Тема висвітлення гендерно зумовленого насильства (ГЗН) та сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), вимагає від медійників високого рівня відповідальності. Під час Національного онлайн-телемосту «МІСТ ПІДТРИМКИ» відбулася профільна дискусія «Насильство в об’єктиві камери», присвячена формуванню етичних стандартів і потерпіло-орієнтованого підходу в журналістиці. Медійні експертки, юристки та практикуючі журналістки обговорили, як розповідати складні історії, не завдаючи повторної шкоди постраждалим, та яку роль у цьому процесі відіграє професійна спільнота.
Головний виклик для медіа: не лише інформувати, а й допомагати
Журналістська спільнота України сьогодні налічує десятки тисяч фахівців, із яких майже 12 тисяч об’єднані в Національній спілці журналістів України (НСЖУ). Саме вони щодня формують інформаційний порядок денний та впливають на суспільне сприйняття чутливих тем.
Проте опитування, проведене під час телемосту, показало: більшість учасників вважають, що українські медіа все ще недостатньо відповідально висвітлюють тему гендерно зумовленого насильства.
Як зазначив модератор дискусії, ведучий телеканалу ICTV та радіо «Київ» Андрій Ковальський:
«Суспільство очікує від журналістів не лише швидкості чи гучних заголовків. Воно очікує відповідальності. Коли ми говоримо про насильство, важливо пам’ятати: за кожною історією стоїть реальна людина, яка вже пережила травму. Тому такі історії мають бути розказані професійно, етично й без повторної травматизації. Водночас вони повинні залишатися достатньо зрозумілими й переконливими, щоб людина, яка впізнала себе в цій історії, не злякалася й звернулася по допомогу».
Досвід НСЖУ: від навчання до висвітлення реальних кейсів
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, – це складна та відносно нова тема для вітчизняного інформаційного простору. Перша секретар Національної спілки журналістів України, членкиня правління ГО «Нумо, сестри!» Ліна Кущ підкреслила, що Україна демонструє унікальний досвід у світовій практиці.
«Ми спілкуємося з нашими колегами з Косова, Боснії та інших країн, які пережили збройні конфлікти десятки років тому, і бачимо з їхнього досвіду, що там жінки, які потерпіли від СНПК, стали говорити про це через 15–20 років після завершення війни. Особливість України у тому, що під час війни, яка триває, українські жінки і чоловіки, які пережили сексуальне насильство під час війни, стали про це говорити, не чекаючи її завершення. І в цьому я вбачаю велику роль журналістів, які створили сприятливе середовище для голосів постраждалих», – зазначила Ліна Кущ.
Експертка наголосила, що професійні журналістські розслідування (як-от фільм «Він прийшов знову», що здобув премію «Честь професії» у 2025 році) та коректні візуальні рішення (як роботи фотографині Ольги Іващенко для The Globe and Mail) допомагають руйнувати стереотипи, документувати воєнні злочини та притягати винних до відповідальності.
Водночас ключову роль у підвищенні якості матеріалів відіграють навчальні ініціативи та систематична робота з медійниками.
«Ми бачимо потребу у навчанні і спеціальних тренінгах для журналістів, і ми, як Національна спілка журналістів України, у 2023 році звернулися до правозахисниці і громадської діячки Людмили Гусейнової, яка сама пережила російський полон і тортури, щоб вона виступила тренеркою на організованих нами тренінгах для регіональних журналістів. Ми протренували майже 150 журналістів із 10-ти українських регіонів, і якщо на самому початку ми бачили лише одиниці матеріалів у місцевих медіа, то вже на завершення нашого проєкту на конкурс на краще висвітлення місцевими медіа теми СНПК подали заявки 30 учасників і учасниць», – підкреслила Ліна Кущ.
Серед переможниць цього конкурсу – журналістка видання «Кременчуцький ТелеграфЪ» Оксана Гриниченко, яка на власному досвіді підтверджує ефективність подібних навчань.
Юридичні та етичні ризики: як не нашкодити постраждалій та розслідуванню
Представниця Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» Олена Огоновська акцентувала увагу на правових нюансах підготовки матеріалів про ГЗН та СНПК.
«Коли до нас звертаються медіа з проханням організувати інтерв’ю з постраждалими від насильства, у 95% випадків ми цього не робимо – аби не травмувати потерпілих чи не нашкодити кримінальному провадженню. Натомість ми пропонуємо поспілкуватися з нашими адвокатками чи юристками, які працюють у конкретному кейсі, аби більше говорити не про особистий травматичний досвід, а про проблеми чи виклики при юридичному супроводі або про те, куди звертатися постраждалим», – підкреслила Олена Огоновська.
