Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко розповів Андрію Куликову на «Громадському радіо» про прифронтову пресу, російську пропаганду на окупованих територіях та український досвід, який переймає світ.
За п’ять кілометрів від російських позицій – у Гуляйполі, за три кілометри від кордону – у Великій Писарівці, під постійними обстрілами – в Оріхові люди отримують новини не з телемарафону чи великих каналів. Їхнє єдине джерело перевіреної інформації – місцева газета, яку волонтери доставляють велосипедами, бо поштові оператори через небезпеку відмовляються сюди їхати, а автомобілі стають легкою ціллю для російських дронів.
Коли електрика зникає, залишається папір
За підтримки Міністерства закордонних справ Литви НСЖУ провела дослідження інформаційних потреб мешканців прифронтових територій. Найбільший запит – не на загальну інформацію про війну, а на максимально локалізовану безпекову інформацію: чи готові шелтери в селі, де живе читач, чи є антидронові сітки, куди евакуюватися саме звідси.
Сергій Томіленко звернув увагу на своєрідний парадокс медіаспоживання: соцмережі (телеграм, вайбер) залишаються найдоступнішим джерелом новин – їх використовують близько 90% населення. Але рівень довіри до них низький – через «інформаційний шум». Натомість до професійних медіа – онлайн-видань та друкованої преси – довіра вдвічі-втричі вища…
Національна спілка журналістів України допомогла відродити понад 35 прифронтових газет у різних регіонах. Їхні назви – «Обрії Ізюмщини», «Голос Гуляйпілля», «Зміївський кур’єр», «Ворскла», «Новий день», «Рідний край» – звучать як поетична географія опору.
Сергій Томіленко пояснює: російська війна фактично перекинула українців у часі на сто років назад. Там, де Росія руйнує інфраструктуру, де немає гарантованого доступу до електрики та зв’язку, саме друковані газети стають життєво важливим каналом інформації – не про глобальні події, а про те, що відбувається в радіусі 15-20 кілометрів: де евакуюватися, як отримати виплати, чи працює шелтер у сусідньому селі.
Канадське видання «The Globe and Mail» цього року підготувало репортаж із Великої Писарівки на Сумщині. Це була стаття не про небезпеку проживання біля кордону загалом, а саме про значення місцевої газети. Висновок журналіста Марка Маккіннона: такі газети дарують надію, що люди не самі.
Регулярність виходу прифронтової преси – від разу на тиждень до разу на місяць, залежно від безпекової ситуації. Журналісти самостійно довозять газети на власних автомобілях або передають через волонтерів. Катерина Заварзіна з Новомиколаївки Запорізької області розповіла: якщо рік тому можна було приїхати автомобілем і привезти 300 примірників, то тепер через посилені дронові атаки доводиться покладатися на волонтерів із велосипедами.
Робота під ударами ворожих дронів і ракет
Сергій Томіленко наголошує на кардинальній зміні поняття «фронтова зона». Раніше це означало 2-5 кілометрів до лінії зіткнення. Тепер, через дронову небезпеку, – 25-30 кілометрів. Цієї осені від російських дронів загинули троє журналістів, зокрема французький репортер Антоні Лаллікан (біля Дружківки) і двоє українських журналістів телеканалу «Freedom» Альона Грамова (Губанова) і Євген Кармазін – у Краматорську.
Спілка журналістів ще торік почала радити знімати брендування «Преса» з бронежилетів – воно перетворилася на мішень для росіян, а не на захист.
У тимчасово окупованій Запорізькій області після повномасштабного вторгнення окупанти відкрили чотири локальні пропагандистські FM-станції. Їхні хвилі досягають українського Нікополя на протилежному березі Дніпра. Два роки тому росіяни прицільно розстріляли ньюзрум місцевого радіо «Ностальжі» – невеликого незалежного мовника, який став альтернативою чотирьом окупантським радіохвилям. Спілка журналістів допомогла відродити станцію, але тепер усі співробітники працюють виключно вдома. Лише одна людина раз на добу приходить в офіс, монтує наступні 24 години ефіру та підключає до зарядної станції, переданої скандинавськими партнерами.
