Після початку повномасштабного вторгнення журналісти херсонського «Нового дня» вимушено залишили місто. Редакція втратила приміщення, техніку та можливість друкувати газету. Частина медійників опинилася в різних містах України, а деякі продовжили працювати з окупованих територій, ризикуючи власною безпекою. Попри це, редакції вдалося відновити випуск газети, налагодити її друк і доставку до читачів на Херсонщині та зберегти зв’язок із аудиторією.
Про перші дні повномасштабної війни, окупацію Херсона, переслідування журналістів, відновлення «Нового дня» та роботу медіа в умовах війни розповів редактор газети Анатолій Жупина.
‒ Яким був для редакції «Нового дня» ранок 24 лютого 2022 року? Які рішення довелося ухвалювати в перші дні?
‒ Напередодні, 23 лютого, ми всім колективом відзначили 60-річчя головного бухгалтера. Вітали, бажали всього найкращого, піднімали келихи ‒ хто що любить за смаком. І з гарним настроєм розійшлися додому.
А вранці сталося те, що сталося. Насамперед я приїхав до редакції й передзвонив усім, щоб на роботу не приходили. Місто вони тоді не зачіпали, але вже точилися тяжкі бої на території Херсонщини. Далі по окружній дорозі проривалися в бік Миколаєва, бомбили аеропорт і все, що було на їхньому шляху.
Наступний номер газети, звичайно, був під загрозою, тому що ми розуміли: працювати в редакції вже ніхто не зможе. Люди були готові, але ніхто не знав, чим це все закінчиться.
Херсон окупували 1 березня. Ми прийняли рішення працювати віддалено. Друкарня вже не функціонувала, і стало зрозуміло, що робота відновиться не скоро. Продовжували діяльність сайту: журналісти все одно готували матеріали. Якщо чесно, сподівалися, що все це триватиме недовго ‒ тиждень-два. На затяжну окупацію ніхто не розраховував.
Ми також намагалися вивезти документи з редакції, тому що розуміли: якщо окупанти прийдуть, то насамперед шукатимуть журналістів.
Постійно тримали зв’язок із Національною спілкою журналістів України. Я говорив із головою Спілки Сергієм Томіленком. Він постійно був на зв’язку і давав поради.
Також спілкувався з Олександром Бришем, колишнім редактором газети «Донбас», який у 2014 році пережив полон. Він мав досвід і міг порадити, що робити в такій ситуації.
‒ Що сталося з редакцією газети після окупації Херсона? Коли стало зрозуміло, що продовжувати працювати у місті вже неможливо?
‒ Після окупації ми все одно намагалися працювати. Наші журналісти ходили на мітинги, і я теж.
Дуже багато людей протестували проти приходу російських військ. Ми пишалися містянами, які не боялися виходити намітинги з голими руками, зупиняли танки й вимагали, щоб росіяни покинули Херсонщину.
Такі протести відбувалися не тільки в Херсоні, а й у Білозерці, Каховці, Олешках та інших населених пунктах регіону. Люди масово виходили на вулиці, пішки йшли з різних мікрорайонів на площу Свободи.
Щодо самої редакції, то я постійно там перебував. Забрав документи, деяку техніку, але багато чого ми не вивозили, бо сподівалися, що окупація буде недовгою. Редакція була у двоповерховому приміщенні, тому вивезти все було практично неможливо. Я ходив туди постійно і навіть після окупації, щоб подивитися, що там відбувається.
Потім ситуація стала значно небезпечнішою. Нашого журналіста, кореспондента в районі Нової Каховки, Олега Батуріна, взяли в полон. Для мене це стало сигналом, що ситуація ускладнюється, і потрібно щось вирішувати. Насамперед намагалися допомогти звільнити Олега. На дев’ятий день його відпустили.
Після цього я поговорив з Сергієм Томіленком, і він порадив виїжджати, тому що ситуація ставала дедалі небезпечнішою. За мною вже кілька разів приходили в редакцію, питали, де я.
Потім почали навідуватися додому. Росіяни приїжджали машиною, оточували будинок і заходили шукати мене. Я заздалегідь попередив сусідів і людей, які жили поруч із редакцією, щоб у разі запитань казали, що я перебуваю в лікарні в Одесі. Це частково відповідало дійсності, бо перед тим я справді проходив лікування очей.
У моїй сім’ї дружина і донька теж журналістки. Обстріли перечікували у будинку доньки. У кожного був свій рюкзак із документами, необхідними речами та ліками ‒ усе, що могло знадобитися в разі евакуації.
Коли стало зрозуміло, що далі чекати не можна, вирішили виїжджати. Їхали двома машинами. Разом із нами ще онук, племінниця та двоє молодих людей ‒ брат і сестра з Дніпра, які працювали в обласній дитячій лікарні.
