Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону 24 листопада виніс вирок п’ятьом кримським татарам у справі кримських мусульман. Громадянського журналіста Османа Аріфмеметова суд засудив до 14 років колонії, перші чотири роки – у в’язниці.
З допомогою колег з «Кримської солідарності» та сайту Крим.Реалії (проект Радіо Свобода) нам вдалося отримати текст останнього слова громадянського журналіста в судовому засіданні. Хочемо звернути увагу читачів на найвизначніші смислові моменти його виступу.
Перш за все Осман Аріфмеметов звернув увагу суддів та всіх присутніх на історичні особливості і тяглість російських репресій стосовно кримськотатарського народу.
Я – кримський татарин за національністю. Народився в Узбекистані. Саме туди були вислані мої предки, як і весь кримськотатарський народ. З’явився він понад 600 років тому і жив на території сучасного Криму, материкової частини України, Кубані та Кавказу.
Кримське ханство упродовж свого існування було впливовою силою в Європі. 1783 року Російська імперія, порушивши Кючук-Кайнарджійський договір, анексувала Крим. Було введено російські війська, насильно встановлено нову владу. Кримськотатарський народ не підтримав новий політичний устрій. Будь-які протести та прояви незгоди жорстко каралися. Так запустилася звична для Росії репресивна машина.
Насамперед під маховик потрапили релігійні діячі… Корани спалювалися, паломництва у святі місця – Мекку та Медину – не допускалися. Точку в цій жорстокій історії поставив Радянський Союз, що заперечував релігію. Прямо біля дверей своїх будинків розстрілювали мулл та імамів.
Після того, як було викорінено альтернативну релігійну думку, радянська влада взялася за світську інтелігенцію: у квітні 1938 року стався масовий розстріл, був викорінений активний, пасіонарний, мислячий прошарок кримськотатарського народу. 18 травня 1944 року, радянська влада, брехливо навісивши ярлик «зрадників», висилає цілий народ із Криму до Середньої Азії та Уралу. 18 травня рано-вранці людей загнали у вагони для худоби. Вони вмирали по дорозі від голоду та хвороб. Трупи не давали ховати – їх просто лишали біля залізниці. Усі жахи висилки особисто бачив мій дід. Тоді він був ще хлопцем. Його покоління пережило страшне лихо. Літні люди завжди розповідали нам, коли ми були школярами, про 18 травня та життя у місцях заслання. Нас закликали ніколи не забувати про ті страшні дні. Тоді я запитував себе: чому старі люди так наполягають на цьому? Сьогодні я зрозумів чому, і, гадаю, весь народ теж це зрозумів.
Кримські татари вели своє злиденне існування в бараках, для них діяла комендантська година. Мій дід розповідав, як у молодості, взимку, за 40 км від будинку босими ногами ходив збирати хмиз, щоб обігрітися. Заборону зі спецпоселень зняли лише у 60-х роках, але повертатися до Криму все ще не дозволяли, хоча люди мріяли про це вже давно. У 70-80-ті роки багато хто переїхав на півострів, проте після приїзду на них чекала повторна висилка – до Херсонської області та Краснодарського краю.
У моїй дитячій пам’яті залишилися спогади про переїзд до Криму, який став можливим лише після розпаду Радянського Союзу. Переїзд був морально та фізично важким. Пропаганда розповідала всілякі небилиці: чутки були навіть про те, ніби кримські татари ріжуть людей.
Деякі школярі виявляли до нас, тоді ще дітей, те, у чому зараз звинувачують мене – ненависть та ворожість на національному ґрунті. Але моя релігія вчить терпінню і ганить націоналізм. Звертати увагу на будь-яких дурнів часу не було: треба було вчитися, допомагати батькам облаштовуватися на новому місці. Після школи йшов пасти корів, де читав книги, а коли повертався додому, виконував письмову роботу. Я ріс простим сільським хлопчиком. Як і у всіх, у мене були плани та мрії.
Батьки будували житло понад 10 років. Уявіть, скільки грошей потрібно було відкладати на матеріали з огляду на те, що мій батько працював водієм автобуса, а мама займалася садом. Крім цього, потрібно було годувати трьох дітей, збирати їх до школи, допомагати родичам, які перебували у такій самій складній ситуації.
