена надійним тилом його небезпечної професії.
– Моя місія – щоб про Україну говорили, щоб створювали про нас позитивний контент, по якому будуть вивчати війну, – каже продюсер. – Щоб формувати емоційні прив’язки західної аудиторії не тільки сьогодні, але й у майбутньому.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото з особистого архіву Євгена Семехіна