Виїжджали вздовж Лиману, через Білозерку. Проїхали дев’ять блокпостів, але зрештою змогли виїхати. Редакція фактично залишилася без техніки. Комп’ютери не могли везти, бо їх могли забрати на блокпостах. Навіть телефони ховали, щоб не привертати увагу. Пізніше, коли списки журналістів передали окупантам, перевірки стали ще прискіпливішими.
Ми приїхали до Львова практично без техніки. Винайняли квартиру, яка водночас стала і редакцією.
Випуск газети довелося припинити, тому що вся архітехніка та близько 30–34 тонн паперу залишилися в окупації. Папір ми закупили ще перед Новим роком, отримавши кошти за передплату. Окупанти потім використовували цей папір для друку своїх газет.
Згодом редакція зазнала і фізичних руйнувань. У приміщення були прильоти: пошкоджені вікна, двері, опалення, батареї. Частину меблів і техніки росіяни вивезли. Один працівник постійно залишався в Херсоні й доглядав за майном, хоча згодом приміщення вже було зруйноване.
‒ Окупанти почали видавати пропагандистську газету під назвою місцевого видання. Чому, на вашу думку, їм було важливо використати саме бренд українського видання?
У випадку з «Новим днем» вони, на щастя, трохи помилилися з вибором. Перед війною це була найпопулярніша і найтиражніша газета в області: тираж доходив до 40–47 тисяч примірників, були випуски по 35 тисяч, а безпосередньо перед війною ‒ близько 30 тисяч.
Якби вони обрали нашу газету, це могло б підірвати довіру до «Нового дня». Натомість вони взяли «Надніпрянську правду» ‒ найстарішу газету області, яка свого часу була газетою обласної ради, а раніше Комуністичної партії. Думаю, колаборанти, які прийшли разом з окупантами, були старшого віку й більше орієнтувалися на цю стару назву.
Для нас це, з одного боку, було добре, бо вони не використали назву «Новий день». З іншого ‒ все одно виникла проблема, адже потім нам доводилося пояснювати, що «Новий день» не виходив на окупованій території і не має жодного стосунку до цього видання.
Вони видавали «Надніпрянську правду» російською мовою. Після звільнення правобережної частини Херсонщини редакція перебралася на лівий берег і продовжила свою діяльність ‒ частина розмістилася у Скадовську, частина ‒ у Генічеську.
‒ Як вдалося відновити друк «Нового дня» вже після переїзду до Львова?
‒ Коли ми приїхали до Львова, практично нічого із собою не мали. Там я побачив оголошення про створення Центру журналістської солідарності, де журналісти могли отримати підтримку. Ми скористалися цією можливістю. Нас дуже тепло прийняла Богдана Стельмах.
У цей час до Львова приїхав Сергій Томіленко. Ми поговорили, він пообіцяв підтримку, тож поступово почали відновлювати роботу. Спочатку створили сторінку в соціальних мережах, Telegram, потім повернули сайт.
Сайт ми ще підтримували з Херсона, поки не стало зрозуміло, що цього робити не можна, тому що адміністратор залишався в окупованому Херсоні й міг через це опинитися в небезпеці. Ми були змушені припинити роботу сайту на той момент.
Після звільнення Херсона, 22 листопада 2022 року, нам зателефонували з Києва й повідомили, що прийнято рішення спробувати налагодити випуск газет на деокупованих територіях.
Ми швидко організували перший випуск, опублікували у листопаді, приблизно в середині місяця, до дня звільнення Херсона. Це був невеликий тираж ‒ приблизно 2–4 тисячі примірників, на чотирьох сторінках. Його передали до Києва, а звідти вже доставили до Херсона.
Після цього Сергій Томіленко запропонував продовжувати видавати газету, оскільки вона була потрібна людям. Він допоміг знайти донорів, адже у нас практично нічого не залишилося.
‒ Сьогодні газету друкують у Запоріжжі. Як вдалося організувати роботу редакції, коли її команда опинилася в різних містах?
‒ Зараз газета друкується в Запоріжжі. Це стало можливим завдяки журналістській солідарності. У певний момент виникла реальна загроза зупинки газети через брак фінансування. Передплати практично немає: 73% області окуповано, а ті 27%, що залишилися, постійно перебувають під обстрілами. Продавати газету через пошту теж складно, тому що не в кожному селі чи навіть великому місті є поштове відділення.
Газета реально опинилася під загрозою зупинки. Кожна наша поїздка до Херсона обходилася приблизно у 15–20 тисяч гривень, а зараз, через подорожчання пального, мабуть, і більше.