Центри солідарності та «Бюро фронтових історій»
Після початку повномасштабного вторгнення спілка розгорнула мережу Центрів журналістської солідарності – регіональних хабів, обладнаних комп’ютерами, Starlink, бронежилетами, шоломами. Пріоритетно працюють три прифронтові центри: у Харкові, Запоріжжі та Дніпрі. Інші центри розміщені у Києві, Івано-Франківську і у Львові (з присутністю в Чернівцях).
Український досвід став флагманською ініціативою ЮНЕСКО «Safe Places for Journalists». За українським протоколом створили три медіацентри в секторі Газа. Президент Палестинської асоціації журналістів Насер Абу Бакр, лауреат премії ЮНЕСКО, на World Press Freedom Day у Брюсселі визнав: саме українську модель рекомендували як основу.
Наступного року під егідою Європейської федерації журналістів планується спільна презентація досвіду українських та палестинських центрів на європейському фестивалі журналістики.
Допомога українській медіасфері вкрай необхідна ще й тому, що по ній дуже болісно вдарила економічна криза. Так, Одеса, колишня столиця регіонального мовлення з десятками телеканалів, сьогодні не має жодного власного телеканалу. Телебачення – затратний бізнес, який не витримує без реклами та грантів.
Натомість, Сергій Томіленко говорить про тривожну тенденцію: небезпека для журналістів зростає, а міжнародна допомога згортається. Організації переключаються на інші конфлікти – Газу, Латинську Америку, Судан. Раптова зупинка USAID вдарила не лише по українських редакціях-отримувачах допомоги, а й по глобальних правозахисних структурах, які покладалися на американське фінансування.
У цих умовах спілка сподівається на постійний контакт із європейськими партнерами. Цього літа, ще не знаючи про страшні обстріли восени, встигли передати в регіональні редакції 50 зарядних станцій – тепер вони критично важливі для інформаційного конвеєра.
Є й інші позитивні приклади. Шведська медіа-бізнес-асоціація виділила кошти на піврічну програму прямої фінансової підтримки прифронтових газет. Спілка оголосила публічний конкурс і отримала 55 заявок, з яких відібрала 25.
Але це не просто гуманітарна допомога. Разом зі шведськими колегами спілка створює «Бюро фронтових історій» (Frontline Press) – команду київських журналістів, які працюватимуть із кожною редакцією, допомагаючи готувати матеріали для західних медіа. Є домовленості з провідними виданнями Данії та Норвегії. Мета – показати людські історії простих українців, які в нинішній важкий час знаходять сили допомагати іншим або просто переживають ці події, зберігаючи гідність.
Одним із способів подолання кризи фінансування медіа є їх цифрова трансформація. Парадоксально, але лідерами трансформації стали саме прифронтові медіа. Отримуючи навчальну допомогу та донорське фінансування, вони швидше переходять на мультиплатформність.
Найяскравіший приклад – чернігівський «Вісник Чернігівщини», найтиражніша регіональна газета в Україні з 25 тисячами примірників. Головний редактор Сергій Народенко довго опирався онлайну, але після навчання запровадив монетизацію фейсбуку (перші 800 доларів), тік-току (окремі відео набирають 2,5 мільйона переглядів) та ютубу. Кожен із восьми журналістів має здавати мінімум два відео на тиждень.
Історія в підшивці
Редакторка з Новомиколаївки Запорізької області каже: перше, про що думають журналісти під тиском нинішніх обставин, – як вивезти в безпечне місце підшивку газети. Бо це історія локальної громади, історія війни, яку вивчатимуть майбутні покоління.
Сергій Томіленко підсумовує: локальна газета – це локальна історія. Коли все закінчиться, дослідники вивчатимуть війну та Україну саме за підшивками місцевих газет. Там, де великі медіа говорять про глобальні тенденції, місцева преса фіксує, як конкретна громада, конкретні люди переживали кожен день повномасштабного вторгнення.
І поки є журналісти, готові везти газети велосипедами під дронами, поки є читачі, які чекають на свою «районку» як на зв’язок зі світом, – є надія. Сторінки надії, як назвали документальну стрічку про оріхівську газету.
Інформаційна служба НСЖУ