Юристка наголосила на типових ризиках:
- Знищення доказів: Передчасні публікації або детальні дописи в соцмережах можуть спровокувати кривдника знищити докази до того, як їх задокументують правоохоронці.
- Позови проти потерпілих: Якщо ім’я кривдника публікується до винесення вироку суду, він може подати зустрічний позов про захист честі та гідності.
- Деанонімізація: Навіть без зазначення імені постраждалу можуть ідентифікувати за непрямими ознаками (вік, професія, деталі локації), що особливо небезпечно у невеликих громадах.
Практичний чекліст для журналістів і редакторів
На основі виступів експерток під час дискусії сформовано списки рекомендацій та найтиповіших помилок, яких слід уникати.
Найтиповіші помилки медійників:
- Погоня за емоційністю та «гострими» деталями: Надмірно детальні описи насильства, використання шокуючих фотографій і заголовків задля хайпу та кліків.
- Вживання слів та формулювань, що стигматизують: Використання ярлика «жертва» замість «постраждала» або зображення людини виключно як «безпорадної істоти».
- Прихований віктімблеймінг: Запитання на кшталт «Чому не пішла раніше?», «Навіщо поверталася?», «У що була вдягнена?», які перекладають провину з кривдника на потерпілу.
- Непопередження про наслідки: Журналісти не завжди попереджають людину, що після публікації в соцмережах вона може зіткнутися з хвилею негативних або травмуючих коментарів.
Чекліст: Як правильно висвітлювати чутливі теми
Журналістка «Кременчуцького Телеграфу» Оксана Гриниченко поділилася власними правилами роботи:
«Матеріал про насильство має не використовувати історію людини, а допомагати їй та іншим потерпілим. Після кожної публікації людина не повинна залишатися наодинці з новою хвилею осуду чи небезпеки. Натомість читачка, яка впізнала себе в цій історії, має зрозуміти: вона ні в чому не винна, вона не одна і завжди має де отримати допомогу».
- Залучайте підготовлених авторів: Редакторам не варто давати завдання щодо інтерв’ю про насильство журналістам, які не проходили спеціальних тренінгів із травмоорієнтованої комунікації.
- Працюйте з юридичними коректностями: Якщо висвітлюєте судову справу, зміщуйте фокус із деталей насильства на потерпіло-орієнтований підхід правоохоронних органів, збір доказів та досягнуті юридичні результати.
- Просвітництво від витоків проблеми: Як зазначила директорка ГО «Укрпростір» Наталя Селюкова, важливо показувати, що насильство не починається з жорстких фізичних дій – воно часто починається з психологічного тиску.
«Потрібно висвітлювати історію від початку до кінця, показувати результати розслідувань, покарання кривдників і додавати офіційну статистику, аби жінки розуміли: це не поодинокі випадки і про це не слід мовчати», – наголосила Наталя Селюкова.
- Етичні заголовки замість хайпу: Якщо редактор вимагає гучний заголовок, Наталя Селюкова радить виносити в нього не деталі травми постраждалої, а факт притягнення кривдника до відповідальності чи вид покарання.
- Обов’язковий блок допомоги: Наприкінці кожного матеріалу про ГЗН чи СНПК обов’язково додавайте контакти перевірених гарячих ліній, психологічних, юридичних та соціальних служб. Головне – особисто перевірити, чи дійсні ці номери.
Напрацювання практичних рекомендацій
Підбиваючи підсумки дискусії, Андрій Ковальський зазначив, що за результатами тематичного блоку буде сформовано пакет практичних рекомендацій щодо етичного та травмоорієнтованого висвітлення ГЗН та СНПК.
Ці напрацювання будуть узагальнені та передані:
- Національній спілці журналістів України (НСЖУ);
- Редакціям провідних українських телеканалів та онлайн-медіа;
- Факультетам і інститутам журналістики вищих навчальних закладів;
- Пресслужбам державних установ та правоохоронних органів.
Головний принцип, який має об’єднати медійне середовище: людина та її безпека завжди важливіші за новину, перегляди чи лайки. Тільки за цієї умови журналістика зможе виконувати свою головну місію – не лише інформувати, а й захищати та допомагати.