Тоді головний редактор дніпровської газети «Вісті Придніпров’я» Олексій Ковальчук запропонував працювати разом: його колектив видаватиме свою газету і «Новий день», а наші журналісти співпрацюватимуть із ними на позаштатних умовах.
Так ми зберегли газету. Зараз її друкують у Запоріжжі, звідти вона доставляється за вже налагодженими маршрутами. Я продовжую підтримувати контакти із сільськими радами та начальниками військових адміністрацій.
Команда зараз перебуває в різних містах. Хтось в Івано-Франківську, хтось у Вінниці. Працюємо дистанційно, телефоном. У нас немає постійних зустрічей ‒ журналісти вже достатньо досвідчені, я ставлю завдання, вони пропонують свої теми й працюють самостійно.
‒ Як сьогодні «Новий день» потрапляє до читачів на Херсонщині?
‒ Після відновлення ми друкували газету у Львові й відправляли її «Новою поштою» до Херсона. Я їздив на звільнену територію, укладав договори із сільськими радами, які тепер є військовими адміністраціями.
Газету вони отримували й поширювали у своїх центрах надання адміністративних послуг. Також ми приходили до волонтерів: люди отримували продукти й разом із ними газети.
Потім налагодили новий маршрут доставки через центри надання допомоги внутрішньо переміщеним особам ‒ зараз уже їх 15. Вони є в Миколаєві, Одесі, Івано-Франківську, Черкасах, Києві, Кривому Розі, Хмельницькому, Ужгороді та інших містах. Тож газета фактично є по всій Україні.
‒ Які теми зараз найбільше хвилюють ваших читачів?
‒ Ми тримаємо міцні контакти з нашими хабами. Часто пишемо про те, що відбувається в цих центрах допомоги, які зустрічі проходять, чим живуть люди.
До нас також приходять співпрацювати редактори й журналісти з окупованих територій, де їхні газети припинили існування. Вони пишуть для нас матеріали.
Ми часто буваємо в громадах і безпосередньо спілкуємося з людьми. У всіх 17 громадах, які були окуповані, у нас є місцеві контакти. Я особисто після деокупації побував практично в кожному селі.
Часто тематику визначають самі громади. Наприклад, начальник міської військової адміністрації Генічеська звернувся до нас із проханням підготувати матеріал до дня міста. Ми домовилися, визначили тематику публікації, порахували додатковий тираж і зробили газету, яка потім була поширена по Україні та в деокупованих громадах.
‒ Як за ці роки змінилася редакційна політика та принципи роботи газети?
‒ Найважливіше зараз ‒ зберегти газету і журналістів.
До війни газета була самодостатньою. У нас вистачало грошей на випуск видання. Ми навіть збудували й відновили редакцію, могли нормально платити журналістам.
Зараз ситуація зовсім інша. Приміщення в Херсоні напівзруйноване, журналісти розкидані по всій Україні. Тому працюємо, виходячи з тих можливостей, які маємо. Більше підтримуємо одне одного морально, тому що про матеріальну стабільність говорити складно.
Водночас головне, що нам вдалося зберегти, ‒ газету, колектив і довіру читачів.
Ми постійно даємо в газеті й на сайті редакційний телефон. Люди звертаються до нас як до останньої інстанції. Ми проводимо дистанційні прямі лінії та інтерв’ю з керівниками громад, районів, начальниками районних військових адміністрацій і начальником обласної військової адміністрації.
‒ Яким ви бачите майбутнє «Нового дня» після перемоги та повернення до українського Херсона?
‒ Найголовніше, як на мене, те, що ми зберегли «Новий день», колектив і читачів.
Я вірю, що газета збереже своє майбутнє, тому що головне ‒ довіра. Але дуже важко сьогодні говорити про те, якою буде передплата після повернення українського Херсона.
До війни в області було близько мільйона ста тисяч людей, а тепер вони роз’їхалися по всій Європі, дехто ‒ навіть до Канади. Тому після звільнення буде дуже важко знайти журналістів. Багато хто вже вийшов на пенсію, дехто змінив місце проживання або залишив журналістику й перейшов на іншу роботу.
Держава повинна повернутися обличчям до журналістської спільноти, тому що ми бачимо: якби не газети, ті, хто залишився на окупованих і деокупованих територіях, практично були б в інформаційному вакуумі.
Для людей це фізичне підтвердження того, що вони мають зв’язок з Україною. За словами однієї з начальниць адміністрації, газета для людей як ковток свіжого повітря. Сьогодні інформація з того боку надходить через потужні ретранслятори, але газету неможливо просто зупинити. Її можна тримати в руках і читати.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Катерина Пастух, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: