Студентка Університету митної справи та фінансів спеціальності «Журналістика» Валерія Поцелуйко проходить переддипломну практику на базі обласної організації НСЖУ. Четвертокурсниця готує серію матеріалів про етичні аспекти висвітлення гострих тем сьогодення в медіа. Аби набути досвіду за фахом, долучається до заходів Дніпровського Центру журналістської солідарності, знайомиться та спілкується із досвідченими колегами, надихається журналістською професією. Пропонуємо до вашої уваги одну з історій українських захисників – відверту розмову майбутньої журналістки із сапера з Дніпра Дениса «Чорного».
До повномасштабного вторгнення Денис «Чорний» (позивний військового) служив у Державній службі з надзвичайних ситуацій у Дніпрі. Там він отримав досвід роботи сапером і знав, як працювати з вибухонебезпечними предметами. Розумів, що ці знання знадобляться на війні і 26 лютого 2022 року вже був у військкоматі. Наступного дня вирушив на розподіл з Дніпра у Черкаське. Процедура розподілу виявилася хаотичною: досвідченого розміновувача направляли до зенітних військ. Але Денис не погоджувався: «Відправте мене бути сапером, я знаю цю справу, навіщо мені вчитися місяць на зенітні?» Він хотів бути якнайшвидше там, де міг принести найбільшу користь.
Війна і виклики
Уже 3 березня Денис вів колону з дванадцяти машин на Херсон. На Херсонському напрямку провів майже рік, згодом воював у Бахмуті. Брав участь у визволенні Херсона. Після тяжкої травми знову повернувся на фронт. «Я був готовий робити все: і окопи копати, і борщ варити», – згадує Денис, посміхаючись.
Відповідальність і організаторські здібності привели його до нової ролі – начальника пункту автозаправки. Але війна не лише випробовує, а й змінює погляди.
Довіра до медіа
Ще до війни Денис довіряв українським медіа. Та, на жаль, пів року на Херсонському напрямку дещо змінили його ставлення до носіїв інформації.
«Мій колега – водій бензовозу – начитався новин, що ми вже визволяємо Херсон, і вирішив, що можна розслабитися, – розповідає військовий. – Ми їхали заправляти розвідроту, то я навіть навіть думав, що бронік можна не вдягати. А мені кажуть: «Ти що, знущаєшся? Там посадка за 500-700 метрів, росіяни стоять!». А я – «Так он в новинах же пишуть»… Інформаційний вплив може серйозно змінювати сприйняття ситуації військовими».
На початку повномасштабного вторгнення мотивація у військових була величезною. «Медіа тоді робили правильну пропаганду», – визнає військовослужбовець. Його чотирирічний син надихався патріотичними піснями, Псом Патроном. «Якось кажу йому: «Ти що, батька не поважаєш?». А він мені співає «Батько наш Бандера, Україна мати», – сміється Денис.
Але з часом ставлення до медіа змінилося. На його думку, українські медіа недооцінюють ворога: «Вони сильні, дуже розумні, особливо щодо фортифікаційних споруд. Вони навіть курей вирощували в полі, як би смішно це не звучало. Вони вміють пристосовуватися». Переконаний, чим менше ворог знає про наші досягнення, тим краще.
Зараз, зізнається, він практично не читає новини, окрім двох телеграм-каналів – один з яких повідомляє про повітряні тривоги. «Я довіряю лише хлопцям зі своєї бригади. Будь-хто може створити канал і писати те, що йому вигідно. Це потрібно регулювати. А в офіційних українських медіа багато протиріччя, не знаєш, кому довіряти», – вважає Денис.
Боротьба не лише на полі бою
Як і багато інших військових, Денис отримав ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Перші пів року, каже, було важко: прокидався від будь-яких звуків, був роздратований. Він вирішив пройти реабілітацію самостійно. Виявилося, що державна допомога не така доступна, як про це говорять в новинах: «Треба пройти безліч кабінетів, зібрати купу паперів, і, можливо, з тобою побалакає спеціаліст». Пів року лікування дали результати, але найбільше допомагають діти.
Денис – один із тих, хто не просто пішов на фронт, а свідомо обрав найнебезпечніший шлях. Він бачив війну зсередини, знає її ціну і розуміє, наскільки важлива правдива інформація. Його історія – це не лише про боротьбу із ворогом, а й про боротьбу за правду, яку потрібно відстоювати навіть у тилу.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру), адреса: вул. Старокозацька, 8.
Валерія Поцелуйко, студентка 4 курсу спеціальності «Журналістика»
Університету митної справи та фінансів
Фото надав Денис «Чорний».
