31 липня російський боєприпас перетворив на руїни будинок у центрі Краматорська, забравши життя мирних людей і залишивши без даху над головою десятки родин. Серед постраждалих – журналістка, членкиня НСЖУ Ольга Стадниченко.
Остання поїздка по чотирилапих підопічних
29 липня журналістка та волонтерка-зооактивістка Ольга Стадниченко приїхала до Краматорська з єдиною метою – забрати зі своєї квартири двох останніх кішок. Вісім пухнастих підопічних, порятованих у прифронтовій смузі, вона вже встигла евакуювати до Дніпра перед цим.
– Хтось вивозить речі або майно – а я евакуювала кішок… Неймовірна вдячна Богу, що встигла це зробити, – згадує Ольга свою останню поїздку додому.
Син Сергій настояв на евакуації матері ще на початку війни, але Ольга не могла залишити місто остаточно. Вона регулярно поверталася, підтримувала тих, хто залишився, возила ліки, продукти, допомагала чим могла. Такою була й остання поїздка 29 липня. Через два дні будинок, який вона покинула, перетворився на купу цегли і бетону.
Найбільшою втратою для Ольги стала не квартира, а сусіди і друзі, які жили поруч. У будинку склалася унікальна спільнота мешканців, які підтримували один одного навіть після вимушеного розселення по всій країні.
– У них був дуже гарний будинок. Вони товаришували. І у них був будинковий чат. І вони вітали одне одного. Фактично, у них була там справжня спільнота, – розповідає про Ольгу та її сусідів Віра Ільїна, заступниця головного редактора видання «Технополіс», куди дописує Ольга.
Навіть розкидані війною по різних містах і країнах, мешканці будинку зберігали зв’язок. Коли комусь потрібна була допомога, реагували миттєво. Коли хтось з їхнього кола помирав, збирали гроші на гідне поховання. Після руйнування будинку вони знову об’єдналися – цього разу для взаємної підтримки у найважчий час.
– Зараз вже почали збирати гроші. Разом будемо вирішувати, хто потребує їх найбільше, – каже Ольга.
…За два дні до трагедії вона зняла відео у своєму дворі. На кадрах – квітучі троянди в центрі міста, доглянутий дім, затишний куточок мирного життя. Це відео вона надіслала подрузі Вірі Ільїній – як виявилося, останній спогад про дім, який більше ніколи не побачить.
Трагічний четвер
31 липня російським ударом по центру Краматорська було зруйновано два під’їзди п’ятиповерхівки. У будинку в цей час перебувало багато людей. Ті, хто вижили, врятувалися тільки дивом. Одна з сусідок встигла схопити тривожний наплічник і вибігти, винісши найцінніше.
Семеро людей загинуло. Тіло дівчини-квартирантки, яка першою побачила атаку і спробувала попередити інших мешканців, знайшли без голови… Знайшли тіло хлопця, дружина якого вижила, бо була на роботі.
У дворі жили троє котів – борців з мишами, «хвостатих аборигенів», як їх називала Ольга. Про них піклувалася літня бабуся з будинку, якій невдовзі мало виповнитися 80 років. Вона теж загинула під час обстрілу.
– І ще… мою подругу Ірину знайшли пару днів тому. Під нею були документи, але тіло не впізнати – буде ще проходити експертиза, – з болем у голосі розповідає Ольга. – Ірина виховувала удочерену дівчинку Варю, якій зараз уже 25 років. У Варі вже є власна донечка Соня. На щастя, вони не були в гостях у прийомної мами того страшного дня…
Коли Ольга дізналася про влучання в будинок, вона відчула, що земля йде з-під ніг. Першим імпульсом було зателефонувати сусідам, друзям, переконатися, що всі живі.
– Я почала телефонувати… Але ніхто не відповідав. Нарешті відповіла сусідка, яка врятувалася разом з документами, – розповідає Ольга. – Її телефон загубився, але вона відповіла з батькового – батько помер, але його телефон залишився. Як я її почула, кричала від радості. Бо мала надію, що врятувалися й інші…
Журналістка з великим серцем
Ольга Стадниченко – медійниця, яка має багаторічний досвід. Свою кар’єру розпочинала зі шкільної газети «Шкільний вісник». Працювала редакторкою газети «Новини Краматорська», писала ґрунтовні матеріали про виробництво, особливо багато уваги приділяючи шахтарям.
– Вона настільки класно писала, що шахтарі висунули її на нагородження церковним орденом Святої Варвари. Також Ольга – володарка престижної журналістської відзнаки «Золоте перо Донбасу», – характеризує колегу Віра Ільїна. – А найголовніше, що Ольга – людина з великим серцем. Якщо раптом у когось біда, або у когось якась проблема, то перша людина, яка прийде, обніме, це вона.
Сама Ольга в 2014 році пережила тяжкий удар долі – окупанти і їхні місцеві прибічники викрали з дому її чоловіка Сергія, котрий мав чітку проукраїнську позицію. Відтоді його ніхто більше не бачив…
Але Ольга не з тих, хто здається.
Нині вона працює піар-менеджером у контактному зоопарку в Дніпрі, дописує в «Технополіс», підтримує зв’язки з розпорошеною по світу спільнотою колишніх сусідів. Вона пишається тим, що є землячкою відомого актора і режисера Леоніда Бикова. Його фільми про війну, про мужність і витривалість стали класикою кінематографу. І зараз, опинившись перед руїнами власного життя, Ольга згадує заповіт земляка.
– У мене була коректорка, яка була знайоми з ним у дитинстві, – розповідає журналістка. – І вона повторювала його слівця і фрази, які він потім вставив у фільм «У бій ідуть одні старики». Тож, «будемо жити». Тримаймося. Бо наволоч «за поребриком» повністю втратила людяність, а ми, мені здається, не лише її зберегли, а й помножили.
Національна спілка журналістів України висловлює солідарність із Ольгою Стадниченко та іншими журналістами і працівниками медіа, яких російські удари позбавили майна, здоров’я, а декого – і життя. Колезі Ользі Стадниченко буде надано екстрену матеріальну допомогу.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
