Артем Листопад – наш колега-телевізійник – нині воїн Збройних сил України. Артем знімав сюжети на найгарячіших напрямках майже всієї лінії фронту, його очима війну в Україні бачили глядачі в Литві та Польщі (Литовське телебачення TV3 і Державне Польське телебачення TVP).
Із командою ЦЖС Харківського Центру журналістської солідарності НСЖУ Артем поділився думками про мобілізацію, досвідом роботи на передовій і крайніми, відзнятими перед самим початком служби матеріалами – дуже важкими і ризикованими. А ще надією, що обов’язково з закінченням війни повернеться до журналістики.
Ось що розповів Артем Листопад.
«…У цій поїздці розминулися з чотирма фпв-дронами»
–Незадовго до мобілізації я їздив до Костянтинівки з гуманітарною місією «Проліска». Це була доволі емоційна поїздка через те, що обстановка там настільки критична, що кожен заїзд, кожен виїзд супроводжувався небезпекою. Костянтинівка відчуває себе все гірше. Волонтери намагаються вивести якомога більше людей, поки там є така змога.
Так склалося, що ми випадково наткнулись на групу наших військових. Серед них був поранений. Важкий 300. Ймовірно, через удари фпв на оптоволокні. У чоловіка було поранення ноги, нога просто розкурочена, та поранення живота. Бійця ми буквально відшукали в кущах. Його треба було евакуювати терміново. Ми завантажили пораненого до машини, далі волонтер, із яким я їхав, намагався зробити все, щоб той не відключився. Ми мали встигнути довести його до найближчого госпіталю. Зрештою ми його довезли. Живим! Після ми поїхали назад, вже на евакуацію місцевих. По дорозі розминулися з підбитим «Новатором», це український бронеавтомобіль. Тобто, по цій же дорозі ми проїжджали ось тільки недавно, і підбитої машини там не було. Це був свіжий удар, і ми з ним розминулися.
Під час евакуації цивільних, записував історії, люди ділилися пережитим. Розповідали про те, як важко, про могили в дворах, про обстріл церкви, де загинула матір зовсім малої дитини. Мені врізалося в пам’ять, що це була дитина священика. Люди багато говорили про те, чому вони хоронять у дворах. І це все більше мені нагадувало те, що ми всі бачили та чули раніше на Донеччині. Особисто я не був у Бахмуті, але ми всі бачили інформацію про ситуацію там, в Авдіївці.
По дорозі ми ще розминулися з дроном-«ждуном» російським. Точніше, з двома. Була ситуація, коли буквально над головами пролетіла фпв влупила кудись через пару подвір’їв від нас. Тобто, сумарно, якщо підрахувати, чотири рази було вкрай небезпечно. Удар по броньовику – ми з ним розминулися. Фпвішка над нами пролетіла. І ще два «ждуни» на дорозі.
А наступного ранку після зйомок Євген Ткачов, командир екіпажу волонтерської групи гуманітарної місії «Проліска», мені скинув відео про те, що їх влупила фпвішка, дістала все ж таки. Це те саме відео, яке потім розлетілося в мережі. Наша поїздка була за день до цієї ситуації, тому вона дуже сильно запам’яталася. Запам’яталася відвагою людей, запам’яталася цією емоційною напругою, небезпекою і, дійсно, евакуацією важкого військового, в якій довелося брати участь і вантажити важкопораненого до машини, у тому числі і власними руками.
«Назбирав оптоволокна з Гуляйполя – стільки «павутиння» я не бачив більше ніде»
Крайня моя зйомка перед мобілізацією – це була поїздка до Гуляйполя в Запорізькій області. Я працював також із евакуаційними групами, вивозили людей. Обстановочка була тяжка… Гуляйполе запам’яталося тим, що настільки багато оптоволокна, я ще не бачив за своє життя ніде. Уявіть, приватний сектор, подвір’я людей, і все це буквально обвішане цим оптововолокном.
Я навіть забрав собі купу цього волокна. Можливо, там «ждуна» російського розбили або приземлили. Тому там так багацько було волокна в одному місці, і я забрав частину. Думаю, якось потім віддам комусь у музей.
«Сьогодні ми тут, і це буденність, а завтра це вже буде історія…»
Що відчуває медійник, коли працює у містах, якими йде фронт? Що тут сказати, колеги і без слів усе зрозуміють. Єдине, коли ти працюєш на місці, ти сконцентрований над своєю задачею. Ти лише там. Звісно, відчуваєш певні емоції, але намагаєшся їх трошки відмежовувати. Лишаються, напевно, тільки зацікавленість і, якщо можна так сказати, ентузіазм. Бо, коли ти приїжджаєш у ту саму Констаху, в те саме Гуляйполе, то розумієш, що кожен виїзд може стати крайнім через те, що все ближче-ближче підступають п…и. І, зрештою, я завжди намагався якось побільше зафіксувати те, що навколо коїться.
Сьогодні ми тут, і це буденність, а завтра то вже буде історія. Я завжди відчував відповідальність за це.
Відповідальність, бо тобі довірилися, тебе взяли з собою, тобі повірили, і ти маєш реалізувати свій задум. Ти маєш зробити так, щоб ця поїздка стала далеко не порожньою. Типу «вижати» з того часу, що ти там знаходишся максимум.
А потім, коли вже повертаєшся додому, там трошки щось аналізуєш, розумієш, де було більш небезпечно, де менш небезпечно. Аналізуєш ті слова, що люди тобі говорили.
«Сподіваюсь, після завершення війни, повернуся до журналістики»
Я розумів, що рано чи пізно більшість візьме в руки зброю, тому, в принципі, до цього нормально ставлюся. Рано чи пізно це мало статися, і зрештою я тут – у ЗСУ. Сподіваюсь, після завершення війни, а це настане рано чи пізно, то повернуся до журналістики цивільної в класичному розумінні, повернуся на свої попередні місця роботи.
21 листопада мене мобілізували. Зранку я направлявся до Запорізької області. Я хотів зробити ще декілька матеріалів звідти. Вже не з Гуляйполя, а з Приморського. Там, де йде активно російський наступ. Мене зупинили на блокпосту, броні в мене не було. У кінці вересня мені виповнилося 25 років. Далі все пройшло за процедурою.
Підсумок річної роботи воєнкора – це підсумок року всієї країни
25-й рік був дуже важкий. І тому роботи було чимало. Я висвітлював обстановку на Харківщині, Донеччині, в Запорізькій і Дніпропетровській області, працював на Сумщині та Полтавщині. Це і позиції ЗСУ, і цивільні теми на прифронтових та окупованих територіях. Я пам’ятаю, що ми їздили, перевіряли так зване «перемир’я» на 9 травня. Були в 25-тої бригади в артилеристів. Очевидно, що перемир’ям там і не пахло, і навіть не звучало, скажімо так.
Мені вдалося попрацювати в Покровську, який нині частково під контролем росіян. Вдалося побувати кілька разів у Костянтинівці, там де зараз обстановка надзвичайно важка. Вдалося побувати і в Святогірську, і в Лимані, у Мирнограді. Та багато де. Я, може, і хотів би виокремити декілька населених пунктів, які сьогодні вкрай у важкому становищі, але загалом вся Донеччина у важкому становищі, так чи інакше. Кожне місто по-своєму. Але спільне те що кожне місто вже під контролем російських фпв, принаймні вони туди залітають.
Я б визначив свій 25-й рік як, напевно, такий найнасиченіший у порівнянні з попередніми від початку повномасштабної війни.
І важливо, що за час повномасштабки я познайомився з багатьма людьми. Чимало з них – це журналісти, які вступили до Збройних сил України, працюють, зокрема, на посадах пресофіцерів. Я розумію, наскільки така робота важлива, кожен медійник це розуміє. Тож, сподіваюся, що і я тепер буду приносити користь своєму підрозділу. Доводити те, що медійна складова важлива для війська, і показувати результат заради нашої країни. У цьому мені серйозно допоможе досвід набутий до того, у цивільній журналістиці.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності у Харкові – телефон: 093 813 75 44 (координатор Ганна Черненко)
Харківський ЦЖС
Дискусія з цього приводу: