Ця історія – про силу українських журналісток, пам’ять і втрати. Про медіа в час війни, про те, як міцно ми прив’язуємося до своєї роботи і архівів, до чотирилапих улюбленців. До місця, де народилися, навіть коли воно – під вогнем. І про доньку, яка бігла по диск пам’яті татової любові… А у цей час неподалік селища Краснопілля, що на Сумщині, гримотіли ворожі вибухи.
Краснопільські журналістки опановують нові формати у роботі
Попри війну, втрати, евакуацію редакції газети «Перемога» з Краснопілля у Суми, слово краснопільських журналістів живе у матеріалах, які вони готують. Затишний кабінет ГО «Сумський пресклуб», що надала у користування голова ГО Алла Федорина, став новим прихистком для заступника головного редактора Ольги Кисленко та кореспондента Інни Загорулько. Після підписання контракту із ЗСУ головним редактором Олександром Моцним, дві медійниці і складають увесь редакційний колектив. Зараз їхня робота зосереджується більше на матеріалах для сайту «Новини Краснопільщини», який є головною інформаційною платформою для краснопільців в Україні та за кордоном. Мають і проєкт «Спільнопілля» з редакцією газети «Білопільщина».
Інна Загорулько розповіла про роботу і особисте
– Архіви наш головний редактор Олександр Моцний 22 березня вивозив із Краснопілля, яке по-варварськи обстрілюють з Росії, у першу чергу, потім оргтехніку. Для нас було символічно зберегти душу редакції. Архіви – не просто документи, це наше життя. А у комп’ютерах – історія з 2010-х років. Історія і пам’ять нашого краю. Вони залишилися з нами. Ми залишилися з ними, – каже пані Інна. – Стимулом освоюватися на новому місці є журналістська робота. Велику підтримку надають рідні, друзі. Квартиру винаймаємо разом з Олею Кисленко, обговорюємо матеріали, шукаємо теми, розмовляємо про те, що покинули у Краснопіллі.
Журналістки звикли працювати з паперовою версією газети, зараз опановують нові цифрові інструменти. Вони публікують матеріали на сайті, у фейсбуці, створюють PDF-версії для тих, хто роз’їхався по світу, але лишився читачем.
Газета «Перемога» поки що тимчасово не виходить, як говорила медійниця, аудиторія їхнього видання – це люди з громади. Майже всі евакуювалися, дехто зупинилися у місцях для компактного проживання у Сумах, дехто обрав для життя Роменщину. Останній виданий номер «Перемоги» та газету «Спільнопілля» намагаються розповсюджувати серед своїх земляків.
– Ми розмістили оголошення: хто побажає, хай приходить по газети до нас. При нагоді, будемо зустрічатися з краснопільцями у призначених місцях, щоб і поспілкуватися, і вручити газети. А випуск «Спільнопілля» є прикладом того, як у важкі часи можна зберегти рівень, зміст і теплоту живої газети. Є передплатники, які виїхали за межі Сумщини, країни. Але вони не забули про нас. Ми надсилаємо їм PDF-версії «Спільнопілля» на електронну пошту. Це підтримує зв’язок. І це теж наша боротьба, — додає Інна.
– Коли жили у Краснопіллі, наш сайт вів головний редактор Олександр Моцний, тепер я працюю над «Новинами Краснопільщини». Маю доступ і самостійно наповнюю сайт. Це дуже відповідально, але намагаюся справлятися, – розповідає далі медійниця. – Особливо хвилюючими є матеріали про Захисників. Боляче, коли йдеться про Героїв, які у Великій війні віддали своє життя, зупиняючи російську агресію. Нещодавно нашого земляка Сергія Тищенка посмертно нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Ми вже писали про нього раніше. Я знайшла той матеріал на сайті, додала посилання, написала про нагороду. Ми всі повинні пам’ятати ціну нашої боротьби у цій війні…
Коли життя обривається раптово…
Важка втрата торкнулася і родину Інни Загорулько. У Краснопіллі від кабу загинув Юрій Загорулько, без тата лишилася їхня доня Анна.
У словах, що лунають з вуст рідних, – вся правда війни. Неофіційна, незвітна. Жива. Тиха. По-своєму беззахисна. І нестерпно болюча.
Рідні Юрія не одразу змогли повірити в те, що сталося. Спершу були лише обривки інформації. Хтось чув, хтось передавав, щось бачив. Аж поки не стало зрозуміло — надії немає. І з того моменту світ для рідних змінився.
– Це просто жахливо. Як так, ось він був, жив, планував, телефонував доні… І раптом усе, кінець, – каже Інна. У голосі – втомлена тиша та сум, що не відпускає.
