Фільм показує, як в умовах постійної небезпеки, з розтрощеною ворогом редакцією та без стабільного фінансування, Василь Мирошник не лише створює газету, але й особисто доставляє її читачам у села, ризикуючи життям. Він виконує роль не тільки редактора, але й журналіста, коректора, кур’єра та водія, демонструючи неймовірну відданість своїй справі та читачам.
Серед тих, хто висловив свою думку про фільм – Ірина Храмова (заступниця головного редактора “України молодої”), Микола Підвезяний (головний редактор “Главкому”), Ольга Мельник-Курганова (викладачка журналістики), Юрій Нестеряк (завідувач кафедри Київського міжнародного університету) та інші.
“Це фільм про те, наскільки важливий доступ до правди. Ціна правди – це не про гроші, це про те, наскільки правда важлива не лише для особи, для людини, для громадянина, а й для держави. Адже ми сьогодні бачимо, що від того, наскільки люди матимуть доступ до правдивої інформації, залежить доля держави”, – зазначає відомий столичний журналіст Микола Підвезяний.
Ірина Храмова, заступниця головного редактора газети «Україна молода»:
–Інформаційна служба НСЖУ створила надзвичайно актуальну і потрібну документальну стрічку. Фільм вражає буденністю війни, яка відчувається буквально скрізь. Наприклад, пан Василь спокійно показує на город, за яким починається Росія, і де може бути снайпер. А за мить він емоційно коментує вщент зруйнований будинок, спростовуючи міф про те, що снаряд двічі в одне місце не влучає.
Стрічка доносить важливу думку: журналістика – це не просто професія, а місія. Головний герой не лише доставляє інформацію у найвіддаленіші куточки, реалізуючи конституційне право людей на доступ до неї. Він стає для них останньою інстанцією, до якої звертаються з щоденними проблемами, впевнені, що редактор місцевої газети обов’язково допоможе.
Фільм демонструє неймовірний рівень довіри до друкованого слова і яскраво ілюструє, як гасло НСЖУ ‘Журналісти важливі’ стає реальністю. Це історія про мужнього редактора, який одночасно є журналістом, коректором, кур’єром і водієм, власноруч доставляючи газету навіть у найвіддаленіші села, де не працює Укрпошта.
Микола Підвезяний, головний редактор онлайн-видання «Главком»:
–Коли я дивився фільм «На межі» – про незламність редактора прифронтової газети, я чомусь подумав, що у цієї стрічки могла б бути альтернативна назва – «Ціна правди». А потім згадав, що фільм з такою назвою вже був. І він теж – про те, що журналісти важливі. Це стрічка польської режисерки Агнєшки Холланд про британського журналіста Гарета Джонса, який приїхав в Україну і першим написав про Голодомор. Цей фільм про те, наскільки важлива журналістська праця і наскільки важливий доступ до правди. І ось ця назва мені згадалась. Я подумав, що і «На межі» – це фільм про те, наскільки важливий доступ до правди.
Ціна правди – це не про гроші, це про те, наскільки правда важлива не лише для особи, для людини, для громадянина, а й для держави. Адже ми сьогодні бачимо, що від того, наскільки люди матимуть доступ до правдивої інформації, залежить доля держави.
На прикладі Василя Мирошника бачимо ентузіастів, які не лише створюють газету, вони у буквальному сенсі несуть її до свого читача.
Дуже цікавий формат, коли ми разом з головним героєм долаємо той маршрут, яким від їздить постійно зі своєю газетою, дивлячись в очі кожному читачеві, розуміючи його потреби, розуміючи, запит на яку інформацію у нього є.
Тому фільм дуже важливий, і я вважаю, що він стоїть в одному ряду з іншими стрічками, які доводять, що робота журналістів дуже важлива.
Ольга Мельник-Курганова, журналістка, заступниця голови ГО «Освітній центр комунікацій», викладачка журналістики, кандидатка наук із соціальних комунікацій:
–Документалістика фіксує і показує те, що відбувається сьогодні в Україні, як люди живуть під час війни. Фільм «На межі» демонструє ще й докази злочинів російської армії у Харківській області, і це дуже важливо. Потрібно говорити і про жителів прифронтових сіл, які передають свої настрої, свої хвилювання. Вони важливі, вони, по суті, герої, які живуть у своїх домівках, на своїй рідній землі, не бояться і не тікають з Батьківщини. Це треба фіксувати.
Головний герой фільму – Василь Савич Мирошник – показує приклад того, як він не тільки створює цю газету, а й розповсюджує її, має контакти, як його тепло зустрічають читачі. Для мене це унікальний випадок, це теж дуже важливо. Він по-людськи і людяно ставиться до своїх читачів – жителів сіл, у яких буває, він знає, як краще і швидше розповсюдити газету.
Це досвід, який треба переймати й іншим медійникам. Про цей досвід треба знати і в інших регіонах України, і за кордоном, зокрема. Про це треба говорити і допомагати. Тут усе тримається на ентузіазмі. Ентузіазм Василя Савича вражає. Це те, що необхідно показувати як українській, і зарубіжній аудиторії і нагадувати про себе.
Юрій Нестеряк, член НСЖУ, доктор наук з державного управління, завідувач кафедри соціальних комунікацій і аудіовізуального мистецтва Київського міжнародного університету:
–Фільм хороший і дуже потрібний. Адже таких редакцій, як «Зоря – Вісник Богодухівщини» нині в Україні багато, і кожна заслуговує, щоб про неї зняли фільм. Наприклад, одна з них – херсонський «Новий день». Його головний редактор Анатолій Жупина готує газету у Львові, возить у Херсон, і, наскільки мені відомо, у нього є кореспонденти і на правому, і на лівому берегах Дніпра. До всього, він якось умудряється закидати газету і на тимчасово окуповану територію.
А ще фільм «На межі» свідчить про те, що нині абсолютно відсутнє розуміння інформаційної політики на державному рівні. Тому що в нікуди витрачаються кошти. Кілька разів під час фільму Василь Мирошник казав: люди, я журналіст, я не листоноша, але мені доводиться виконувати й цю роботу. Тож потрібно регулярно нагадувати нашим державотворцям, про необхідність інформаційної політики, необхідність підтримки медіа, які нині, по суті, на ентузіазмі роблять свою роботу на медійному фронті.
Ірина Таранова – журналістка, керівниця проєкту НСЖУ «Об’єднані серця сімей зниклих безвісти та полонених», громадська діячка:
–Документальний фільм «На межі: історія незламності редактора прифронтової газети», створений інформаційною службою НСЖУ, залишає глибокий слід у серці глядача. Ця кінострічка відкриває перед нами не лише важливість журналістської роботи в умовах війни, але й справжню людську відвагу та самовідданість. Кожен репортаж, кожне фото, кожне інтерв’ю – це частина нашої історії, це пам’ять про тих, хто бореться і тих, хто страждає. Журналісти допомагають нам побачити і зрозуміти те, що відбувається навколо, підтримують зв’язок між людьми, навіть коли війна намагається нас розділити.
У часи, коли навколо нас лунають постріли та вибухи, ці відважні люди залишаються поруч із нами, щоб розповісти про те, що насправді відбувається. Вони не бояться небезпеки, вони не зупиняються перед труднощами. Їхні історії – це свідчення незламного духу, який підтримує нас у найважчі моменти.
Цей фільм – не звична документальна розповідь про складні умови роботи журналістів, це й натхненна історія про людську стійкість та мужність. Він показує, що навіть у найважчі часи є люди, готові йти на все заради правди і підтримки своїх співгромадян. Перегляд фільму «На межі» змушує задуматися про силу духу, про значення журналістики в нашому житті і про те, що кожен з нас може зробити для підтримки правди і справедливості. Це історія, яка варта бути почутою і побаченою, особливо в наші дні.
Євгенія Вірлич, головний редактор онлайн-медіа «Кавун.City»:
–Це надзвичайно потужний фільм, який вимагає моральної готовності від глядача. Він викликає багато асоціацій: попри географічну відстань між Херсонщиною та Харківщиною, я бачу багато спільного. Здається, що і росіяни діють всюди однаково, і українці скрізь демонструють однакову стійкість.
Вражає сміливість головного редактора, який їздить громадами близько до лінії фронту. Це нагадує ситуацію в Бериславському районі Херсонщини, де цивільні постійно під загрозою атак, навіть під час пересування.
Фільм чудово підкреслює важливість друкованої преси, особливо в прикордонних регіонах, де доступ до онлайн-ресурсів обмежений. Це нагадує про значущість друкованих видань у багатьох європейських країнах.
Емоційно зачіпають розповіді редактора про виконання функцій Укрпошти. Це резонує з досвідом моїх колег, які часто самі або з допомогою волонтерів доставляють газети читачам.
Ця історія демонструє, що ситуація з пресою на Херсонщині не унікальна для України. Це підтверджує нашу єдність, незважаючи на географічні відстані.
Інна Косянчук, журналістка Вишгородської районної газети «Слово»:
–Я вдруге дивилась цей фільм. І виокремила нюанси, на які під час першого перегляду не звернула увагу. Під час першого перегляду вразив насамперед оптимізм і стійкість головного героя, Василя Мирошника. Під час другого – так само вразив оптимізм і життєстійкість тих, хто живе на небезпечних територіях, прифронтових селах, щодня здригаючись від обстрілів, хто виживає у складних умовах і – чекає улюблену газету.
По-доброму заздрю редакторові у тому, що він зміг зберегти друкований формат видання. Нашій газеті «Слово» довелося тимчасово перенести активність в онлайн-формат, а колективу стати інформаційними волонтерами. Втім, я вірю у відродження друкованої версії нашої газети, а також переконана, що Василь Мирошник і далі продовжуватиме випускати свою «Зорю – Вісник Богодухівщини». Бо це – надія насамперед для людей, які дають їм можливість жити і працювати з твердою вірою у нашу Перемогу, у те, що настане час, коли на першій шпальті газети з’явиться довгоочікуване повідомлення – війна завершилась повним розгромом ворога, і Україна знову повертається до мирного життя.
На мою думку, цей фільм потрібно показати не лише широкій українській аудиторії, а й зарубіжній, аби і колеги, і звичайні люди за рубежем побачили, як живе прифронтова Україна під час російського вторгнення, і переконалися, наскільки журналісти важливі.
Владислав Гладкий, херсонський журналіст:
– Я досі під глибоким враженням від цього фільму. Він зміцнює мою віру в перемогу України та в те, що ми не повторимо трагічної історії початку ХХ століття. На жаль, ментальність “за поребриком” залишилася на тому ж рівні, що й до 1990-х років. Вони не змогли еволюціонувати ні емоційно, ні психологічно, сприймаючи світ виключно через призму ворожнечі. Їхня агресивність та нездатність до конструктивного діалогу чи виконання домовленостей є очевидними.
Ми перебуваємо в умовах кризи, вихід з якої маємо знайти самі. Як демонструє досвід головного героя фільму, кожен з нас повинен робити те, що вміє найкраще, до чого лежить душа. Саме так, на своєму місці, ми зможемо сформувати шлях до перемоги. Ніхто інший за нас цього не зробить.
Інформаційна служба НСЖУ
