Зимовий січневий ранок. Віддруковано перший цьогорічний номер газети «Трудова слава». Оперативно-рятувальним авто Головного управління ДСНС України в Запорізькій області їдемо до Оріхова. Місто – на лінії вогню вже майже два роки…
Попередня поїздка в рідні місця випала мені два місяці тому. За цей час російські війська вперто продовжували нещадні обстріли. Заплющую очі, адже знаю, що зараз побачу: щодня переглядаю фото руйнувань, які фіксує Національна поліція. Добре знаю, що вони не передають увесь жах, що відбувається в реальності.
Заїжджаємо в місто. Будівлі автовокзалу розтрощені, частини сусідньої п’ятиповерхівки просто немає, приватні будинки навколо дивляться на тебе порожніми вікнами, дахів немає, як і окремих стін. І так по всьому маршруту нашої поїздки: зруйноване житло, магазини, адміністративні будівлі, лікарня, школи, місцеві пам’ятки архітектури. На місці деяких споруд – лише купи будівельного сміття. Постійно чути, як працює важка зброя. Це тяжко сприймати, навіть розуміючи, що через кілька годин ти звідси поїдеш. Але тут лишаються люди – місцеві жителі, підрозділи ДСНС, поліції, представники влади – живуть, працюють, підтримують один одного. В Оріхівській громаді, сьогодні це місто та три села – Новоданилівка, Новоандріївка, Новопавлівка, живуть 1300 людей. У самому місті – трохи більше 1000.
Найперші люди…
Саме так назвала оріхів’янка – пані Марія працівників Оріхівського підрозділу ДСНС.
– Дуже тяжко, дуже… І вночі, і вдень… Гучно… Страшно… Хлопці з ДСНС – це найперші мої люди. А дівчата з управління привітні, чуйні! Неодноразово привозили продукти, балували мене смачненьким. Коли б не вони, – не знаю як то воно було б…
Рік тому помешкання 69-річної жінки потрапило під обстріл, загорілося. Рятувальники загасили пожежу. Дещо вдалося врятувати, завдяки оперативним діям службовців ДСНС. Будинок став не придатним для життя. І до цього здоров’я жінки не можна було назвати міцним. А тут ще таке… Повна розгубленість… Наче втратила себе на деякий час. Потрапила в кардіологічний диспансер в обласному центрі. Після лікування знову повернулася до Оріхова. Нині мешкає в будинку своєї подруги.
Рятувальники сьогодні виконують не тільки свої прямі обов’язки – гасять пожежі від обстрілів, розбирають завали, але і є найпершими помічниками містян, котрі живуть далеко від центру. Люди приходять до них, аби підзарядити телефони, погрітися, або просто поговорити. Регулярно доставляють до міста гуманітарну допомогу, питну воду. Забезпечують технічною водою. Щотижня привозять хліб. А ще допомагають доставляти та розповсюджувати спеціальні випуски нашого місцевого видання «Трудова слава».
Під час розмови пані Марія жалілась, що іноді буває холодно в помешканні, тож не може зігрітися. Рятувальник Ігор зреагував миттєво:
– Приходьте до нас, біля буржуйки зігрієтесь…
А з літньою пані Тамарою поділилися мішком пелетів. Жінка самотня. Скаржиться на погану якість вугілля, яке отримала як гуманітарну допомогу для опалення житла: багато породи, дуже вологе, тож замерзло, що не вдовбаєш…
Командир відділення майстер-сержант Ігор Горенко несе службу в Оріхівському підрозділі ДСНС з лютого 2023 року. Він з тимчасово окупованого Токмака, як і більшість чергової зміни, в якій також є оріхівці та пологівець. За цей неповний рік служби добре знає кожного, хто приходить за підтримкою до підрозділу.
– Після кількадобового відпочинку, їду на зміну й думаю: як вони, оріхівці, там, чи все добре? – говорить Ігор. – Війна об’єднала нас: і моїх колег, і місцевих жителів. Ми всі прагнемо одного – перемоги!
Фрукти, смаколики – розкіш
Про фрукти, торт, тістечка, яйця та магазинне молоко мріє пані Людмила. В Оріхові цього взяти ніде. Поїхати в Запоріжжя, що за 60 кілометрів і де все це є, не дозволяють фінанси.
Подружжя Людмила і Валерій вважають все це другорядним. Найбільше їм не вистачає миру…
Вони мешкають в одному з пунктів незламності разом з чотирма земляками. Іноді кількість мешканців пункту збільшується: оріхівці, що евакуювалися, навідуються додому на 2-3 дні.
Людмила має навички двох кардинально різних професій: кухаря та маляра-штукатура. Жінка пригадала день перед початком війни – 23 лютого 2022 року. Саме цього дня влаштувалася на нове місце роботи. Та своїх обов’язків так і не почала виконувати через об’єктивні причини. Нині заробити в Оріхові просто ніде, чоловік отримує мінімальну пенсію.
– Вдосталь макаронів, борошна, круп, квасолі. Було б добре, щоб квасолю заміняли консервованими кукурудзою чи зеленим горошком, – каже Людмила вже як кухар. – Часто готую для всіх борщ, смажу пиріжки. Думаю, співмешканці задоволені моєю роботою.
Під час нашої розмови до пункту незламності під’їхала машина: з міської військової адміністрації привезли воду, овочі, чай, цукор.
– Коли щось закінчується з продуктів, телефоную до представників міської влади, – каже Людмила. – Реагують відразу: необхідне отримую того ж дня, або наступного.
Основні продукти в жителів Оріхова є… 
… Найбільше хочеться миру
«Трудова слава» для мене дуже цінна!»
«Як дощ після спеки!» – саме так відповів на моє запитання: «Що для Вас місцева газета нині?» оріхів’янин Станіслав Ковтун, якого зустріла в одному з міських пунктів незламності. Пан Станіслав – людина творча. У його особистому доробку багато віршів, які друкувалися в нашій районці. Тож для чоловіка газета не тільки джерело новин, перевіреної інформації, а й своєрідне повернення в роки минулі, мирні й цікаві, в його молоді роки.
– «Трудова слава» для мене дуже цінна, важлива і потрібна, – зізнається пан Станіслав. – Дерзайте, друкуйте, радуйте наші серця свіжими випусками рідної газети!
Віктор Жильцов, староста села Копані, яке нині тимчасово окуповане російськими військами, нині у міській військовій адміністрації відповідає за прийом і видачу гуманітарної допомоги в Оріхові. А ще виконує благодійну місію – доставляє свіжі номери нашого видання у незламне місто до незламних земляків.
– Тільки заходжу з газетами, відразу: дайте почитати, – коментує пан Віктор. – Частину залишаю на столі при вході в одному з пунктів незламності, іншу – передаю працівникам пошти, які працюють тут же, ще одну залишаю у місці, де проводимо видачу будівельних матеріалів. Передаємо номери і в села громади.
Колись тут вирувало життя, нині – пустка
Це вже п’ята моя поїздка до рідного міста після евакуації в Запоріжжя. Всі попередні рази не вдавалося зайти всередину приміщення, де була розміщена протягом десятиліть редакція місцевої газети: не дозволяла безпекова ситуація, був обмежений час, а іноді просто не наважувалася, не бажала зазнавати ще більшого болю, його й так було достатньо.
Розуміла, що це треба зробити, треба зафіксувати злочин російських військових. Разом зі своїм старшим колегою, ветераном-фотокореспондентом Володимиром Черненком, який залишається у місті, зібралися оглянути будівлю. Він налаштовував мене, аби я не хвилювалася, як побачу те все…
Не одне покоління газетярів шанобливо ставилося до приміщення, в якому працювали не одне десятиліття.
Будівля редакції має велику історію. До Української революції 1917-1921 рр. тут розміщувалася друкарня Фріда. Під час Другої світової війни, місто було окуповане німецькими нацистськими військами. Будівля вціліла, як і більшість у місті.
До творчого газетярського колективу прийшла у 1983 році. З того часу приміщення редакції стало для мене та моїх колег другим домом. У нас завжди було людно. Скільки цікавих і відомих особистостей пощастило зустріти у цих стінах, тут народилися тисячі матеріалів, тут вівся літопис історії Оріхівського краю.
Редакція газети не мала великих статків. Тож ремонти приміщення робили власними руками, підтримували чистоту і порядок, що завжди відзначали наші гості. І це було дуже приємно.
Нині ж – це пустка, без даху, без стелі, без вікон… Боляче…
Світлана Карпенко, редактор Оріхівської районної газети «Трудова слава»
Фото Анни Логвиненко, Андрія Андрієнка