…Аня приїхала у Краснопілля з Києва, де мешкає, аби вмовити чи навіть натиснути і на маму, і дідуся з бабусею, аби ті швидше зважилися на виїзд, покинули обжиту домівку, бо рідні все відтягували від’їзд. Аня ступила на подвір’я з усмішкою, нічого ще не знаючи. Дівчину важко шпигнули болючі слова: «Аню, тата немає, загинув…» Аня була справжньою татовою донею, його улюбленицею, у них був неймовірно щирий і добрий зв’язок, наповнений особливим теплом.
Юрій Загорулько – не просто ім’я у зведенні втрат. Він – тато і син. Його батьки, люди поважного віку, залишилися з непоправним горем.
Анечка вирішила забрати пам’ять татової любові. У його компютері, на жорсткому диску було багато світлин і відео, з раннього дитинства дівчини, де вони разом. Вона хотіла, щоб те, колишнє життя з батьком, залишалося разом з нею і у майбутньому… Дівчина умовила маму, аби поїхати у Краснопілля, знайшли транспорт. За годину треба було все встигнути. Інна розуміла, якщо не поїдуть разом, донька поїде сама, а це дуже небезпечно.
– Моторошно тоді було у Краснопіллі, – ожили спогади тієї поїздки, – світанок оголював великі руйнації, будівлі шкірилися вибитими цеглинами. Я поспішила у редакцію, аби встигнути у чималу торбину забрати найцінніше, що лишилося, та модеми, деякі нагороди нашого колективу, кілька кухлів з логотипом «Перемоги», кабелі до оргтехніки. У середині приміщення світлини, грамоти, що висіли на стінах, попадали від вибухових хвиль на підлогу, тому було чимало розбитого скла. Редакція мала своїх чотирилапих улюбленців: кішку Мальву і кота Сеню. Нашого Сеню усі знали, він часто на світлинах був, любив фотографуватися. Вони з остраху кудись забігли, забрати їх з собою не змогли. У редакції мали запаси котячого корму, то насипала їм багато, води налила, може протримаються.
Аня повернулася з будинку тата з його речами, їхали з Краснопілля, кожна зі своїми думками. Не хотілося й озиратися…
Доня намагається триматися. Говорить з рідними про переїзд, про нове життя, про втечу від болю. Але як залишити те, чим жила? Як залишити спогади? Як залишити вулиці, які ще тримають у собі кроки тата, якого більше немає?
– Це як по-живому виривати із серця доньки дороге, – каже журналістка. І в тій фразі – не лише біль її родини. Це – колективний крик краснопільців і багатьох українських сімей, які втратили найрідніших.
Життя між валізами й надією
Часом і хочеться думати про хороше, але не думається. Бо Краснопілля для Інни Загорулько, Ольги Кисленко і тисяч інших родин, то важка згадка. Все, що було збудовано, напрацьовано, – лишилося там. Старша донька Інни Загорулько – Альбіна – живе з родиною у Сумах. Вони виїхали з селища два роки тому, коли почались прильоти. У них з чоловіком є маленький хлопчик, і страх за нього переважив усе. У Краснопіллі залишилися їхня квартира, приватний будинок батьків Інни. Тепер вони — хто де. Тато й мама журналістки поїхали до рідні у місто Тростянець. Садиба у них добротна, городу більше 25 соток. Живність прилаштували до родичів та друзів. Батьки сподіваються: «Ось-ось, ще тиждень, може ж поїдемо картоплю у Краснопілля саджати… А далі – як буде».
– Наш будинок начебто цілий, – каже Інна Загорулько. – Сусід із Сум їздить, собак годує, розповідає, що поки все на місці. І ми надіємося на повернення. Бо надія — це зараз те, що маємо в собі. Життя нині — це трохи між валізами, чужими квартирами, між тимчасовими рішеннями. Але найголовніше — що ми є…
Журналістка розповідає про свою вулицю у Краснопіллі з поетичною назвою – Весняна. Довга, з гарними будинками… На ній було завжди велелюдно. Кажуть, один чоловік тільки там і лишився, бо у нього дуже міцний підвал…
Кузьма став «міським» жителем
Кіт Кузьма, який мешкав у краснопільському будинку батьків Інни, несподівано для себе став поважним міським жителем. Ось кому точно зміна проживання пішла на користь.
– Кузя у нас чорний мов вугілля, – розповідає Інна. – Його вирішила забрати Альбіна у свою родину. Онук Мишко був у захваті: “Мені давно хотілося котика!” – казав він. І хоч мріяв про біленького, але Кузя став йому справжнім другом. Кузьма швидко адаптувався до міського життя: лежить на підвіконні, у вікно визирає. А раніше він бігав по дахах і городах у Краснопіллі. Кузі, можна сказати, пощастило, бо у нього є все – корм, свої тарілочки, любов родини. А він дарує нам муркотливий затишок, ніби намагається усіх заспокоїти…
Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