Тож дитинство в мене пройшло в роботі та турботі про молодших. Батьки навчили бачити, а не руйнувати; дбати, а не безтурботно проводити час. Я не бачив ні алкоголю, ні цигарок, ні дискотек. Я бачив, як важко моїй сім’ї, і спробував зрозуміти, в чому причина цих складнощів. Жили ми на місці компактного проживання кримських татар. Озираючись на сусідів, які несли на своїх плечах практично той самий тягар, мимоволі розумів, що лихо торкнулися не тільки моєї родини, а й усього народу. Глибокі міркування призводили до того, що ці біди почалися з 1944 року. Мої батьки виховували мене у дружбі з книгами. Звідти я багато чого дізнався.
Після повернення на рідну землю кримськотатарський народ не став насильно повертати свої землі та будинки. Ні. Люди обрали для себе метод ненасильницького відновлення своїх прав, що швидше було продовженням мирної боротьби за повернення до Криму з місць заслання. Пригадую, як брав участь у ходах, мітингах 18 травня та інших мирних протестах. Тоді, за часів України, такі дії не були заборонені законом – на демонстрацію не потрібно було отримувати дозвіл, як це практикується в Росії, де зараз заборонено висловити власну думку і, я б сказав, заборонено цю власну думку мати.
Коли ми повернулися до Криму, були складнощі облаштування на новому місці, але намагалися працювати над відновленням втраченого. Почали з’являтися школи, де вчили кримськотатарську мову. Ми відправляли молодь до мусульманських країн, щоб вони пізнавали релігію. Серед людей активно культивувалась політична свідомість – вільно діяли народні партії.
Так само, як і багато хлопців, я здобув вищу освіту у ТНУ ім. Вернадського. Потім узяв ділянку у селі Строганівка поряд із Сімферополем. У місці, де немає газу, води, доріг і навіть електрика була не скрізь, а під час дощу навіть трактором проїхати було неможливо. У мене був план: влаштуватися на роботу, звести невеликий будиночок, завести сім’ю.
Знадобилися неймовірні зусилля, щоб збудувати будинок площею 30 кв. метрів і зробити свердловину у дворі. Після я одружився. Дуже тішився появою дочки, дав їй ім’я Фатіма. Так звали дочку Пророка Мухаммада, дружину султана, яка заснувала найперший університет у світі – Аль-Каравін – і керувала ним, тоді як у Європі ще сперечалися, чи є розум у жінок. Я жив і облаштовувався.
Перед моїми очима втілювалася в життя та мета, про яку говорили дорослі. Я був радий, незважаючи на величезну втому, що я, моя сім’я, моя законно придбана ділянка стала маленькою частиною відродження кримських мусульман на рідній землі.
Я намагався допомагати в облаштуванні села. Хотів, щоб мої діти жили в комфорті і не мали труднощів. З односельцями ми засипали дороги гравієм, будували міст, через який проїжджав транспорт, бо в дощ тоді, коли я мав маленьку дитину і вагітну дружину, до нас у село навіть не могла потрапити швидка. Зробили кінцеву зупинку, зварили металеву конструкцію, під якою люди могли ховатися від холодних вітрів та дощу. Ми мали бажання зробити своє життя кращим і продовжувати облаштовуватися.
З приходом Росії до Криму до нас прийшли репресії. Компанія з програмування, в якій я кілька років працював, була змушена залишити півострів. З кар’єрним зростанням довелося попрощатися. До цього я розробляв додатки під Android-системи та інші смартфони, тепер доводилося шукати замовлення. Мені неодноразово пропонували виїхати з Криму – із моїм солідним стажем роботи я міг розраховувати на будь-які перспективи. Але була одна думка: «Для чого ж тоді ми переїхали до Криму?», і вона, наче якір, утримувала мене на півострові.
І справді, мої батьки в молодому віці залишили налагоджене життя в Узбекистані заради більш високих цілей, ніж особисте благополуччя. Вони пройшли неймовірні труднощі, щоб діти – наступне покоління – могли продовжувати жити та розвиватися на своїй землі серед свого народу. Однозначно не ми маємо піти з Криму.
Ми, сучасна молодь, як мої батьки та старше покоління, пройдемо свій шлях достойно. Своє завдання вони виконали, тепер черга за нами. Дай нам Аллах сил та терпіння.
2016 рік став для мене переломним. У селі, де я жив, у будинках кримських мусульман пройшли облави. Їх звинувачували у тероризмі. Це мої сусіди, багатодітні батьки, яких я знав близько 10 років. Звичайно, я не повірив у казки ФСБ. Тут я згадав усе, що говорили дідусі та бабусі, про що писала історія. Потрібно було діяти. Я взяв у руки планшет і почав знімати на камеру. Після відео викладали в інтернет, щоб наш народ і вся світова спільнота могли розібратися та побачити, що насправді у Криму немає жодного тероризму та терористів. Як і не було упродовж 30 років.
Я ходив на судові засідання, вів трансляції із зали суду. Як тільки в соцмережах публікувалася інформація, що десь у Криму триває обшук, я висувався на місце із планшетом у руках. Робив передачі політв’язням у СІЗО Сімферополя та Ростова. Їздив до Південного окружного військового суду для репортажів і просто підтримати несправедливо ув’язнених.
Одного з таких днів, коли я вів зйомку на черговій облаві, мене та ще дев’ятьох активістів грубо затримали та заарештували на п’ять діб. Суддя Київського районного суду Сімферополя Можелянський ухвалив рішення за 15 хвилин. Мене звинувачували в тому, що я нібито заважав проїзду цивільного транспорту на проїжджій частині, а мій планшет віддали до Центру протидії екстремізму як знаряддя скоєння злочину. До цього дня незрозуміло, яким чином я використовував планшет для перешкоджання проїзду транспорту. Кидав під колеса машин? Планшет був цілий, не тріснутий. Чому його забрав ЦПЕ? Для Можелянського усе це байдуже: він виконував усні тіньові вказівки ФСБ.
В ізоляторі мене помістили в одну камеру з хворим на гепатит B і C. В один із днів, коли я був на судовому процесі, біля будівлі Верховного суду Криму серед білого дня бойовики без знаків розрізнення викрали Біляла Аділова. Цього дня у мене із рук вибили смартфон. У голові промайнула думка, що зараз і мене занурять у синій мінівен. Слава Богу, мої побоювання не справдилися, а за два дні я побачив Біляла живим і здоровим. Отже висвітлення події допомогло врятувати викраденого активіста з лап бойовиків.
Усьому Криму та кримськотатарському народу відомі випадки викрадення Решата Аметова, Ервіна Ібрагімова, Мухтара Арісланова, Ісляма Джеппарова, Джевдета Іслямова, Сейрана Зінєдінова, Тимура Шаймарданова та інших. Їхнє місцезнаходження досі невідоме, крім Решата Аметова, тіло якого через кілька років знайшли в лісосмузі з виколотими очима. Невідомо, чи вони живі взагалі.
Саме про це я говорив поліцейським, коли ті намагалися забрати Біляла Аділова, який вийшов на одиночний пікет. Ось тому я знімав. Половину нашого народу знищили 1944 року, тепер події закономірно повторюються. Ми не повинні залишатися осторонь. І звісно, така активність заважала силовикам. Я мав вибір: виїхати з Криму чи сісти у в’язницю на довгий термін.
У 2017 році я вирушив у паломництво, відвідав святі місця в Мецці та Медіні. Молився за весь народ, щоби репресії припинилися. Молився за сина, який невдовзі народився. Лікарі говорили, що має ускладнення із серцем. Після паломництва цього ж року народився син. Слава Богу, здоровий.
Син ріс, навчився ходити, говорити «тато». Нині йому чотири роки, він уже великий. У моїй пам’яті він залишився пухким хлопчиком, який підбігав до мене з криками: Баба, баба!, коли я приходив додому.
Потрібно було годувати сім’ю, одягати дітей, будувати хату. Я змінював один підробіток на інший, поки не почав займатися репетиторством. Готував хлопців до іспитів: навчав алгебри, геометрії та програмування. У своєму селі вдома відкрив гурток програмування для дітей.
До мене приходили хлопці від 7 до 11 років. І лише я почав отримувати заробіток, який дозволяв відкладати на зведення будинку, як мої плани на життя обірвали люди із ФСБ. 27 березня 2019 року – цього дня мене відірвали від моєї родини, народу та Криму.
З моменту, як я повернувся до Криму, це були масові облави у кримських татар. Більш як у 30 будинках йшли обшуки, затримали 23 особи, а після – ще двох. Було заарештовано торговців, будівельників, вчителів, підприємців. Зі Строганівки – вісім осіб, з мікрорайону Кам’янка – дев’ять осіб, шість – з масиву «Колективні сади», і ще п’ять – з масиву «Біле».
Нас схопили сім’ями. Фарход Базаров та Алім Карімов – рідні брати, Ескендер Сулейманов та Руслан Сулейманов – теж, а Енвер Аметов – дядько Акіма Бекірова. Нас звинуватили в тому, що проводили підготовку щодо «послідовної підготовки нових осіб до участі в діяльності терористичної операції» в Криму.
Я послідовно висловлюватиму своє ставлення до всіх цих формулювань, народжених у хворій уяві слідчих, оскільки в залі суду мені не дозволяли говорити. Жодного відношення до терористичних організацій та тероризму я не маю. Протягом 30 років життя в Криму на моїй пам’яті не було жодного теракту, я не чув і про терористів, доки не прийшла Росія зі своїм нелюдським законодавством та тугою за минулим.
Теракт, який я пам’ятаю у Криму, стався у 2019 році у Керчі. Спочатку влада говорила, що це хлопець «кримськотатарської зовнішності» влаштував стрілянину в технікумі. Я пам’ятаю той день. Вийшов на роботу вранці і відчував на собі погляди перехожих, в їхніх очах був страх. Ці відчуття були у мене вперше. Тоді я ще не встиг прочитати новини, але зрозумів, що щось сталося. І вже на роботі дізнався, які поспішні та безвідповідальні заяви зробили офіційні особи.
У середині дня з’явилися деталі: стрілянину влаштував світловолосий слов’янин Владислав Росляков. Напевно, влада Криму розчарувалася, коли стало зрозуміло, що злочинець не кримський татарин і не мусульманин. Пізніше злочин перекваліфікували з теракту на вбивство двох чи більше осіб.
Тоді я на собі відчув, як влада Росії зводить з розуму суспільство. За сім років життя за нової влади я жодного разу не відчував себе у безпеці. Усюди – страх. До цього дня не розумію, як живуть люди, які народилися тут і провели тут увесь час.
Мене також звинувачують у «поширенні серед віруючих набутих теологічних знань», у тому, що я, «підмінюючи традиційне в Ісламі поняття релігії», займаюсь підбурюванням мусульман до екстремістської діяльності.
Для мене «традиційне» – це те, що передається з покоління в покоління. Релігію я пізнав від свого діда, тому і вважаю себе традиційним мусульманином при тому, що спеціальних теологічних знань ніде за кордоном я не набував.
Підміною понять займаюся не я, а слідчі та прокурори. Гадаю, їх бентежить слово халіфат. Якби вони вивчали історію замість того, щоб ганятися за виконанням плану, отриманням зірок та премій, їм стало б ясно, що халіфат для кримських мусульман також є традиційним.
Здобувши незалежність від Золотої Орди, правителі Кримського улусу спрямували свій погляд на Схід. Через деякий час відбувається приєднання до Османського халіфату, і замість Кримського улусу утворюється Кримський вілаят. Тобто ще 600 років тому мої батьки вирішили пов’язати всі сфери свого життя із халіфатом.
Ще один показовий випадок стався 1923 року, коли на Кримському півострові орудували комуністи. Навіть тоді мусульмани, не боячись радянської влади, організували збирання підписів на вірність султану в Стамбулі – халіфу, іншими словами. Цей документ і досі зберігається у сімферопольському архіві.
Тож халіфат для кримських татар – не чуже, привнесене ззовні поняття. І цей факт не повинен викликати здивування. Про Халіфат йдеться в Корані, ми також знаємо висловлювання пророка Мухаммада про нього. Думаю, силовикам ненависне всяке інакомислення. Прихильність кримських татар до своїх традицій розцінюють як ненадійність.
Мене також звинувачують у «формуванні у віруючих мусульман тенденційного мислення при оцінці подій, що відбуваються в РФ та міждержавних відносинах, а також сталої ідеологічної залежності та екстремістських, сепаратистських переконань», при цьому я нібито використовував ідеологічні матеріали «Хізб ут-Тахрір».
Чи означає це, що тепер у Росії заборонено власну оцінку, власну думку? Якщо йдеться про статус Криму, то підкреслю, що вся світова спільнота не вважає його російським. І ця позиція закріплена в багатьох резолюціях міжнародних організацій і озвучена насамперед тими країнами, які вважаються друзями РФ – Німеччиною, Францією, Туреччиною.
Ще одне звинувачення – у «таємному об’єднанні та підготовці віруючих мусульман до антиконституційної діяльності». Слідство серйозно вважає, що вчителі, торговці, будівельники могли організувати переворот, аби захопити владу та змінити Конституцію?
Я все життя хотів облаштуватись: завести сім’ю, побудувати дім, на що в мене постійно не вистачало коштів. Ми не маємо ні зброї, ні фінансів, ні зв’язків у вищих ешелонах військово-політичного керівництва. У моєму будинку «знайшли» лише книги, які самі й підкинули.
Як робиться переворот та захоплення влади, я вже бачив у 2014 році. Спеціально навчена група військових у повному обмундируванні захопила будівлю уряду Криму, а наступного дня під дулами автоматів зібралися депутати, які вирішили провести референдум про приєднання до Росії. Керівництво зізналося, що група була частиною російської армії. Нині вже ніхто не приховує цей факт.
Подумайте: скільки потрібно часу, щоб натренувати таку групу? Скільки потрібно витратити грошей та задіяти високопоставлених військових для такої спецоперації? Ще більше знадобилося для спецоперації в лютому 2022 року. Адже за підсумками минулих місяців владу в Києві так і не скинули, хоча на це кинуто величезні сили та вся потужність ядерної держави. Ось що таке «насильницьке захоплення влади».
В нас не було і немає таких ресурсів. Та й мети повалити владу в Росії також немає. Після 2014 року на моїх очах розгорталися репресії проти кримських татар, кримських мусульман. Але я та мої друзі ніколи не закликали до насильства. Про це свідчать мої численні пости на сторінці в інтернеті, інтерв’ю ЗМІ, зокрема телеканалу.
Щоб відстоювати свої права 2016 року ми створили громадянське об’єднання «Кримська солідарність», де я працював журналістом. Мета цього відкритого, абсолютно не таємного об’єднання – висвітлювати порушення прав на півострові, надавати юридичну допомогу та піклуватися про сім’ї політв’язнів.
Збори проходили відкрито, їх міг відвідати будь-хто. Приходили ветерани національного руху, журналісти, правозахисники, активісти, громадські діячі, члени сімей політв’язнів – загалом усі.
Я і зараз закликаю народ боротися за право жити та розвиватися на рідній землі. Гордий тим, що протягом 30 років мого життя в Криму та за всю історію національного руху в місцях заслання мій народ жодного разу не вдавався до насильства.
Росія зловживає своїм квазіекстремістським та терористичним законодавством, проводить показові релігійно-мотивовані та політичні процеси проти цивільних активістів, у тому числі кримських татар, щоб у Криму панувала атмосфера страху. Для цього є термін – «державний тероризм». Він використовується для позначення державного насильства проти цивільних осіб. Під атаками державного тероризму зазвичай розуміють незаконні затримання, вбивства, тортури і страту громадян без суду та слідства, які виконують співробітники силових структур (поліція та інші органи правопорядку).
У декларації, ухваленій 1987 року на Женевській конференції з питання тероризму, йдеться, що державний тероризм проявляється у «практиках поліцейської держави, спрямованих проти своїх громадян», а саме «у спостереженні, розгоні зборів, контролі за новинами, побиттях, тортурах, хибних арештах, масових арештах, показових судах, убивствах».
Світова спільнота бачить у кримських татарах цивілізованого партнера, а російська влада своїми діями ввела країну в ізоляцію та зробила її світовим ізгоєм. Ви призначаєте нас терористами, ставитеся до нас як до терористів, хоча жодного теракту ми не готували. Настане день, коли в Росії шукатимуть винних у політичних репресіях, переслідуванні активістів, журналістів, правозахисників. І призначать терористами вже вас. Як найнижчу ланку цієї системи, як виконавця незаконних усних тіньових доручень.
Підготовлено Інформаційною службою НСЖУ
Світлини – з виставки «Громадянські журналісти важливі», яку відкрито в НСЖУ у грудні 2021 року.
